Як виглядав відпочинок української інтелігенції в Галичині

Діячі НТШ та інша інтелігенція у 1898 р «Учасники з’їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди».

Як виглядав відпочинок української інтелігенції Галичини в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття дізнаємось сьогодні з публікації Олени Ганусин.

Її праця є дуже скрупульозною і цікавою.

Середовищами проведення вільного часу, відпочинку, святкувань для інтелігенції були родинні домівки і домівки друзів, колег, церква, культурно-просвітні організації і товариства, «вулиця».

На їхнє повсякденне життя, зокрема проведення вільного часу, вплинули новочасні винаходи.

Із запровадженням у галицьких містечках нічного освітлення вулиць у життя інтелігента увійшли практики вечірніх прогулянок, відвідування в пізній час ресторанів чи кав’ярень.

Про родинні свята.

Розширення транспортної інфраструктури та залізничних маґістралей надало змогу інтелігентам частіше їздити один до одного в гості чи за кордон на відпочинок, і – що важливо – подорожувати.

«Вільний час» мешканців міст, зокрема інтелігентів, характеризувався «сезонністю»: осінь і період «адвенту» (піст перед Різдвом»), як і Великий піст – період «нудних довгих вечорів», молитви і роздумів; далі наступав час «шаленств» – балів, фестин, вечорниць; найкращим часом було літо – з прогулянками, подорожами, виїздами за місто.

Різдвяна трапеза.

Рисунок Осипа Куриласа, 1926 р.

Незважаючи на зайнятість, інтелігенти виділяли час для відпочинку, щоб відновити сили й енерґію.

Танячкевич писав, що батько щодня після богослужіння пив каву, курив файку і читав, а після обіду лягав відпочивати.

Дозвілля інтелігенти проводили зі сім’єю, спілкуючись з дружинами, дітьми, внуками, прогулюючись із ними, відвідуючи ковзанки взимку, влітку виїжджали на природу, де влаштовували пікніки, збирали гриби чи ягоди.

Різноманітні свята інтелігенти проводили в родинному колі.

Відзначення календарних християнських свят, особливо Різдва і Великодня, відбувалося як з дотриманням народних звичаїв і традицій, так і новітніх західноєвропейських практик: випікання тортів і тістечок з «чоколядою», «міґдалем», цукатами, «ванілієм», прикрашання ялинки.

Ялинку прикрашали яблуками, горіхами у фользі, саморобними прикрасами з соломи, кольорового паперу, цукерками, свічками.

Свічки, на спеціальних «лапках», щоб ялинка не загорілася, запалювали після святочної вечері, тоді родина починала колядувати.

Іван Труш.

Портрет Степана Федака.

1925 рік, картон, олія.

Водночас у святкування вносили сімейні «обряди».

Онука С.

Федака писала, що для їхньої родини таким обрядом було те, що дідусь кожного року на Святвечір вибирав зятя, щоб принести з ним алкоголь з «пивниці»: «Дідо ішов з великим ліхтарем і кошиком, а зять приносив пляшки оброслі мохом, старістю та пилом.

[…] осторожно відкривав одну по одній пляшки і давав зятям пробувати напитки в келішках величини наперстка, щоб посмакувати, та дуже був лихий, як вони не вміли того оцінити належно і пили «душком»».

У домі Шухевичів організатором свят був батько – В.

На Різдво він приносив велику ялинку, яку сам прикрашав.

Часто їздив на полювання і привозив до святкового столу дичину.

Про кав’ярні.

Важливим місцем відпочинку й товариського життя були кав’ярні.

Саме тут збиралася вся місцева еліта, не лише випити кави і перепочити від рутинного життя, а й поспілкуватися з товаришами, взяти участь у дискусіях на політичні, суспільні, мистецькі теми, і навіть попрацювати.

«Це був досить тихий захист для тих, хто не міг працювати в холодній кімнаті і хотів переглянути десяток газет і журналів», – писав М.

Вагоме місце кав’ярень у житті галицької інтелігенції визнавав П.

На його думку, кав’ярня – винахід ХІХ ст., для якого характерне «вигідне сидження, тепло, чимало світла, багато часописів і журналів, лексикони і інші лексиковані публікації, а врешті цікаве товариство, розумна конвертація і розвага та хвилеве забуття невеселої дійсності – все за ціну кільканадцятьох сотиків, яку платиш за каву чи чай».

Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”.

Серед найпопулярніших кав’ярень у Львові були «Віденська», куди вчащали М.

Грушевський, етнографи В.

Охримович і В.

Гнатюк, «Монополь», яку відвідували доктори В.

Щурат, С.

Заревич, представники мистецького угруповання «Молода Муза», а також І.

Франко, де він перечитував газети і журнали різними мовами, виписував з них цікаві факти, іноді починав писати якусь статтю.

Там його очікувала молода творча інтелігенція, щоби втягнути в різноманітні дискусії; «Централь» на Бернардинській площі; кав’ярня в готелі «Жорж», куди на ранкову каву приходив В.

Готель «Жорж» у Львові, 1907 р.

Крім кав’ярень, інтелігенти проводили вільний час у читальнях, де вони читали газети, дискутували, грали в карти бридж чи преферанс, «або над шахматами годинами просиджували».

З часом гра в карти стала неодмінним атрибутом посиденьок, навіть серед духовенства.

Одна з львівських газет писала, що «многі попи, вибираючись в гостину, забирають з собою карти, щоби, єсли би борони Боже, не було в гостині карт, не нудитися».

Про балі.

Важливим елементом міської культури були «балі», «танці», «фестини», як способи проведення дозвілля і входження в товариське життя.

Організовані переважно у великих містах, вони «скликували» провінційну еліту.

Такі урочистості вимагали відповідного вбрання: фраки, білі рукавиці і циліндр, пишні сукні.

Про такий танцювальний вечір у «Руській бесіді» писав Л.

Лопатинський до В.

Охримовича: «Наші панни пустились у виръ карнавальний.

Я попри ныхъ.

Вчера чи позавчера въ Суботу розпочалисьмо вечерницями въ Бесѣдѣ.

Було два зла, бо зло все парою ходить: саля мала и музика недобра.

Зато було богато добра: якихъ тамъ панночокъ не було! Бавилися деликатно ажъ до 5 год.».

Головною метою балів були знайомства і пошук пар для неодруженої молоді.

У другій половині ХІХ ст.

танцювальні вечори були вже не тільки способом проведення вільного часу, місцем зустрічей, суспільно-політичної комунікації, де приватні стратегії перепліталися із суспільно-національними, а й способом вираження національної і культурної присутності в краю.

Бали з усією національною атрибутикою стали методом маніфестації та демонстрації національної ідентичності, одним із засобів творення почуття національної спільноти.

У культуру проведення балів і вечорниць увійшли національні «танки» поряд з традиційними бальними танцями.

Окрім «Просвіти» за адресою Площа Ринок, 10 знаходилося також і товариство «Руська Бесіда».

Фото 1938 року.

Для української громадськості було важливо, щоб бали (згодом – «забави з танцями») відвідували «всї найповажнїші репрезентанти львівської рускої громади з родинами», щоб таким чином надати руським культурно-розважальним заходам більшої офіційності та значущості.

Тому в пресі після танцювального вечора часто повідомляли про те, хто саме зі «старої інтелігенції» був на ньому присутнім, або хто з них пожертвував гроші на його організацію.

Особливістю руських «забав з танцями» було їхнє благодійне забарвлення: зібрані кошти за квитки переважно призначали на підтримку молоді.

Традиційним для української освіченої верстви було відзначення Шевченкових роковин аматорськими концертами.

Організовували також різноманітні «фестини», на яких відбувалися концерти, товариські забави та конкурси, наприклад «краси пань» або «гумору мужчин», грала музика.

Часто такі забави тривали аж до ранку.

Про театри.

Одним із улюблених місць відпочинку інтелігенції були театри: «У перших рядах бачилося суддів, професорів, лікарів, адвокатів, священиків, офіцерів».

Інтелігенція стежила за афішами, коментувала акторів і їхню гру на сцені, а преса публікувала репертуар театрів, випадки з життя акторів.

Театр відігравав важливу роль у генезі національної культури, розвивав естетичні смаки та любов до народних мистецьких і фольклорних надбань.

Відвідування театрів для інтелігенції було своєрідним товариським обов’язком, свідченням її відповідного соціального і матеріального статусу.

Лепкий писав, що «священики зі своїми родинами не раз дві-три милі їхали до театру, а по виставі пізно вночі верталися додому.

Не жалували ні часу, ні труда, бо театр – це була для них духовна насолода».

Театр Скарбка.

1900 рік.

Театр був альтернативою балам і вечорницям під час постів.

Однак квитки на вистави були дорогими.

Олесницький писав, що в період навчання він часто ходив на вистави, що призвело до «спустошення серед моїх книжок і моєї ґардероби».

Елементом культури поступово ставав кіноматограф.

Спочатку кіносеанси відбувалися в театрі Скарбека, але до Першої світової війни для кінотеатрів у Львові було пристосовано понад 20 залів, зокрема 1908 р.

відкрито кінотеатр «Коперник».

Горук запрошував свою наречену С.

Гузар у кінотеатр пасажу Міколяша.

Про подорожі.

Ще одним видом відпочинку були подорожі, під час яких інтелігенти знаходили нових товаришів, розширювали коло спілкування, ознайомлювалися з набутками національної та іноземної культури.

Інтелігенти відвідували «інші краї» часто з метою лікування.

Найчастіше українська інтеліґенція виїжджала на відпочинок та лікування до Австрії, Угорщини, Баварії, італійських міст (Мілан, Венеція, Верона, Рим, Неаполь, Флоренція), а також до Чехії.

Олесницький часто їздив на лікування до Дрезденського санаторію.

У тогочасній пресі з’являлися статті, присвяченні необхідності подорожувати, щоб побачити «новий світ», дізнатися звичаї та особливості народів, вивчати мови, розширювати світогляд і горизонти уявлень.

Жінкам публіцистика радила не тратити гроші на убрання, а на самостійні подорожі.

Паровоз “Австрія” – перший паровоз Австрійської імперії, виготовлений на заводі Стефенсона.

Особливе місце відігравали подорожі на «Велику Україну», де галицька інтелігенція зустрічалася з колегами, обмінювалася досвідом, політичними ідеями, культурними здобутками, переймала деякі звичаї, ознайомлювалася з культурою Наддніпрянщини.

Поїздки за кордон належали до недешевих задоволень, на які потрібно було протягом тривалого часу відкладати гроші, тому багато людей розумової праці воліли подорожувати Галичиною.

Влітку вони здійснювали мандрівки в гори чи виїжджали на так звані вакаційні оселі, що відрізняло інтелігентів від селянства, для яких літо було порою інтенсивної праці.

Популярними були курорти з цілющими водами біля Львова.

Путівник 1894 р.

рекламував соляні води та сірчані купелі в Моршині, Пустомитах, Сасові та ін.

Наприклад, до Трускавця їздили на лікування А Петрушевич, Т.

Ревакович лікувався «водами» у с.

Завалові: «[…] настрашилася по 10 тижневім небаченю ся моя жінка, – так мене вода дуже стягнула и я став далеко, яким був перше».

Ті інтелігенти, які не могли брати відпустки в літній період, винаймали «дачі» недалеко від міста, куди відправляли сім’ю, приїжджаючи туди на вихідні.

Виїжджали інтелігенти за місто на прогулянки або «на гриби».

Літні вакації інтелігенти теж використували, щоб провідати батьків і родину, «до котрої рідко коли заглянути можемо а як прибудемо не скоро пускають».

Про Карпати.

Популярними серед інтелігенції стали поїздки до карпатських сіл, щоб «насолодитися красою природи».

Інтелігенти вважали гірське повітря «цілющим».

Наприклад, Д.

Гладилович запрошував В.

Барвінського поправити здоров’я і відпочити від рутинної праці в «Самбірських горах».

Устиянович вважав гірське повітря та річки своїми «лікарями»: «Я чую себе свїжим здоровим і сильним молодцем і нічого мені ту не бракує, на нїчим не сходит […].

Моє тїло за двох їсть зо смаком, і кашель десь дівся і сон смачний приходит спати до мене».

Друзі В.

Охримовича – родина Рибчуків їздила до Татарова на «купелі, що лагодять нервовість».

Родина Грушевських на відпочинку у Криворівні, 1912 р.

Зліва направо у І ряді: Михайло Грушевський, Тетяна та Павло Калитовські, Катерина Грушевська, Марта Левицька, у ІІ ряді: Йосиф Савицький, Марія Грушевська, Людмила Савицька, Стефанія Калитовська, Єронім Калитовський.

Світлина з фондів Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові.

Карпати і гуцульські мотиви стали своєрідним трендом серед інтелігенції.

У Криворівні на Гуцульщині часто бували Я.

Головацький, В.

Навроцький, І.

Франко, М.

Грушевський, О.

Маковей, В.

Гнатюк, А.

Родина Барвінських їздила в Сколе, Надвірну, Ворохту.

Барвінська згадувала відпустку в Косові, де теж відпочивали сім’ї галицької інтелігенції (Федаки, Борковські, Дністрянські), що вони збирали гриби, ходили на «сонїшну купіль», на проходи, купелі.

Володимир Гнатюк з рідними і знайомими в Криворівні, 1910 р.

Четвертий зліва стоїть у кашкеті Тарас Франко.

Фото з експозиції ЛММ Івана Франка в Криворівні.

За межами міст інтелігенти відпочивали від праці, інші набиралися натхнення, знаходили цікаві заняття.

Франко, наприклад, захоплювався риболовлею, як і В.

Бирчак, який неодноразово розповідав Я.

Гординському про свій улов.

Родина В.

Шухевича любила їздити на Гуцульщину, захоплювалась гуцульською кухнею.

Розпорядок дня родини Шухевичів під час відпочинку в селі був таким: «По сніданю ідем на службу […], потом наступає диспозиція обідова, купіль, товариські розговори […], обід тай вже по обіді треба ґазету прочитати або лист написати так зійде час до підвечірку, около год.

5-ий збирают ся сусідкі і сусіди на далекій прохїд і вертаєм аж о 9-й на вечеру».

Про читання.

Одним із способів проведення вільного часу серед інтелігенції було читання.

Комплектування домашньої бібліотеки вважали своєрідним обов’язком освіченої людини, і, більшою мірою, даниною моді.

Поступово інтелігенти творили культуру читання серед українського суспільства, вважаючи, що навіть художня література може «служити за найлекший спосіб образовання».

Інтелігенти дуже бережно ставилися до книг, зважаючи на їхню високу вартість.

Зокрема, О.

Маковей прирівнював тих людей, які позичали і не повернули книжки, до злодіїв, «бо книжка коштує так само гроші […], а свою бібліотеку до розграбованого «зборбандованого гарматними кулями» будинку, з якого «що лїпше винесли вороги».

Осип Маковей.

До читацьких уподобань інтелігенції належали твори української, російської, західноєвропейської, античних літератур.

Інтелігенція, через брак національної літератури, «росла» під впливом творів польських літераторів (Г.

Сенкевича, А.

Міцкевича, Ю.

Словацького, Ф.

Скарбека, Ю.

З поступовим поглибленням зв’язків із Наддніпрянською Україною інтеліґенти змогли сформувати «канонічний ряд» відомих письменників (Т.

Шевченко, Марко Вовчок, І.

Котляревський, Г.

Квітка-Основ’яненко, Леся Українка, О.

Кониський, П.

Куліш, М.

Коцюбинський, Ю.

Федькович, О.

Кобилянська, І.

Петро Карманський.

Отже, речі та певні способи проведення вільного часу для інтелігенції набули статусного значення.

Це було характерно не тільки для матеріально забезпечених інтелігентів, а й тих, які не мали сталих доходів.

До прикладу, П.

Карманський писав про «молодомузівця» В.

Пачовського, що він «на голодній посаді гімназійного суплента, вмів грати ролю щонайменше судового радника», а про поета С.

Твердохліба, що «був паничем і так, як Пачовський залюбки носив чорний одяг, циліндер і палицю з срібною головкою.

Не задовольнявся самою «мокою», любив випити порцію чоколяди і попоїсти добрих тіст.

І на все якось находилися в нього гроші, хоч матеріяльні основи мав під ногами такі самі, що кожний з нас, тобто дуже хиткі».

Траплялося, матеріальний достаток був тільки антуражем, підтримання якого перевищувало фінансові можливості інтелігента.

Нотар В.

Левицький збудував будинок у Винниках з 16 «покоїв» і кухнею, взявши в кредит 13 тис.

корон, а згодом просив адміністрацію ЛАГ відмінити плату за навчання його сину через неспроможність вносити оплату.

Позицію елітарної соціальної групи інтелігенти намагалися підтримувати за допомогою певного стилю поведінки, облаштування домашнього господарства, одягу, проведення вільного часу.

Олена ГАНУСИН.

Ганусин О.

Повсякденне життя української інтелігенції Галичини в другій половині XIX – на початку XX століття [Електронний ресурс]: дис.

… канд.

наук : [спец.] 07.00.01 «Історія України» / Ганусин Олена Богданівна ; Львів.

ун-т ім.

Івана Франка.

– Львів, 2018.

– С.

– Дата звернення: 26 квітня 2021 р.