Бути у місті не лише споживаючи: про що книга «Бунтівні міста» Девіда Гарві?

Нещодавно видавництво «Медуза» надрукувало книгу «Бунтівні міста» географа-марксиста Девіда Гарві в українському перекладі, а 30 березня відбулася онлайн-презентація видання. Одним зі спікерів був аналітик Cedos Павло Федорів, який також розповів про основні ідеї Гарві в окремій лекції.

«Бунтівні міста» – це свого роду маніфест боротьби спільноти за місто, тобто за право перебувати у просторі не лише споживаючи.

Ще у 1970-роках Девід Гарві пориває з тогочасними мейнстрімними уявленнями про місто. Якщо Чиказька школа соціології фокусувалася на пошуку балансу між різними формами користування – наприклад, переймалася тим, де краще розташувати житло, а де – офіси, – то Гарві більше цікавлять соціальні конфлікти у містах. Політекономія міста – це спроба побачити за простором (так само як товаром у марксистській політекономії) соціальні відносини, які його сформували.

На думку Федоріва, такий підхід, наприклад, дозволяє побачити за джентрифікацією в Україні не лише хіпстерів, які п’ють капуоранж, а й людей, яких виселяють з житла, щоб тримати більше прибутку. Так, соціологиня Альона Ляшева зверталася саме до Гарві, коментуючи випадок із будівництвом готелю на місці розселеного гуртожитку у 2019 році.

У працях 1980-х років Гарві пояснює зв’язки між урбанізацією та капіталом: будівництво вирішує проблему перенакопичення капіталу, який, за Марксом, стає причиною економічної кризи (адже порушується рівновага між попитом і пропозицією). Тож коли у кругообігу капіталу відбувається перенакопичення, капіталіст спрямовує його у збудоване середовище – таке, як житло, що приноситиме прибуток, або ж дороги, що дозволять капіталу переміщуватися швидше. Ще один варіант кругообігу – соціальна інфраструктура. Освіта дозволить підтримувати споживання і підвищувати продуктивність робітників, а охорона здоров’я робитиме робітників витривалішими.

Гарві пише про те, що міська влада все частіше поводиться як бізнес і прагне стимулювати економічне зростання замість надавати мешканцям соціальні послуги. «Але ідея про мера(ку) як СЕО хибна, бо якщо остання діє в інтересах акціонерів і власників, то мер(ка) має діяти в інтересах всієї громади, а не лише тих, у кого є гроші», – зауважує Федорів.

Власне «Бунтівні міста» вийшли в оригіналі у 2012 році. У цій книзі Гарві наголошує: «Ми живемо у світі, де право приватної власності та норма прибутку мають перевагу над будь-якими іншими уявленнями про права». Так, право громади на дозвілля та доступ до парків програють праву забудовників максимізувати прибуток від земельної ділянки, парки програють житловим комплексам, кінотеатри – готелям тощо.

Гарві наводить три історичні приклади того, як урбанізація виступає способом поглинути надлишковий капітал. Перший – це перебудова Парижа бароном Османом у ХІХ столітті. Саме тоді у французській столиці з’явилися широкі бульвари, а лабіринти середньовічних кварталів набули сучасного вигляду – решітки з п’яти-шестиповерхових будинків із мансардами. Тоді йшлося не лише про санітарію та покращення транспортного сполучення, але й про контроль над містом: на широких бульварах бунтівникам було складніше будувати барикади, а армії та жандармам навпаки – легше пересуватися й придушувати повстання. Також на бульварах зароджувалася нова культура споживання – відкривалися кав’ярні та магазини. Зараз паризький муніципалітет нарікає, що Єлисейські поля потерпають від консьюмеризму та високої оренди, внаслідок чого три чверті людей на цьому проспекті є туристами, а решта – офісними працівниками, місцеві жителі сюди не заходять.

Другий приклад – субурбанізація в США після Другої світової війни, початок безконтрольного розростання міст ушир, так званий urban sprawl, що його деякі сучасні американські урбаністи називають чи не найбільшою проблемою міст. Забудова приватними будинками передмість передбачала споживацький бум, адже нові будинки слід було наповнювати начинням, а питання транпортного сполучення вирішувати придбанням автомобілів, і все це нерідко куплялося у кредит. А обтяження робітничого та середнього класу іпотечними боргами було непоганим способом запобігти протестам.

Третій приклад стосується Китаю після світової фінансової кризи 2008 року, коли через падіння попиту у країні з’являються десятки мільйонів безробітних. Відповіддю на це стають масштабні програми будівництва житла, які вимагають ресурсів й робочих рук.

Гарві різко критикує звіт Світового банку, згідно з яким лібералізація землекористування та ринку нерухомості є найкращим способом стимулювати економічне зростання. Гарві заперечує: насправді це перетворює міський простір на ще один товар. Так, в Україні недосконалість житлового законодавства, зауважує Федорів, якраз перетворює нерухомість на безпечний актив – такий як порожнє житло корупціонерів та численні ТРЦ, які з’являються на кожному кроці.

Також за відсутності системи доступного житла в Україні цю роль нерідко відіграє, крім інвестування у забудову, «доступна іпотека». Федорів пояснює: доступна іпотека лише підвищує вартість житла, а не його доступність. Адже чим більше людей можуть взяти доступний кредит, тим потенційно вищим буде попит (а відповідно і вартість, адже на попит зреагує ринок), – і, своєю чергою, щобільші кредити потрібно брати.

Читайте також: Експерти розповіли, що не так з новою «доступною іпотекою» від Кабміну

Одним з центральних понять боротьби за місто є боротьба за спільні простори, які капіталізм повсякчас намагається комераціалізувати. Наприклад, зупинка транспорту в Києві – це фактично МАФ із дашком і лавкою. Особливо актуалізувалася важливість спільного у період після економічної кризи, коли багато урядів запровадили жорстку економію, скоротили видатки на культуру та соціальну інфраструктуру. Виглядає так, що витоки кризи – не у ризикованих фінансових спекуляціях, а у тому, що у нас забагато бібліотек у райцентрах. Повсюдна приватизація спільного представляє саму наявність муніципального кінотеатру або книгарні проблемою, немов місту слід позбутися цього тягаря.

Підлаштовування під вимоги капіталу також робить міста подібними одне до одного. Гарві пояснює це за допомогою монопольної ренти. Хоча деякі властивості ресурсу/товару/локації мусять бути унікальними, щоб надавати власнику монопольну перевагу, вони не мають бути настільки особливими, щоб їх не можна було оцінити. Звідси походить мода називати Київ «новим Берліном» завдяки активному нічному життю. Капітал потребує цього порівняння як орієнтиру, щоб розуміти, наскільки це хороша нічна культура й наскільки активне середовище. Суперечність у тому, що чим краще продається товар, тим менш унікальним він стає. Підлаштовуючись під потреби капіталу, міста отримують менші шанси на монопольну ренту, бо стираються їхні відмінності, а культурні продукти перестають відрізнятися від звичайних товарів.

Насамкінець Гарві також розмірковує над способами самоорганізації, які б дозволили спільнотам відвойовувати міста та спільні простори. Однією зі стратегій може бути муніципальний федералізм (лібертарний муніципалізм) Мюррея Букчина, який передбачає самоврядування на місцях та більші повноваження територіальним громадам.

Читайте також: Чи загрожує Києву джентрифікація? Ні, але в нас є інші проблеми