Рівне після визволення в 1944-у на кілька днів “віддали” партизанам

“Червонозоряні визволителі”, прогнавши з міста фашистських окупантів, заходилися наводити свої порядки.

Дуже швидко місцевий люд зміг побачити справжнє обличчя визволителів.

Маловідомі сторінки історії Рівного, яку десятиліттями радянська пропаганда подавала лише у вигідному їй ракурсі, нині стають відомі завдяки розповідям старожилів та приховуваним раніше архівним матеріалам.

Партизани на теперішній вулиці Чорновола.

За офіційною версією, Рівне повністю було очищене від німецьких окупантів на ранок 3-го лютого 1944 року.

У місто, окрім регулярних військ, увійшли частини партизанських з’єднань, що брали участь у боях.

Тоді за чиїмось негласним розпорядженням (а можливо, навмисно, щоб не викликати невдоволення населення діями радянських солдат) місто на кілька днів “віддали” партизанам для наведення ладу.

Вони гарцювали вулицями на конях, ходили пішки групами від двору до двору, від будинку до будинку.

Розпитували місцевих, шукаючи зрадників, так званих неблагонадійних, тих, хто працював при німцях.

Підозрюваних хапали й вели до військової комендатури.

Місцеве населення, як розповідають старожили, із пересторогою, а хто й відверто вороже, ставилося до партизанів.

Далися взнаки їхні диверсії під час фашистської окупації, через які було розстріляно чимало мешканців міста.

Як розповідають старожили, свавілля, яке чинили партизани щодо сільського населення, призвело до того, що однаково негативно згадували і фашистів, і “радянську партизанку”.

Партизани в Рівному.

Німці бомбили Рівне й після визволення.

Однією з найбільш зруйнованих у результаті бойових дій була теперішня вулиця Соборна, особливо в районі, що прилягав до залізничного вокзалу.

Сам вокзал також був у руїнах.

Перед відходом німців підпільники підірвали приміщення станції “Рівне”.

Дісталося й мешканцям окраїн.

Багато будинків були з проламаними дахами.

Оскільки й після визволення німці ще до липня 1944-го продовжували бомбити місто, то, як розповідають старожили, червоноармійці радили мешканцям окраїн вимазувати свої будинки смолою і сажею, щоб вночі вони не відсвічували, бо бомбили частіше саме вночі.

Резиденція Еріха Коха після звільнення Рівного.

На розчищення кварталів від руїн та подальшу відбудову залучали полонених гітлерівських вояків.

Наприклад, як пригадують мешканці вулиці Замкової, частину військових бранців утримували в бараку поруч із теперішнею будівлею санстанції.

Щодня цих полонених залучали до впорядкування території колишньої резиденції гауляйтера України Коха.

Як відомо, канцелярія Коха розміщувалася в приміщенні теперішнього обласного краєзнавчого музею.

Поруч було спеціально зведено двоповерхову будівлю, де мешкав Кох.

Приблизно на місці, де нині стоїть знак роду Лимичів перед школою №2, був огороджений басейн для німців.

Будинок, де були покої Коха, постраждав під час визвольних боїв.

На його місці полонені звели новий двоповерховий житловий будинок — поруч із так званим бункером Коха.

Останній — ще одна зі споруд, що входила до цілого комплексу резиденції гауляйтера.

Зрозуміло, цікавість до колишньої резиденції кривавого ката України з боку радянських військових була великою.

Причому військові й комуністичні начальники наввипередки поспішали влаштувати фотосесію в рівненському логові Коха.

Не погребував зазнятися в кабінеті Коха й командир партизанського з’єднання начальник обласного штабу партизанського руху на Рівненщині і секретар Ровенського підпільного обкому компартії Василь Бегма.

До речі, в період, коли Бегма з 1944-го по 1949-й роки обіймав посаду першого секретаря Ровенського обкому КП(б)У, свій кабінет він облаштував у тій же кімнаті.

Василь Бегма (ліворуч) у колишньому кабінеті Коха.

Як свідчать архівні джерела, перші дні після визволення в місто не пускали сторонніх.

За цим стежили спеціальні військові патрулі.

Владу в місті уособлював військовий комендант.

Водночас, між визволителями та представниками нової влади і місцевим населенням панувала взаємна недовіра — місцеві не довіряли “совєтам”, а ті — місцевим.

Тому перші директиви влади були дуже жорсткими.

Зокрема, наказом начальника гарнізона Гладкова і начальника штабу гарнізона Шатохіна в перші дні після визволення передбачалося: населенню негайно здати усю зброю, військову амуніцію, боєприпаси, радіоапаратуру.

Усе це слід було зносити на майдан біля Свято-Воскресенського Собору.

За невиконання — військово-польовий суд.

Військові також наказали припинити розграбування майна магазинів, залишених німцями, техніки тощо.

Під страхом покарання заборонено приймати на ночівлю і проживання одиночних громадян і військових без дозволу військового коменданта.

Цим наказом населення зобов’язали передавати німецьких військових, що переховувалися в місті, а також посібників і агентів німецької армії до органів НКВД.

У нічні години — з 20.00 до 6.00 пересування містом суворо заборонено.

Трохи м’якшою була наступна постанова командування “Н-ського” з’єднання від 11 лютого 1944 року.

Нею зокрема населення зобов’язували здати особисті радіоприймачі на зберігання до управління зв’язку.

За непослух — кримінальне переслідування у вигляді 5-ти років позбавлення волі.

Дозволялося працювати театрам, кіно, ресторанам, але тільки до 20.00 години.

Перші накази радянської влади після звільнення міста.

Працювати в радянські установи рівняни йшли неохоче.

Налагоджуючи мирне життя міста, нова влада стикнулася із проблемою кадрів.

Адже рівняни спочатку ні за які блага не погоджувалися йти працювати в органи влади та державні установи.

Доповідні записки щодо цього (під грифом “для службового користування”) партійно-військового керівництва зберігаються в державному архіві області.

Одні боялися повернення окупантів, інші — остерігалися, що хтось донесе “бандерівцям”, ще інші — не надто довіряли новій владі.

Щоправда, й нова влада не надто довіряла місцевим.

Попри те, що радянські офіційні джерела повідомляли, що мало не 3-го лютого відновили роботу органи влади, але це не зовсім так.

Обіймати високі посади погоджувалися в основному приїжджі з інших областей, або спеціально скеровані комуністами партійці.

Нова влада енергiйно заходилася органiзовувати масову мiграцiю до Рівного лояльних кадрiв управлiнцiв, службовцiв, робiтникiв.

Наприклад, для відновлення роботи загальноосвітніх шкіл у Рівному до міста було надіслано цілий десант вчителів із східних областей України.

У відповідності до політики компартії, у навчанні та виховній роботі акцент відтоді робився на радянський патріотизм.

Такі накази розміщували визволителі по усьому місту.

Старожили пригадують, як для новоприбулих партгоспноменклатурників “ущільнювали” мешканців, які жили в районі Грабника.

Там були найбільш ошатні будинки, й район найменше постраждав від бомбардувань.

Не гребували партійці займати й добротні будинки розстріляних євреїв, репресованих патріотів, заможних міщан.

Деякі приватні великі будівлі переоблаштовували під комунальні гуртожитки для робітників.

Як це зробили, наприклад, з уцілілою частиною князівського будинку на Гірці — там, де нині адмінприміщення об’єднання парків у парку імені Шевченка.

Репресії не забарилися.

Фактично одразу, щойно радянська влада встановилася в місті, почалися переслідування патріотів-націоналістів.

Особливо після наказу від 22 червня 1944 року за підписом наркома внутрішніх справ СРСР Берії та заступника наркома оборони СРСР маршала Жукова щодо виселення у віддалені райони СРСР усіх українців, які проживали під владою німецьких окупантів.

У цинічному наказі зокрема йшлося: „Выселение производить: в первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев; во вторую очередь высылать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации; выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии; выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться одним и не дать знать членам семьи, которые находятся в Красной Армии.”.

Партизани патрулюють місто.

У Рівному повторилася трагедія 1939-1941 років, коли, як пригадують старожили, в люті морози на станції “Рівне” стояли сотні товарних вагонів, набитих українцями, яких зарахували до ворогів народу.

Цілі рівненські родини вивозили до Сибіру.

Плач і виття не вщухали над залізницею доки ці страшні ешелони стояли на станції.

Нещасні, потерпаючи від морозу та голоду, просили хліба та води, благали про поміч.

Але вагони охороняли війська НКВД, й нікому не дозволяли навіть наближатися до них.

А вже в січні 1945-го, через рік після визволення від фашистської окупації, в Рівному відбувалися й публічні страти патріотів.

Причому, на тому ж мiсцi, де фашисти в 1942-1943 роках проводили публiчнi страти нескорених — на сучасній Театральній площі.

Там “енкаведисти” карали на смерть воякiв Української Повстанської Армiї.

Щоб посіяти страх і придушити волю до будь-якого спротиву місцевих, на страту “зрадників” зганяли дивитися працівників державних підприємств, молодь і навіть школярів.

Про це десятки років боялися бодай словом публічно згадувати (навіть, коли Україна проголосила Незалежність) очевидці тих подій.

А декотрі відмовляються про це говорити ще й досі.

Партизани на вулицях Рівного.

Влада маніакально вишукувала й переслідувала проукраїнськи налаштованих рівнян, а надто тих, хто дозволяв собі бодай на йоту бути невдоволеним діями радянського режиму.

За вдягнуту вишиванку чи співи українських пісень могли оголосити “українським буржуазним націоналістом” або й ворогом народу з усіма наслідками.

Компартія заходилася формувати особливу людську істоту, яку колись згодом назвуть “гомо совєтікус”, і нову безлику спільноту — “совєтский народ”.

Світлана КАЛЬКО.