Державну кіностудію на Печерську у Київраді хочуть віддати забудовнику. Розповідаємо, як до цього йшло

На днях, 27 січня, земельна комісія Київради підтримала проєкт рішення, який передає державному підприємству «Укркінохроніка» велику земельну ділянку на вулиці Коновальця, 18 — попри заклики Міністерства культури цього не робити.

На цій ділянці, площею майже 2 га, й досі працює — принаймні номінально — державна кіностудія, яка колись спеціалізувалася на кінохроніці та документальних фільмах. На її території також розташовані кінофакультет КНУ ім. Карпенка-Карого, Інститут проблем сучасного мистецтва — і чотириповерхова житлова «сталінка».

Попри те, що комісія віддала цю землю лише для «експлуатації, обслуговування існуючих споруд, кінознімальних корпусів та житлових будинків», вже готова концепція її забудови, а потенційного девелопера пов’язують із ексдепутатом Київради Денисом Комарницьким, який нібито курує будівельну галузь столиці.

«Хмарочос» розповідає, як занепадала одна з останніх державних кіностудій України, хто наклав на неї око і на що сподіваються місцеві мешканці, у чиєму дворі можуть вирости баштові крани. 

Пропала кінограмота

Тиха й зелена територія «Української студії хронікально- документальних фільмів» — чи не єдина на всій вулиці Коновальця, що якимось дивом вціліла від забудови. Зараз до неї звідусіль підступають висотні житлові комплекси: одні вже зведені, другі — добудовують, під треті — активно готують майданчики. Коли ж кіностудію відкривали у 1939 році, то єдиними її сусідами по вулиці були військові склади.

Кінематографісти стверджують, що саме тут формувалася школа української документалістики. У радянські часи, коли все залежало від обсягів державного замовлення, тут виходило до 200 короткометражних фільмів на рік: від стрічок фронтових кінооператорів про Другу світову війну — до кінохронік горбачівської перебудови.

Натомість у роки незалежності держава поступово байдужіла до власних кіностудій — особливо якщо там робили «нікому не потрібну документалку». Відтоді замовлень на фільми майже не стало.

«Математичною формулою існування українського кіно 90-х може слугувати число робітників студії: у 1991 році там працювало 600 людей, у 2004-му — 83», — писав кінокритик Олексій Радинський.

Комерційні проєкти також не злітали: потенційні замовники обирали, як правило, невеликі відеостудії з набагато меншими витратами на виробництво. Відтак більшість корпусів кіностудії спорожніли; у двох «прописалися» філії Національної академії мистецтв та Національного університету театру, кіно й телебачення.

З роками фінансова ситуація так і не покращилася. Як зауважувало видання Детектор.Медіа, «Укркінохроніка», хоч і підпорядковується Міністерству культури та інформаційної політики, не отримує при цьому жодних видатків з державного бюджету (нагадаємо, що минулого року про це заявляв і Довженко-центр).

«Гроші з нього [держбюджету] можуть отримати, тільки подаючись на пітчинги Держкіно чи гранти УКФ на рівних умовах з приватними кіностудіями. Також гроші на своє існування вони можуть отримувати, залучаючи приватні кошти — наприклад, надаючи в оренду свої приміщення», — пояснювали журналісти.

І таким «рятувальним кругом» для кіностудії ще у 2004 році стала будівельна компанія «Зодча Діадема».

Вранці — гроші, ввечері — земля

Донедавна ця фірма була майже невідома на будівельному ринку, а єдиним співробітником компанії, який засвітився в публічному полі, був її топменеджер Олександр Яременко: у нульових він двічі — та обидва рази невдало — балотувався до Верховної Ради від комуністів.

Зірковий час «Діадеми» також прийшовся на середину 2000-х. Саме тоді вона укладала з різними державними установами інвестиційні угоди на будівництво житлових комплексів.

Першим її партнером стало ДП «Укркінохроніка», згодом долучилися й освітяни — Національна академія наук України та КПІ ім. Ігоря Сікорського. З останніми двома домовленості були парітетними: «Діадема» зводить на їхній землі житлові будинки, а ті отримують майнові права на певний відсоток квартир від загальної площі (їхня загальна вартість не мала бути меншою за вартість самої ділянки).

А ось угода з кіностудією була іншою: компанія отримала право будувати на її ділянці ЖК, а взамін сплачувала всі борги «Укркінохроніки» і зобов’язувалась відремонтувати кілька її корпусів, включаючи головний. Після ж завершення будівництва ділянка та всі студійні споруди, окрім головного корпусу, переходили у власність «Діадеми». 

Рендери цього проєкту не збереглися, тож як мала виглядати оновлена кіностудія — невідомо. Втім, Анжела Єфименко, мешканка «кіностудійного» будинку та віднедавна голова його ОСББ, у розмові з «Хмарочосом» згадує, що представники девелопера пропонували жителям його знести — і збудувати, за їхніми словами, «новий, ще кращий». Але мешканці одностайно відмовились.       

Згодом з’ясується, що «Діадема» — забудовник не надто надійний, принаймні в освітянських проєктах. Так, адміністрація КПІ розірвала угоду з компанією, а керівництво НАН України зробило це вже через суд. В обох випадках — одна причина: фірма «не вчинила жодної дії щодо належного виконання умов договору». 

Але на землі «Укркінохроніки» девелопер втримався. Щоправда, будівництво він так і не розпочав, оскільки не зміг отримати на нього дозвіл. Також у 2006 році з ним почав судитися Мінкульт, доводячи, що договір укладали без його згоди — але через рік повністю програв справу за рішенням Вищого господарського суду. 

Закріпивши за собою ділянку, «Діадема» увесь цей час залишалася єдиним претендентом на її освоєння. І навіть виконувала свої фінансові зобов’язання: принаймні так стверджувала Наталя Шевчук, директорка кіностудії з 2011 по 2016 роки.

— Знаєте, чому за всі ці роки ніхто з тих, хто мріяв вбити студію, цього не досяг? — запитувала вона 2015 року в інтерв’юєра. — Саме тому, що була підписана ця угода, яка передбачала, що інвестор… погасить нашу заборгованість із зарплат і комунальних платежів. Ще в ті роки [коли підписували угоду] інвестор перевів на баланс студії 2,5 млн гривень… а студія у відповідь нічого не зробила.

Також, за її словами, «Діадема» покрила зарплатні борги держави перед студією у 2012 році. Тоді, після перемовин із міністром культури Михайлом Кулиняком, забудовник перевів на рахунки підприємства 1,5 млн гривень.   

Комунальний розбрат

Цей транш став лише тимчасовою розрадою: борги «Укркінохроніки» росли, а можливостей заробляти було обмаль. Шевчук згадувала, що у 2011 році студія боргувала 7 млн гривень, а сама сиділа без світла й води — відключили за несплату. 

Не додавали стабільності й «господарські війни», що спалахнули між кіношниками та університетом ім. Карпенка-Карого, якому Мінкульт передав один зі студійних корпусів.

— Корпус передали інституту, але ж земля — студійна, і податки на цю землю нараховували студії роками, — нарікала директорка. — Постійні питання: хто, що й кому винен. До того ж на балансі студії значиться й житловий будинок, тому ми ще й ЖЕК! А мережі, комунікації — єдині…

«Гаразд, корпус… Але чому в студії відібрали електропідстанцію та теплопункт і передали їх на баланс університету, якщо сама студія є ЖЕКом? Це те ж саме що машина — наша, але кермо належить іншому водієві».

Все це відбивалося на побуті мешканців будинку, розташованого біля в’їзду на підприємство. Раніше тут видавали службові квартири для працівників «кінохроніки», нині всі вони — приватизовані. 

— Наш будинок був зведений, як і вся кіностудія, у 1939 році, — розповідає «Хмарочосу» Анжела Єфименко. — Майже весь цей час він перебував на балансі «Укркінохроніки».  Але її керівництво взагалі не опікувалось будинком і довело його до жахливого стану, хоча за всіма тарифами ми не просто платили, а переплачували. Позаминулої зими нам довелося місяць просидіти без опалення через їхні сварки за теплопункт з університетом.

«Врешті-решт ми змушені були створити ОСББ і тепер все робимо власним коштом: контролюємо опалення, ремонтуємо дах, лагодимо водопровід, освітлюємо під’їзди, прибираємо дитячий майданчик та домовляємось про вивіз сміття. При цьому Мінкульт не списує будинок з балансу студії — хоча зобов’язаний був зробити це ще рік тому…».

Відтак проти недавнього земельного рішення комісії Київради протестують і Мінкульт, і університет: питання, що кому належить в кіностудії, не вирішене й досі.  

Від кіномістечка — до багатоповерхівок 

У 2015 році саме Шевчук спробувала реанімувати домовленості із «Діадемою». Тоді директорка анонсувала новий, більш гуманний проєкт розвитку кіностудії: замість того, щоб будувати житло, інвестор начебто погодився облаштувати тут «багатофункціональне кіномістечко».

Зокрема, планувалося будівництво кількох малоповерхових будівель, де мали б розмістити знімальні майданчики, костюмерні, реквізитні цехи, акторські школи, центри дитячої творчості та й загалом «все необхідне для зйомок якісного кінопродукту». Окремо домовились і про учбовий комплекс для університетського кінофакультету, де розташують «кінолабораторію, навчальний кінозал і звуковий цех».

Ця концепція виглядала дещо утопічно, та й прожила недовго: її встигла підтримати лише комісія Київради з питань культури і туризму. Вже через рік кінопідприємство очолила інша директорка, Аліна Хорошилова. Вона заявила, що «Діадема» вчергове погасила заборгованість студії — але про кіномістечко вже не згадувала.

Останній — і найбільш масштабний — проєкт забудови кіностудії оприлюднили журналісти Bihus.Info. Вони знайшли його серед документів з «флешки Комарницького», яку передав їм народний депутат Гео Лерос. За його словами, вона містила «копію комп’ютера» ексдепутата Київради Дениса Комарницького — і свідчила як про небувалу корупцію в сфері київського будівництва, так і про нечуване розкрадання міського бюджету.

Завдяки цьому архіву з’ясувалося, що у 2017 році ділянкою «Укркінохроніки» зацікавилося оточення Комарницького. Зацікавилося настільки, що швидко домовилося про купівлю акцій «Зодчої Діадеми» за 2 млн доларів (з них один мільйон — квадратними метрами в майбутньому збудованому комплексі).

Покупцем став Максим Половко, співвласник близької до Комарницького компанії «Еко-Буд-Трейд», яка опікується багатомільярдним будівництвом Подільсько-Воскресенського мосту. Згодом він підпише меморандум про майбутнє будівництво — і посилатиметься у ньому на давню домовленість між «Діадемою» та кіностудією. 

Знайшлися в архіві і рендери запланового об’єкту: на місці кількох корпусів кіностудії має вирости офісно-житловий комплекс із каскадною поверховістю — від 10 до 25 поверхів. Для кіностудії тут виділена невелика будівля, але на які саме функції вона розрахована — поки незрозуміло.

Анжела Єфименко також розповіла «Хмарочосу», що мешканці сталінки вже мали розмову з представниками оновленої «Діадеми» — й ті запевняють, що цей будинок взагалі не чіпатимуть.

«Вони стверджували, що вже витратили багато часу, щоб отримати цю ділянку — тож від нас їм потрібна лише згода не виступати проти її оформлення. Натомість вони обіцяють допомогти із ремонтом будинку та офіційно виокремити для нього ділянку після завершення будівництва. Мовляв, вони готові надати нам з цього приводу гарантійний лист. Але ми не знаємо, чим це насправді може скінчитися — хоча що “все буде добре” нас запевняв і голова [земельної] комісії…», — каже містянка. 

Нагадаємо, що минулого року на цю ділянку також претендував Яаков Райснер, ізраїльський бізнесмен і засновник компанії «Райсдор Девелопмент Лтд». Тоді він звернувся до уряду та Офісу Президента із пропозицією добудувати своїм коштом закинутий навчальний корпус університету ім. Карпенка-Карого на Львівській площі — в обмін на будівництво на території «Укркінохроніки».

Але схоже, що його бізнес-план вже нікого там не цікавив.