«‎Кіно — це не спортивне взуття або вітамін D, щоб рекомендувати», – 6 жінок про те, як створюють сучасну історію кінематографу

Українських дизайнерів та музикантів шанують по всьому світу, але мало хто знає, що наші кінострічки завойовують найпрестижніші нагороди – від Каннського кінофестивалю до Берлінале.

На честь п`ятиріччя бренд одягу The Lace cтворив спецпроєкт, присвячений кіноіндустрії.

Головна ідея проєкту – показати, наскільки український креативний сектор удосконалився за останні п`ять років.

Розповіли про зміни учасниці проєкту – жінки, які створюють сучасну історію кінематографу.

Ольга Бірзул — менеджерка культури та кураторка кінопрограм.

Очолює сектор кіно в Українському інституті – молодій державній інституції.

«Docudays UA», «SEE Ukraine: An Empty Pedestal».

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.

Я починала в культурній журналістиці, але, зустрівшись з Docudays UA, залишилась на кінофестивалі на 10 років.

Він вразив мене тим, що одночасно популяризував документальне кіно та підвищував рівень громадянської активності.

Серед реалізованих нами заходів був проєкт з культурної дипломатії — SEE Ukraine.

Цей досвід привів мене до Українського інституту.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.

Безперечно, в українській культурній політиці відбувся еволюційний стрибок після Революції гідності.

У нас виросли власні культурні інституції.

А українські фільми не лише регулярно з`являються у програмах найповажніших міжнародних кінофестивалів, а й здобувають на них нагороди — від Венеції до Sundance.

Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?.

Якщо говорити про кіноіндустрію, то їй не вистачає єдності та продуманої стратегії з розвитку галузі.

Що б ви порадили собі на початку вашої кар’єри?.

Я би побажала собі більше свободи та відкритості, особливо географічної.

Моя кар`єра починалася в часи, коли за кожною візою в Європу треба було вистояти чергу в Посольство.

І це завжди було дуже принизливо.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?.

Стабільною та конкурентоспроможною.

А ще такою, де існує баланс між авторським та комерційним кіно.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.

Найбільше гострих почуттів мені подарував проєкт SEE Ukraine.

У 2016 році я була змушена всього за одну добу знайти нове місце для проведення показів в абсолютно незнайомому місті — Афінах.

Місцеві проросійські угрупування зірвали фестиваль, залякавши наших грецьких партнерів.

Але в Афінах живе велика спільнота українців, яка фактично врятувала подію.

Чим ви надихаєтеся?.

Я надихаюсь своєю родиною, друзями, подорожами та змістовною культурою.

І, в принципі, не важливо, який це вид мистецтва.

Головне, щоби у ньому була глибина і щирість.

Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських фільмів?.

Рекомендую відвідувати кінофестивалі, а також читати кінокритику.

У карантинні часи раджу рятуватися онлайн-кінотеатрами.

Зокрема, українське кіно варто шукати на Takflix, а якісну документалістику на Docuspace.

Анастасія Пустовіт — акторка театру та кіно.

«Перші Ластівки», «Коли падають дерева».

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.

В індустрії кіно та театру я вже 11 років.

Одного разу від школи мене відправили на конкурс читців поезії Тараса Шевченка.

З цього моменту я почала виступати на шкільних заходах і познайомилася з сусідкою, яка працювала в Будинку культури.

Саме вона наполягла на тому, щоб я спробувала свої сили.

Так, після дев`ятого класу я вступила до коледжу театрального мистецтва та кіно.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.

Зміни трапилися колосальні.

Коли я тільки починала, не було ніяких глобальних затверджень.

Фактично 2014 рік став переломним моментом у створенні такої галузі як українське кіно.

Раніше воно теж існувало, але швидше як підгалузь масштабних російських компаній.

Якою б ви хотіли бачити індустрію через п`ять років?.

Щоб кіноіндустрія, нарешті, почала співпрацювати з закордоном в галузі навчання.

У нас є талановиті режисери, оператори, але не завдяки ВНЗ, які вони закінчили, а всупереч.

Хочеться, щоб наше кіно стало продаватися, але для цього треба комунікувати з глядачем, робити рекламу.

Що б ви порадили собі на початку своєї кар`єри?.

Легше все сприймати, зміщувати акценти із помилок на висновки.

Чим ви надихаєтеся?.

Останнім часом я надихаюся танцем, тілом, міфічною складовою літератури та суспільства, психоаналізом.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.

Кожен свій проєкт я відчуваю особливо, для мене вони всі складні.

Після вистави «Ерендіра не хоче вмирати» я декілька днів безпробудно спала.

Це було фізично важко, все-таки театр відрізняється від кіно.

У цій роботі я говорила про долю жінок, які пережили довге психічне, фізичне та сексуальне насилля у юному віці.

Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських кінокартин або театральних постановок?.

Для мене останнім часом дуже цікаві декілька театрів: на Подолі, Печерську, театр Франка та на Лівому березі.

Наразі в цих місцях відбувається магія завдяки людям, яким театр потрібен та важливий.

Ірина Правило — кінорежисерка, продюсерка, громадська активістка.

“Моє дитинство”, “Джеря”.

Що вплинуло на ваш вибір професії?.

Усе почалось з дитинства і вигаданих вистав для сім’ї та друзів, потім переросло в активність у школі.

Уже тоді було зрозуміло, що мене цікавить творчий напрямок.

Як довго ви в цій індустрії? Як вона змінилася за останні 5 років?.

Понад 10 років.

Найперший поклик до режисури я відчула під час вступу до університету, коли зустріла свого майстра Миколу Івановича Мерзлікіна і зрозуміла, що навчитись розказувати історії та народжувати змісти — мій найважливіший персональний потяг.

Найбільша зміна в тому, що почало з`являтися більше українських проєктів.

Колись давно я казала, що мрію, щоб кількість переростала в якість, і рада, що нарешті цей час настав.

Також величезний здобуток — виникнення Українського культурного фонду, який дав можливість багатьом незалежним митцям самостійно реалізовувати проєкти.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.

Саме зараз проживаю цей досвід — під час реалізації кінопроєкту «Джеря» за мотивами повісті Івана Нечуя-Левицького.

Образ головного героя перегукується з одіссеєю нашої країни.

Прагнемо відтворити життя України XIX століття в її різноманітті, яку мало хто з нас уявляє.

На жаль, імперська та радянська традиції змалювали образ українства, як щось хуторське, смішне, меншовартісне.

Наше завдання — відтворити щирість стосунків, шляхетність фактур, щоб глядачі повірили в цей світ.

Спільно з благодійною організацією Nova Ukraine (California, USA) нещодавно ми розпочали міжнародну кампанію збору коштів на творчу розробку «Джері».

Що б ви порадили собі на початку своєї кар`єри?.

Нічого не боятись, адже все можливо! Збирати навколо себе однодумців, тому що тільки разом можна надихатись одне одним і щось змінювати.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?.

Хочеться, щоб українське масове кіно ставало різнобарвним, глибшим, мало високий рівень виконання всіх складових, оскільки становлення нації напряму залежить від становлення культури, і національного кінематографу, зокрема.

Також, думаю, що у сфері виробництва фільмів для широкої глядацької аудиторії буде з`являтися все більше жінок-режисерів.

Чим ви надихаєтеся?.

Вважаю, що кіно має не лише розважати, але й виховувати смак.

Надихають кращі представники національних кіношкіл: Т.

Абуладзе, Т.

Ангелопулос, Р.

Фасбіндер, В.

Де Сіка, Е.

Ромер та інші.

Нещодавно зрезонувала думка Девіда Лінча, що нам дуже складно вирішувати: чи йти за мрією, чи шукати компроміси, але завжди треба залишатися вірним ідеї.

Що б ви порекомендували до перегляду із сучасних українських кінокартин або театральних постановок?.

Можна сміливо відкривати каталоги Українського культурного фонду за останні три-чотири роки.

Також варто тримати руку на пульсі, відвідувати презентації та прем’єри, ширити обрій.

Наталія Бабенко — акторка театру і кіно.

“Зречення”, “Пульс”.

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.

Близько восьми років.

У школі я постійно грала у виставах, а після восьмого класу знайшла коледж у Києві.

Я їхала до Запоріжжя, пересідала на поїзд до Києва, у вихідні вчилася там і поверталася до свого містечка.

І так щотижня.

Після дев`ятого класу я вступила у коледж, потім до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

Щоправда, спочатку мені сказали, що у мене немає таланту: я вирішила, що буду пробувати ще, і з другого разу все вийшло.

У нашому житті все складається так, як повинно.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.

Зараз у наших акторів є ця можливість, адже багато хто шукає нові обличчя незалежно від досвіду.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.

Це фільм «Пульс», прем`єра якого відбудеться 8 квітня, він заснований на реальній історії паралімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук.

Для проєкту мені потрібно було тренуватися пів року, навчатися спеціальним технікам і трюкам.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?.

Мені хочеться, щоб у нас були цікаві проєкти, щоб ми не боялися говорити і творити, нашу працю оцінювали гідно і у фінансовому плані теж, і більше цінували своїх українців! Хочеться, щоб наше кіно було більш вільним і відкритим для всіх.

Що б ви порадили собі на початку своєї кар`єри?.

Порадила б завжди залишатися людиною, бути собою, не втрачати внутрішню дитину і мріяти.

Адже якщо вірити, то все обов`язково вийде!.

Чим ви надихаєтеся?.

Дуже люблю музеї, театри, хороше кіно і подорожувати.

Ще надихає спостерігати за тим, які ми всі різні.

Що із сучасних кінокартин або театральних постановок ви б порекомендували до перегляду?.

Якщо ми говоримо про кіно, то це фільми «Додому» і «Мої думки тихі».

З театральних: «Буна», «Лимирівна», «Morituri te salutant», «Погані дороги», «Сімейний альбом», «Vino», «Хлібне перемир`я», «Однорукий», «Зачарований», «Поїхати не можна залишитись».

Із серіалів я б порадила «Спіймати Кайдаша», «І будуть люди».

Вікторія Трофименко — режисерка, сценаристка, продюсерка.

Остання сповідь”, Засновниця освітньої лабораторії “Film Ave”.

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.

В індустрії я вже 18 років.

Думаю, справа в природній схильності.

У мене дуже розвинений емоційний інтелект, тому мистецтво мені органічне.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.

Так, помітила.

У 2011-2012 був перший пітчинг, тоді ми виграли з проектом «Брати.

Остання сповідь».

Систему пітчингів в Україні започаткувала Катерина Копилова, потім їх удосконалювали і вносили правки в правила проведення.

Раніше знімали незрозуміло за яким принципом, не було системи, було упередження щодо державних грошей.

Але з появою пітчингів все стало зрозуміліше.

Ми виграли і почали знімати.

Далі більше.

Можу сказати, що протягом п`яти років стали фокусуватись більше на патріотичному кіно.

У країні, на території якої відбуваються бойові дії, ця тенденція зрозуміла.

Було зрозуміло, чому відмовилися від російської мови в виробництві, але хотілося б знімати не тільки українською, але й англійською.

Це відкриє в кіно нові можливості і новий ринок.

Інакше ми приречені на відсутність окупності з великими проєктами.

У мене є чудовий сценарій «Дауншифтінг» англійською.

Англійська мова, зйомки за кордоном та іноземний каст стали перешкодою в 2016 році і приводом його не підтримати.

Радує, що заговорили про англійську, як про другу державну мову.

Корисно піднімати свої планки вище і намагатися їх перестрибнути.

Це стимулює еволюційні процеси, в творчості в тому числі.

Розкажіть про свій найцікавіший чи найскладніший проєкт?.

Складні всі, цікавий і найулюбленіший — з яким працюєш зараз.

На даний момент це проєкт про Голодомор «Яків», в нього вже вкладено багато зусиль і часу, а також «Дауншифтинг», про який я згадувала раніше.

«Яків» переміг в пітчингу в 2019 році, та згодом проекту відмовили, через секвестр бюджета і ми знов шукаємо гроші.

Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?.

Грошей (посміхається).

Хочеться, щоб ми могли собі дозволити не тільки первинні потреби на кшталт патріотичного кіно, повторюсь, що в країні, в якій триває воєнна агресія, це неминуче і виправдано.

Та хочеться ще й реалізації духовних потреб за пірамідою Маслоу.

Творча людина — це візіонер, головна функція якої показати своє бачення світу, подекуди передбачити і підготувати соціум, а інколи вилікувати здавалося б несвоєчасні, непомітні рани.

Задовольняти миттєві, нагальні потреби — це природа телебачення.

У кіно інша природа і соціальна функція.

Що б ви порадили собі на початку кар`єри?.

Не сумніватися і більше собі довіряти.

Якою би ви хотіли бачити індустрію через 5 років?.

Думаю, я висловлю думку багатьох людей — хочеться бачити її більш різноманітною.

Чим ви надихаєтеся?.

Життям і людьми, яких я зустрічаю, розширенням кругозору.

Будь-яка творча людина наповнюється від спілкування, подорожей, споглядання і рефлексій.

Що із сучасних кінокартин або театральних постановок ви б порекомендували до перегляду?.

З тих, що в мені відгукнулися, я порекомендувала б: «Дельта», «Українські шерифи», «Присмерк», «Земля блакитна, ніби апельсин», «Брама», «Припутні», «Донбас», «Додому».

Також раджу звернути увагу на короткий метр, наприклад, «Штангіст» Діми Сухолицького-Собчука, «Випуск 97» Павла Острикова, його ж «Донна міа», «Звірі» Волосевича Романа.

Чекаю фільми Тараса Дроня і Марини Ер-Горбач.

Даша Плахтій — акторка театру та кіно.

“Стрімголов”, “Довбуш”.

Як довго ви в цій індустрії? Що вплинуло на ваш вибір професії?.

У кіноіндустрії я близько десяти років.

Мій вибір був неочікуваний, подруга розповіла про університет Карпенка-Карого, і мені сподобалася ця авантюрна ідея — спробувати свої сили при вступі в театральний.

Причому я потрапила до одного з найкращих майстрів, тому вважаю це долею.

Ви відчуваєте позитивні зміни за останні 5 років?.

Кіно знову почали знімати, спонсорувати, возити на міжнародні фестивалі й показувати на широких екранах.

Під час Радянського Союзу українське кіно було поставлене на паузу і лише зараз, методом проб і помилок, ми почали наново вчитись знімати.

І вже є позитивний результат.

Розкажіть про свій найцікавіший / найскладніший / найбільш неймовірний досвід?.

Напевно, зараз для мене є найцікавішим є проєкт, над яким ми працюємо — це фільм «Довбуш».

Він про реальну особистість Олексу Довбуша, українського Робін Гуда, якого на Західній Україні, у свої часи, прирівнювали ледве не до Бога.

Мені дісталася роль його коханої — Марічки.

Там така любов.

Я настільки перейнялась історією, що якось після перепрацювання мені марилася та Марічка уві сні.

Як ви вважаєте, чого українському кіно не вистачає?.

Нам конче необхідна актуальна і сучасна освіта.

Також не вистачає достатнього фінансування і банально — досвіду.

Що б ви порадили собі на початку кар`єри?.

Нічого не боятися.

Якою б вам хотілося бачити індустрію через 5 років?.

Дуже хочеться бачити актуальні, правдиві та яскраві проєкти.

Хочеться, щоб наші режисери напрацьовували свій стиль, а глядачі — смак.

І патріотизм проявлявся не у історіях про війну, а у високій якості продукту.

Чим ви надихаєтеся?.

Найбільше — людьми.

Обожнюю знайомитись і спілкуватися.

Особливо у подорожах.

Ми усі такі різні і це так цікаво.

Взагалі, надихнути мене може що завгодно: просто сонце за вікном, класний трек, книга чи фільм.

Ну і, звісно, моя робота — суцільне натхнення.

Рекомендації українського кіно/вистав.

Думаю, що мої колеги перерахували чимало цікавих робіт.

Я хочу порекомендувати подкаст MINCULTPRYVIT Нарімана Алієва і документальний серіал «СПАЛАХ».