Наслідки пандемії: із затишного офісу – на сезонні польові роботи

Рік пандемії

4 березня минуло року уряд Польщі, де я живу, офіційно оголосив про перший випадок коронавірусу. 13 березня почався перший локдаун. Потім було легке послаблення – і наступний суворий локдаун. А далі все понеслося стрімголов. Пандемія набирала обертів, а економіка країни летіла у прірву.
Попри урядову антикризову програму підтримки бізнесу вже через півроку вимушених обмежень почали занепадати малі та середні підприємства. Зарясніли оголошення про продаж хостелів, кав’ярень, малих магазинчиків, дрібних фірм зі сфери послуг.

На ринку праці у геометричній прогресії прибувало безробітних.

«Якщо у доковідні часи ми отримували на тиждень 7-10 резюме, то зараз - більше сотні», - розповідає рекрутерка зі взуттєвої фірми «Wojas».

Тенденцію підтверджують і інші дані. Аналітики Business Insider стверджують, що майже 700 тисяч осіб працюють лише «теоретично», прикриті «антикризовим щитом» державних доплат, а понад 200 тис. перейшли у режим бездіяльності, тобто залишились без роботи. Ще понад 200 тисяч протягом року вийшли на пенсію, 42 тисячі вирішили наразі зробити пріоритетом домашні обов’язки. Також набагато більше людей брали лікарняні та не ходили у відпустки, щоб у разі примусового звільнення мати додаткові оплачувані дні.

«1, 962 млн осіб мали роботу у другому кварталі 2020 року, але не виконували її», - йдеться в офіційних даних Центрального статистичного офісу Польщі.

І ще один промовистий факт з офіційних даних: у другому кварталі 2020 року у Польщі на одну тисячу працюючих було 860 безробітних (тих, що повністю втратили роботу і тих, що отримують державні доплати).

Хаос на ринку праці

Вимушена ізоляція виявилась важким випробуванням. Люди почали шукати хто заняття, хто заробітку.

Найбільше постраждала сфера вільних професій, послуг і туризм. Наприклад, Краків у рік до пандемії відвідало 14 млн туристів, які залишили у місті 7,5 млрд. злотих. З них найбільш платоспроможними були англійці та німці. При закритих кордонах вулиці Кракова, як і практичного кожного іншого міста, світили пустками. Центри туристичної інформації, готелі, хостели, об’єкти харчування, закрилися на невизначений час. Багато людей звільнилося просто в нікуди. Відродження, точніше відбудови, туризму очікують у 2024 році.

Деякі ресторани, спортивні центри намагалися бунтувати проти примусового повного припинення їхньої діяльності. Вигадували, які обійти заборони, платили високі штрафи та працювали майже підпільно. Ентузіазм спротиву з часом згасав, а потреба заробляти залишалася.

У сайтах пошуку роботи зросла кількість запитів від кваліфікованих працівників на некваліфіковану працю. Спершу це дивувало, згодом тенденція стала очевидною.

Моя знайома інструкторка фітнесу із багатьма дипломами пішла працювати у пекарню вантажницею. Інша спортсменка і тренерка, шанована чемпіонка багатьох змагань, – влаштувалася на завод. Так само на завод пішли працювати знайомий журналіст і його дружина. Кілька інших знайомих зі сфери туризму працюють на будівництві. Усі вони соромляться про це говорити.

Серед шукачів роботи опинилась і я, бо із сфери туризму, тревел-журналістики та перекладів мене також викинуло в нікуди.

На межі, коли вже нестерпно

Маючи певний вік і життєвий досвід, я вважала своє життя досить впорядкованим. З емоційним шарпанням від нестабільності через пандемію також впоралась досить швидко. Не без суму розпрощалася з планами та мріями, проживши етапи несприйняття, люті та спротиву. Зрештою покликала на допомогу розважливість.

У мене є затишна кімната, мої ще не читані книги, високі гори як захоплення – якось переживу, думала. І практично рік протрималась на обмілілих замовленнях, фінансових запасах та обіцянках замовників.

Найбільше мучила нереалізованість. Це було дуже важко: мати бажання, сили, досвід і звичку працювати багато та активно, але опинитися виключеною із життя.

Я хапалася за різні найдрібніші проєкти та роботи. Та теж швидко зрозуміла, що робота просто задля роботи є нічим. Робота має забезпечувати принаймні твій прожитковий мінімум, обраний спосіб життя і, ідеально, якщо у ньому ще будуть мрії. Життя в нуль є неефективним.

Приступи наростаючої депресії вигулювала лісами-горами.

У серпні минулого року пройшла 500 км Головного Бескидського шляху через усю південну Польщу.

Проживати труднощі, мати слабші внутрішні стани – це нормально, підбадьорювала я себе. Тим часом приходила нова хвиля епідемії, новий локдаун і знову неможливість будь-що планувати. Замовники вже навіть нічого не обіцяли.

Реалізація теорії малих кроків, життя тут і зараз, проміжних мрій перестала задовольняти – радість від них була короткою, як дія швидких вуглеводів.

Цього року до обмежень додалося ще обмеження тестами і щепленнями. Стало остаточно ясно, що світ відремонтують не скоро.

І моя розважливість сказала мені, що треба виживати по-іншому.

10 тисяч кроків на колінах

Як не банально, та життя крутилося довкола розуміння, що з усіх благ нині найважливішою є не радість, ура, відкрили Туреччину чи Чорногорію й можливість ще на трішки втекти від реальності, а робота.

Стабільно під час пандемії почуваються лише люди в держсекторі, великих корпораціях і вічно затребувані ІТ. Мені, у мої майже 50, трохи запізно починати освоювати новий напрям, та й будь-яке перенавчання – це, знову ж таки інвестиція, на яку я вже не маю ресурсу. Мені потрібен швидкий результат – зайнятість і заробіток.

Перебравши усі свої вміння та навички, я гірко зітхнула, що два мої дипломи про вищу освіту за нових умов не працюють. А от завдяки походам у гори маю добру психофізичну справність. І зробила ставку саме на це.

Збіг обставин переніс мене в Нідерланди, у південний регіон Лімбург. Нідерланди завбільшки як одне польське воєводство, але можна довго перераховувати, у яких галузях ця маленька країна є світовим лідером.

Околиці чи не кожного більшого нідерландського міста – великі промислові зони, хаби та центри логістики. На півдні – сільськогосподарські терени. Тому в Нідерландах завжди є робота, особливо у південній частині, де локдаун не може зупинити природний процес вирощування зелені, ягід, овочів, квітів, саджанців кущів та дерев, якими Нідерланди забезпечують багато країн ЄС.

Тут поруч три країни – Німеччина, Бельгія і власне Нідерланди. І тут теж скрізь натовпи мігруючих безробітних.

Подібно, як українці їдуть на заробітки у Польщу, так поляки їдуть на заробітки у Нідерланди. Та не тільки поляки.

Сюди на слово «робота», як на звуки музики, тягнуться «безробітні-зомбі» з усієї Європи.

Поміж такими опинилась і я. Поруч працюють болгари, поляки, литовці, іспанці, румуни. Робота, яку виконують сезонні заробітчани, важка і дуже важка.

З плюсів – Нідерланди благополучна країна із чітким правом, усі права навіть одноденних робітників захищені. З мінусів – агенції-посередники, без яких, утім, на початку не обійтися.

Через агенції-посередники протікає безліч народу, й десь можна зрозуміти їх недовірливе ставлення до нових працівників. Тимчасової роботи шукає дуже різний контингент. Умови мого трудового договору не дозволяють мені розповідати подробиці, які б зашкодили репутації агенції. Не вказуючи назву, скажу, що загальна атмосфера нагадує трохи в’язницю, трохи армію. І це характерно для усіх агенцій, які заробляють на заробітчанах.

Перейти напряму на договір до працедавця складно, працедавцям вигідно працювати через агенції. Заміна працівника А. на працівника Б. для роботодавця не має значення. Агенція тим більше не зацікавлена обкатувати новачка на одному місці (щоб не вислизнув на прямий договір), тому працівників використовують як робоче гарматне м’ясо. Сьогодні ти на одному об’єкті, а завтра можеш працювати на іншому - дали на 100 км. Транспорт фірма забезпечує. Як і шість робочих днів чи ночей на тиждень. З юридичної точки зору усе виглядає бездоганно.

Спеціалістам з хоч якоюсь кваліфікацією і знанням мови трохи легше. Та на одній фірмі приживаються одиниці. Навіть якщо працівник пов’язує далі своє майбутнє з Нідерландами, йому складно вписатися у досить закрите суспільне життя. Локдаун ще більше все ускладнює.

За місяць я пропрацювала на шести локаціях трьох різних закладів. Бачила більше штучного світла, ніж денного. Мала переважно нічні зміни і перекинула тонни важкого. Одного разу телефон показав мені, що я зробила денну норму – 10 тисяч кроків – на колінах! Є й такий вид роботи…

Не хочу всує згадувати свій вік, але з часом власна (створена, зцілена, прокачана) система цінностей стає найважливішою.

Моїми усталеними базовими принципами є непорушні – самоповага, самодостатність, сміливість.

Самодостатність без стабільних заробітків підупала і підкосила самоповагу. Мені конче було потрібно це відновити. І я задіяла сміливість на таку поїздку у Нідерланди.

Я переконана, що людина має стільки сили, скільки сама собі приділить, і такі проблеми, які проблемами назве. Можна робити важку непрестижну роботу й почуватися достойно, а можна робити стереотипно пристойніші для жінки речі, але втратити самоповагу.

Мені не раз казали, що я могла б собі знайти пару, й тоді хтось інший міг би помогти вирішувати мої проблеми. Та це геть не мій шлях. Найкраще я парна сама із собою. Усвідомлення того, що «я можу» своїми силами і на моїх принципах мене стимулює краще, ніж легкі дарунки від когось.

Мені ані разу й на думку не спало перечікувати лихі часи, переклавши свої клопоти на іншого. Бо потерпає ж моя власна самоповага!

Звісно, я воліла б робити такі соціальні експерименти як підробітки у Нідерландах з примхи й виклику, а не з безвиході, та вже як є.

Дякую моєму характеру, силі волі та психічній витривалості. Коли є криза і потреба, я закриваю її у прийнятний для мене спосіб. Так, я змінила декорації, але далі граю за своїми правилами. Не ламаю своїх принципів.

Коли мені важко, я мрію

Може дещо дивно, я ж бо журналістка, перекладачка, але заробляти написанням замовних текстів, копірайтерством, вставлянням у текст правильної кількості потрібних рекламі тегів, іншими модними способами – блогерством, влогерством, дуркуванням у соціальних мережах, щоб набивати кількість переглядів – ще більш не моє, ніж 10 тисяч кроків на колінах.

Жодна робота не принижує – вчила я своїх дітей, а тепер нагадую це собі. Професійно я вже давно реалізувалася. Я знаю свою цінність. І зараз не стала гіршою від того, що ситуація склалася саме так. А робота нижче кваліфікації – це і у мене тимчасовий, сподіваюсь, стан.

Коли мені важко, я мрію. Цього року замахнулася дуже амбітно – на свій ювілей улітку хочу пройти 800 км високогірного шляху через усі Піренеї, від Атлантичного океану до Середземного моря. Це теж буде дороге задоволення.
Тож коли я зараз пітнію м’ятою чи чебрецем, які пропускаю через свої руки тоннами, сортую, пакую, важу, перекладаю вантажі – я розумію, навіщо це роблю. Навантаження трактую як тренування. А після важких змін повільно (щоб швидко не закінчилась) читаю мою єдину тут книгу про альпіністку Ванду Руткевич «Ще тільки одна вершина», і мені сняться Піренеї.

Читати також. Пандемія коронавірусу "відкинула світ на 25 років за 25 тижнів"

Ні, до мене не пристає ментальність заробітчан, які таку роботу мають як стиль життя. Вульгарність, випивка, наркотики – це зараз моє оточення. У нашому робочому містечку практично щоночі буває поліція. На другий день після мого приїзду із сусіднього будиночка вивезли труп. Але це не мій світ. Мене прикриває мій психічний спокій.

Я абсолютно згодна зі словами подруги Іри Панченко, яка теж із дипломами, неабиякими вміннями (організувала успішну ініціативу під час Майдану «Допомога постраждалим у Києві») і знанням кількох іноземних мов, подібно як я зараз у Нідерландах, живе в Італії і має мужність про це говорити. Іра каже, що чесність із собою – єдина вакцина, яка запобігає деградації, і що не треба соромитися правди про себе. Це ідеально мені суголосне.

Уникнення вирішення проблеми може завдати великої душевної травми, дуже небезпечної, бо вона невидима. Натомість фізично зболене моє тіло точно сигналізує мені про його відчуття, а я можу їх лагодити, бо маю на це душевні сили.

І якщо цього року мені вдасться піднятися на одну мрію вище, вважатиму це успіхом. І не важливо, що до нього я йшла не у білій сорочці, а у важких робочих черевиках. Які, до речі, викидати не збираюся, бо часи далі непевні.

Підпишіться на тижневий дайджест ТЕКСТІВ та отримуйте листи з найцікавішими публікаціями – для спокійного читання на вихідних.

криза робота польща економіка пандемія безробіття міграція коронавірус у Польщі