Був партнером Армстронга та вигравав Тур де Франс: Попович про мрію створити власну команду в Україні

Він став найкращим молодим гонщиком на Тур де Франс у 2005 році та вигравав Джиро д’Італія. Ще двічі брав участь в Олімпійських іграх.

Найвідоміший український велогонщик Ярослав Попович виступав в одній команді із легендарним Ленсом Армстронгом, а наразі є спортивним директором американської команди Trek-Segafredo.

В ексклюзивному інтерв’ю для Фактів ICTV Ярослав Попович розповів, що треба, щоб створити професійну велокоманду в Україні, про виступи у парі з Армстронгом, свою сім’ю та кого вважає перспективними українцями у велоспорті.

 — Чи реально в Україні створити професійну велокоманду?

— Зараз складна ситуація у всьому світі, тому проект тимчасово призупинений, дуже багато компаній наразі бідують, зараз це неможливо. Це моя мета та Андрія Грівка, нашого президента федерації велоспорту. Ми дуже хочемо створити власну українському команду, це все в планах, в обробці, скажімо.

 — Чого не вистачає вам: матеріальної бази, технічної бази, грошей чи кадрів?

— Грошей, звісно, але все залежить від того, який продукт ми хочемо створити, яку зробити команду. Чи це буде чисто українська команда, чи будемо брати легіонерів з інших країн. Років п’ять тому ця ідея була на високому рівні, наразі ліпше розвивати школи в селах, містах, заохочувати людей до велоспорту, вирощувати дітей – своїх велогонщиків.

— Ви вже людина спортивного велобізнесу. Яка ціна питання?

— Все залежить від рівня команди, можна зробити за $3-4 млн, можна за $15 млн, та й за $50 млн.

Ми робили Україні добре звання

—  Якби ви не потрапили свого часу за кордон, а залишились в Україні, то таких здобутків у велоспорті не було б?

— Я думаю, що так. Я би дійшов до певного рівня в Україні і так би й закінчив кар’єру. Дуже багато іноземних команд того часу запрошували велогонщиків. Ми виступали на змаганнях, нас бачили, ми показували хороший результат, робили Україні добре звання.

Наразі я багатьом хлопцям допомагаю потрапити в закордонні клуби. Але спершу в мене всі питали: хто вони, ці спортсмени, які їхні результати. Ніхто нічого не знав про українців. Проте за останні два роки ситуація стрімко змінилась, і вже люди знають про наших, наші перемоги та здобутки.

— Розкажіть про команду – Trek-Segofredo, де ви спортивний директор. Як вони демонструють такі результати?

— По-перше, це система, можна сказати, у нас немає команди, тому ми не можемо порівнювати такі речі. А так у команді це дуже велика відповідальність, я вже п’ять років працюю директором, перші два роки я набирався досвіду. Спершу мене ставили на змагання невисокого рівня. Зараз я піднімаюсь кар’єрними сходинками, починаю їздити на відповідальні змагання.

— Ви спортивний директор, ви постійно організовуєте змагання. Який кошторис на рік?

— Ми не платимо як команда за переїзди, за це сплачують організатори змагання. Наш бюджет у цьому році €15-16 млн. І це в нас команда середнього рівня за бюджетом. Є команд п’ять з набагато більшим бюджетом.

У нас ціла група людей, 70 людей: а це зарплати, три вантажні машини, три автобуси, мікроавтобуси, автопарк із 20 машин, велосипеди тощо.

 — Такі шалені видатки, на чому ж велокоманда заробляє? Як у США це все побудовано, де ви заробляєте?

— У нас спонсором є виробник велосипедів, чим більше ми показуємо функціональність велосипедів, чим більше наші хлопці виграють, тим більше рекламуємо марку велосипеда і їх продають краще. У нас перший титульний спонсор Trek – виробник велосипедів, другий італійський виробник кави Segafredo.

Колись, років 15 тому нашим спонсором команди був Discovery Channel. Керівництво сказало, що найліпша реклама, яку вони робили в своєму житті – це бути спонсором команди, тому що порівняно з тим, що платиться за рекламу, це невеликі гроші. За дослідженнями вони заробляють більше і відбивають більше коштів. Це дуже класна бізнес-модель.

— Хто зараз з українців виступає на міжнародній арені? Ми знаємо Ганну Соловей – це, напевно, найвідоміша велогонщиця України.

—На найвищому рівні команд є тільки один – Марк Падун, він у команді ОАЕ, тому багато хлопців не в pro-турі, а в аматорських командах, які, сподіваюся, скоро будуть вже у професійних командах. Через один-два роки. Я завжди хочу взяти собі українця, до себе в команду.

— А не буде це розглядатись як свій свого тягне?

— Це нормальна річ, наш менеджмент команди пропонує нові можливості та в кінці кожного року розглядає питання щодо залучення нових кадрів. Кожен тренер може дивитися у своїй країні хлопців для майбутніх рекомендацій, щоб залучити в команду. Є тренер, який працює з молоддю, який їздить на перегляди, шукає кадри, вже питали за нашого Паращука.

У мене є номер Армстронга, але я не був його другом

— Ви виступали поруч із Ленсом Армстронгом. Що ви можете сказати про цього велосипедиста? Як ви з ним співпрацювали?

— Легко, тому що я був молодий, я ні про що не думав, я просто крутив педалі якомога швидше. Коли я потрапив у цю команду, мені було 25 років, я був до цього три роки в професіоналах, але у дуже-дуже маленькій команді. Для мене це було як у футболі: спершу був у команді Львова, а потім потрапив до Барселони. Це було вау!

— Тобто було байдуже з ким, головне там?

— Так! Я працював з ними три роки, потім перейшов у бельгійську команду, потім повернувся в команду, де тренував Йохан Брюнель – це ментор Армстронга. Я зрозумів, що це за школа, яка це велика організація. Як там все правильно.

— Ви працювали з Ленсом і на Ленса в команді. У чому полягала ваша робота? Як близько ви були біля нього? Наскільки його перемоги можуть бути і вашими?

— Кажуть… так і є. Без команди ти нічого не можеш зробити. Я завжди радію перемогам моєї команди чи друга. Тому що ти знаєш, що ти щось дав, ти його підвіз, почекав, привіз поїсти, попити, захищаєш від вітру. Я був близьким до Армстронга, його зріст як у мене. Мій велосипед йому підходив, я їздив на такому ж сідлі, як у нього. Якщо в нього ставалась поломка або проблеми з велосипедом, то я мав йому віддати свій велосипед.

— Були випадки, коли доводилось допомагати йому колесами?

— Колесами так, велосипед не віддав ніколи. У нас завжди є технічна машина, яка допомагає. Колеса передавали, це було нормальним, а коли падав або коли зупинявся, то я допомагав сісти або встати.

— Які зараз ваші стосунки з Ленсом? Я розумію, що він трошки відійшов від публічності після скандалу з допінгом.

— Він бігає марафони, їздить на велосипеді, веде свій підкаст, коментує обговорює всі топові змагання, заробляє гроші таким чином. Кажуть часто, що я був йому близьким другом, але я не був другом, у нас велика різниця у віці. Рівень життя дуже різний: коли я тільки потрапив у професіонали, в нього вже був свій літак.

Він жив у Америці, я їздив з ним деколи на збори, але дружніх стосунків у нас не було, у нас стосунки були – я підлеглий, працюю на нього. У мене є його номер телефону, він знає, хто я такий, і якщо мені щось треба, коли друзі просять якийсь автограф, відео, то я можу його легко про це попросити.

Свого першого сина я майже не бачив

—Ви вважаєте себе забезпеченою людиною?

— Так, мені багато не треба – головне поїсти і щоб здоров’я було добре.

— Це те, що ви заробили як спортсмен, чи зараз у вас гарні статки?

— Ні, я нормально заробляю, щоб добре жити, щоб поїхати на відпочинок і не дивитись на ціни в супермаркеті, ходити в ресторан, коли хочу. А за свою кар’єру я заробив на будинок в Італії.

— Що це за будинок? З ким ви живете? І як ви живете на дві країни? На два континенти?

— Будинок хороший, красивий, у Тоскані. Живу з дружиною, маленькою донькою – їй три роки, чекаємо поповнення на днях. Думаю, через 1-2 тижні, може сьогодні, може зараз. Буде хлопчик. Дружина українка. Живемо добре, оскільки багато подорожую, то мені їх не вистачає дуже.

— Дружина чим займається? Чим будуть займатися ваші діти? Чи підуть вони теж у велоспорт? Як ви вважаєте?

— Дружина зараз у декреті, вона працювала в магазині в Італії, зараз хоче займатися модою, їй дуже до вподоби працювати баєром, купує брендові речі та відправляє в Україну. Діти що захочуть, те хай роблять.

В мене ще є старший син, йому 14 років, він живе з моєю першою дружиною, я ніколи його не змушував їздити на велосипеді. Тому нехай вибирає сам, футбол чи карате. Я не така людина, що буду змушувати робити те саме, що я робив.

— Як ви організовуєте своє дозвілля? Ви дуже багато подорожуєте, як вдається відпочивати?

— Мій відпочинок – це проводити час з дитиною. Свого першого сина я практично не бачив, потім ми розлучились з дружиною і вони поїхали жити окремо, тому можна сказати, що я не знаю, що таке бути батьком, зараз я надолужую те, що пропустив 14 років тому. Зараз я проводжу час тільки з дитиною та родиною. Цього літа зробили таке турне Італією, місцями, де я ніколи не був або був по роботі, де ти й так нічого не бачиш.

— Які у вас є найамбітніші плани до реалізації?

— Я живу кожним днем, радію кожному дню, тому що ти не знаєш, що може статися. В світі, в якому ми живемо, якщо ти будеш так сильно все планувати, а в результаті воно не станеться, а тобі буде ще гірше від цієї думки. Тому я завжди живу одним днем з головою, насолоджуюсь, проводжу свій час з дружиною та дитиною. А амбітні ще є робочі плани – зробити так, щоб наші хлопці, наша команда перемагали більше. Це головний мій пріоритет у роботі. Ну і в Україні також.

Також Факти ICTV пропонують інтерв’ю із Максимом Левицьким – колишнім голкіпером Таврії та французького Сент-Етьєна та збірної України.