Ще недавно прибульців приймали за факт

Твердження Ловелла про існування каналів на Марсі, які створила розумна цивілізація, вважали перебільшенням вже на початку 20 ст., проте науковці припускали, що на Марсі існує теплий клімат і, найімовірніше, життя, аж до місії Marin

Сьогоднішню епоху впевнено можна назвати «золотим віком» з погляду активних зусиль отримати відповідь на запитання, чи існує життя ще десь

В їхній основі лежать передусім активні дослідження екзопланет та Сонячної системи, які отримують додатковий стимул від дивовижних здогадок про природу та особливості життя тут, на Землі. Ці сфери досліджень разом дають нам розуміння, що і де шукати, а також інтуїтивну впевненість, що невдовзі завдяки дедалі досконалішим технологіям ми таки дійдемо до відповідей.

Серед цих спроб окремо слід виділити проєкт SETI (Search for Extraterrestrial Intelligence). Завдяки йому ми звикли до думки, що можемо – і повинні – шукати також і сліди технологічної видозміни матерії. Технологічне втручання у природу тут, на Землі, врешті-решт може поставити наш вид на межу вимирання, тож від SETI очікують відповіді і на питання, як врятувати життя на Землі, а не лише, чи існує воно ще десь. Але пошук цих так званих «техносигнатур» теж обтяжений значними викликами, серед яких не останнім є й геть не «зоряне» фінансування проєкту.

Але цікаво те, що до позаземного життя ми приглядалися й раніше, хоча й робили це із зовсім іншими інструментами – і, що найважливіше, із зовсім іншим світоглядом.

У Західній Європі протягом останніх чотирьохсот років й аж до початку 20 століття питанням було не «чи існує позаземне життя?», а радше «яке воно?». Нідерландський учений 17 ст. Християн Гюйгенс у праці «Cosmotheoros» писав: «Скільки сонць! Скільки планет! І кожну з них наповнює незліченна кількість рослин, дерев та тварин… і навіть невеличкі джентльмени довкола Юпітера та Сатурна». І ця ідея космічного плюралізму було цілком звичною. Власне, людям було простіше і раціональніше припустити, що багатство життя на Землі зустрічалось усюди. Це була епоха, коли життя ще не вважали чимось абсолютно унікальним.

Іншими словами, раніше не стояло запитання «чи ми тут одні?». Дебати радше відбувалися довкола того, яке життя в космосі, а не чи воно існує.

У 18 та 19 ст. астрономи, зокрема Вільям Гершель та радше аматор Томас Дік, не лише припускали, що уся Сонячна система – від Місяця до зовнішніх планет – кишить життям, а й переконували себе, що вони мають докази цього (Дік, мабуть, був рекордсменом, адже вірив, що кільця Сатурна населяють аж 8 трлн людей). Завдяки своєму доброму телескопу Гершель був переконаний, що побачив ліси на Місяці (в районі Моря Вологості), а також вважав, що плями на Сонці – це дірки у його гарячій атмосфері, під якою знаходилася холодна поверхня, що надавала притулок його мешканцям.

Хоча ми можемо відкидати їхні наукові стандарти, але слід визнати: такі люди, як Гершель і Дік, були вірними філософії свого часу, яка не сумнівалась у тому, що життя існує скрізь. Вони лишень піднімали цю тезу до спостережуваного феномену. Варто пам’ятати і те, що Гершель використовував найдосконаліші інструменти, які були доступні для його часу.

Аж до 20 століття, зокрема даних зонда Mariner-4, який пролетів біля Марса у 1965 р., вчені всерйоз обговорювали можливість існування на цій планеті теплого клімату та, ймовірно, життя. Хоча наукова спільнота не надавала ваги таким екстремальним твердженням, як концепція марсіанських каналів Персіваля Ловелла, які він пов’язував із розумними цивілізаціями, – це було передусім тому, що ці результати неможливо було відтворити (це добрий приклад того, як кращі дані дозволяють відкинути «дитячі» теорії). Але на відміну від спекуляцій Ловелла, існування теплого і м’якого клімату на Марсі тогочасній науці було набагато складніше спростувати. Зокрема, Карл Саган та Пол Свен усього за кілька тижнів до прибуття даних з Mariner-4 опублікували статтю, в якій писали:

Теперішні наукові дані вказують, хоча й не без суперечності, що на Марсі існує життя. Зокрема, фотометрично спостережувані хвилі затемнення, які утворюються унаслідок випаровування полярних шапок планети й поширюються вздовж темних ділянок її атмосфери, інтерпретують як доказ сезонної біологічної активності.

Достатньо сказати, що це була далеко не єдина надміру оптимістична ідея про існування життя на Марсі, які висловлювали у ті часи. Хоча феномен спостережуваного із Землі періодичного затемнення на Марсі і справді дивовижно «вписався» в гіпотезу марсіанської біосфери, цей науковий епізод радше став уроком того, як не слід надто широко інтерпретувати обмежені дані.

Але основний висновок полягає у тому, що думка, що ми у Всесвіті не одні, колись була набагато ріднішою людям, ніж вона є нам сьогодні, її навіть використовували для пояснення певних космічних спостережень. Утім, коли дані покращилися і пошуки інтенсифікувалися – від планетарних досліджень і до проєкту SETI – позаземне життя ще поки ніяк себе не виявило. Як наслідок, ми хитнулися до іншої крайності: від запитання «яке позаземне життя?» ми перейшли до питання «чи є воно узагалі?».

Звісно, ми також систематично недооцінювали виклики у цій сфері. Навіть сьогодні зрозуміло, що пошук радіовипромінювання від гіпотетичних розумних цивілізацій охоплює хіба дещицю безмежного космічного простору. За висловом астронома Джейсона Райта, це приблизно те саме, що дивитись у ванну з водою і міркувати про вміст земних океанів.

Тож, можливо, фундаментальніше питання сьогодні полягає не у тому, чи позаземне життя існує, а в тому, чи можемо ми себе вважати достатньо компетентними, щоб раз і назавжли на нього відповісти? Немає сумніву, що сьогодні ми можемо краще досліджувати Всесвіт, ніж будь-коли раніше. Але все-таки існує тонка межа між визнанням наших технологічних переваг і пихою, жертвами якої стали наші предки.

Теперішню епоху і справді можна вважати найунікальнішою в історії дослідження Всесвіту. Але ми водночас постійно повинні пробувати відкривати для себе щось незнане і таємниче. Чого ми точно не повинні робити, то це дозволити маятнику нашого світогляду хитнутися так, щоб він міг завадити цим спробам.