Вижили в Сибіру і повернулися додому. Історія гуцулки, депортованої разом з родиною за допомогу ОУН

Упродовж 1944-1953 років радянський режим депортував до Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії понад 210 тисяч жителів Західної України.
Докторка історичних наук Тамара Вронська, монографія якої про масові депортації готується до друку, ця загальна цифра не є остаточною - її варто сприймати як близьку до реальної. Не виключено, що з часом вона буде уточнена.

Понад 90% депортованих обвинувачували у співпраці з підпіллям ОУН або як членів сімей підпільників, тому в офіційних документах їх виділяли в окрему категорію під назвою «оунівці». Ті з них, хто повернулися до України, довгий час замовчували свій досвід.

Невідомо, скільки людей, які пережили масові депортації повоєнного часу, живуть нині в Україні. Проте історія кожного з них важлива для усвідомлення історії радянських репресій на персональному рівні.

– Добрий день! Ми шукаємо Василину Соколовську, не підкажете куди нам?

Працівники поштового відділення у Криворівні якраз підняли чарчини, коли до їхніх дверей постукали. Вони трохи ніяковіють, довго перебирають варіанти, де може бути Соколовська, чия вона мати і як до неї потрапити. Село велике, розкидане вздовж звивистого Чорного Черемошу. Хтось у долині живе, хтось – у присілках на горі, всіх не згадаєш. Врешті одна жінка веде нас на вулицю і показує на стежку за місцевою школою.

– Вам туди. Скоро діти йтимуть з уроків, ходіть за ними.

Але нам ніколи чекати, тому шукаємо дорогу самостійно, маневруючи між заростями ожини. За хвилин двадцять – перші хати. На одному з дворів господарює жінка.

– Добрий день! Підкажете, де знайти Василину Соколовську?

– Добрий! То моя матір. Вона не Соколовська, а Якіб’юк. та нас називають Соколовськими. Вам вгору. Вона у брата живе.

Дерев’яний будинок на вершечку гори Тарночка виглядає старішим, ніж є насправді. Двері скриплять, але піддаються. У сінях – лавка, холодильник, над ним вішаки з копит сарни. Перед входом до кімнати у дерев’яній рамі – коллаж. Історія сім’ї у фотографіях: школярі, проводи до армії, весілля, колядники у гуцульських строях, портрети для документів. Ми ще не бачили господині, та вже здогадуємося, як вона виглядає.

«Почта Лорба. Урманный леспромхоз»

Баба Василина почула, що хтось зайшов до хати, проте не піднімається з ліжка. Останнім часом вона рідко встає. Рукою підпирає голову у хустці, жовтій з червоними ружами. Троянди її оточують скрізь – і на ковдрі, і на килимі на стіні. У хаті пахне добре протопленою грубою. І якимись чи то парфумами, чи освіжувачем. На відстані витягнутої руки у Василини стоїть столик з ліками, водою, цукерками. Знайомимося, розповідаємо про себе, просимо розповісти свою історію.

– Я вам розкажу, за шо нас виселили. Були партизани, недалеко там. То ми з братом понесли їм їсти. Вони попоїли. Та й один пішов туда у Ясенів. А там його воєнні піймали! Й били. То він сказав, де був. Та й розказав за нас. Та й пришли третьої днини. Перед Іваном то було. Так шо це було перед Іваном, а на саме Івана нас виселили. “Гай” було його псевдо. Казали, шо рідну бабу навіть видав, шо й вона була виселена.

То ми з братом понесли їм їсти. Та й один пішов туда у Ясенів. А там його воєнні піймали! Й били. То він сказав, де був. Та й розказав за нас.

Тоді разом з ними з Криворівні депортували ще п’ять родин. А всього зі Західної України, за даними органів держбезпеки УРСР, впродовж 1951 року – 18 523 особи. З собою Якіб’юки устигли взяти лише одяг та якісь дрібниці, решту майна розібрали родичі.

– Привезли нас у село. Звідти на машину погрузили, та й у Верховину. З Верховини третьої днини взєли нас у Ворохту. А з Ворохти повезли у Зеленську долину. Там, де людей виселювали. Там три місяці ми побули. За три місяці нас взєли туда, в Тюмень. Восім лєт були на том сєвєрі.

– А як поселення називалося?

– Тюменська область. (далі Василина каже скоромовкою, ніби надиктовує адресу для листування) Мікояновський район. Малоатлымский сельсовет. Участок Котлах. Почта Лорба. Урманный леспромхоз. Під Льодовитим океаном.

«Смереки чемсали»

У жовтні 1951 року до тодішнього Мікояновського району привезли 303 сім'ї зі Західної України – 1184 особи. Про це йшлося на конференції “Ломоносов 2013” у Москві.

337 з них потрапили разом з Якіб’юками до дільниць Урманного ліспромгоспу. Депортованих поселили у дерев’яних бараках. Побутові умови виглядають жахливо навіть зі сторінок офіційних радянських документів: на одну людину припадало усього 1,5–2 квадратні метри жилої площі, повсюди було брудно, у бараках – блощиці, таргани, блохи. Через погане харчування люди хворіли на цингу, дистрофію. Батьку Василини, зубному техніку, вдалося переселити сім’ю до маленької, але окремої хати. Він «поклав зуби» якомусь начальнику. З часом розжилися на корову, садили картоплю.

Василині тоді було 16, вона щойно закінчила школу. Її перша робота – на лісозаготівлях. «Смереки чемсали», як вона каже. Лісова промисловість – одна з основних галузей, де використовували працю депортованих. В Урманному ліспромгоспі вони змушені були працювати по 12-16 годин, зарплатню отримували не повністю. До роботи дівчина щодня пішки долала шість кілометрів. Кожен мав відпрацювати свою норму.

Зубний технік і польова медсестра

– А я була така шустра. Хто себе порубає, та й руку вломе, то я складала. То мене зробили польовою медсестрою. За то, шо я усьо робила.

– А звідки ви знали як це робити?

– Як звідки? Я родима така була, шо усьо могла зробить.

– А ви кажете, що батько був зубний технік, він де вчився?

– Він собі родимий був зубний тєхнік. Та й зуби сам ставив. Від хати, Бог дав, шо всі інструменти привезли. Кліщі ще й тепер в мене є татові.

– Покажете?

– А там. Отвори шухляду з того боку. Та й там десь у тим боці шукай. Є?

Баба Василина вказує на сервант навпроти ліжка. У ньому різне – чашки, склянки, чарки, тарілки, підсвічники, дитячі іграшки, якісь папери, лампочки, між склом застромлені фото, листівки, календарики. У куточку змішалися вирізка з газети про онука, образок Ісуса, ангелик, голуб та фото братів Кличків. Але кліщів я не бачу.

– Нема.

– Га?

– Нема.

– Ану шукай там. Бо я не бізуюсь вставати йти. Прибирай усьо, вибирай, та й найдеш там кліщі.

Татові кліщі

Василина поправляє волосся, яке вибилося з-під хустки. Стежить за тим, як дістаю на стіл посуд, керує рукою у повітрі і продовжує:

– Мене тато усьо вчив робити. Прийшов якось лєйтєнант, зуба рвати. Та я кажу: «Отвори рот!». А він не отворить. Та я йому: «То отвори рот!» А він не отворяє. Я його по морді – на! «Отвори!» – кажу. – «Мене ще ніхто не бив». Та й так він відкрив рота. Два хітаються. Я одного, другого зуба витягла. Дала маргарин розведений. Він напив, пополоскав зуби та й пішов. Десь за два тижні лєйтєнант прийшов та й приніс могорич. Та й просить «пробачте». А я кажу «Пробачте? Та я ж била в морду» – А він сміється: «Та мусіли, я рот не відкривав. Мусіли шось зробити».

– А ви як повернулися теж зуби рвали?

– Рвала.
Василина не зводить погляду з серванта. Певно, подумки перебирає, де ж ті кліщі. На верхній полиці? Може, у глибокій тарілці? Чи під паперами? Вона певна, що вони там є.

– Нашла? У споду там.

– Нема.

– Є, є, шукай далі.

– Нашла!

– Ага. Видіш? Це ще тато сам робив кліщі.

Дістаю металеві щипці. Починаю розуміти лейтенанта, який не хотів відкривати рота. Грубі, місцями іржаві, з вигинами по бокам для пальців і загнуті на краях так, аби зручніше було вхопити, щоби хворому зубу не лишилося іншої долі. Вкладаю їх в руку. Немов знаряддя праці, яке ще первісним людям служило, а Якіб’юкам перейшли у спадок. Намагаюся клацнути. Врешті Василина віддає їх нам.

«Не подходи к девчонке»

– А я шустра така була. За мною гонилися всєкі, вчєні. Хотіли мене. А я сказала: «У нас тут є Грепиняки, бідні такі люди, шо ми разом у школу ходили. Я виїду додому, як освободєть, та піду за Грепиняка. Мені не тра нікого!» Та й я нікого не хотіла. Хлопці пхалися. Так як оце підходе, прилазе, а я по морді дам. Била в морду так, шо єк то кажуть: «Не подходи к девчонке» – «Почему?» – «Она бьет в морду!» А я шустра така була, шо я не давалася. Не хотіла нікого. Там були українці, було за кого піти. Та я не хотіла.

За окремим наказом, голови сімей депортованих «оунівців» мали двічі на тиждень реєструватися у спецкомендатурі. За спробу втечі загрожувало до 20 років ув’язнення в ГУЛАГу. Василина пам’ятає, що часом люди втікали, їх повертали і судили.

«Ми вижиємо»

Попри все, люди трималися, святкували заборонені тоді Великдень, Різдво.

– Та йдемо, та три дни колядуємо. «Ми вам, каже, зарплату не дамо» – «Не давайте! Ми вижиємо». Українці там не давалися дуже радянським себе мучить.

– А священник був?

– Він був. Та не можна було правити. А то я вже забула його. Він зі Львова був. А донька – Настуня. Ми дві подружки були. Ми разом робили. Та й він мене навчив «Отче наш»: такій, шо тут ніхто й не знає. У мене ксьондз навіть переписував.

Василина зосереджується, вдихає повітря і на видосі зачитує, деяких слів не розібрати:

На горі Осіянській, на землі Брецванській, Золоті окони, золоті престоли. На золотому престолику сидить матінка Божа, книжку читає сина в бога благає. У неділю рано сонечко сходить, пречиста діва Марія Ісуса за ручку водить. Привела на утреню, з утреня на службу божу, із служби на вечірню. «Іване Христителю, де мій синок, твій фіїнок?» – «Я бачив на горі, його вбили та й на гору положили, та й йому вінок положили». Пішла матінка шукаючи, ніжки оббиваючи, крівцю проливаючи. Вдарила у ту церківцю, церківця ся відкрила. Матінка до Ісуса заговорила. «Петре-Павле, не дивіться на наші муки беріть хрест у руки. Кажіть старому й малому, бідному й багатому: за п’єтниці співані, у суботнішні не вмивані, а за недільнішні вранішнє снідані, хто буде молити вміти, не буде в пеклі кипіть!» На ємі пекло се замкне, рай сотворе на віки віков. Амінь.

Додому - через 8 років

Якіб’юки пробули на Півночі вісім років, повернулися до України через місяць після того як дізналися про звільнення. Їхня хата у Криворівні збереглася, там жили сусіди. Батько добився, щоб дім їм повернули.

Сім’ї пощастило. «Оунівців» звільняли впродовж 1956-1964 років окремими групами. Не всім дозволяли повернутися до місць попереднього проживання, відмовляли у прописці. Деякі вимушено виїжджали за межі Західної України, або жили без дозволу. За словами дослідниці Тамари Вронської «тавро політичних опонентів зберігалося за ними на десятиліття – через заповнення анкет при вступі у внз чи на роботу, на чергу для отримання житла».
У Криворівні Василина стала шити рукавиці в колгоспі. А собі і знайомим – гуцульські кожухи. Заміж вийшла, проте не за Грепиняка, а за свого однофамільця.

– Міхайло у Лєнінграді служив солдатом. Приїхав з армії, а я – з Сібіру. То ми двоє й зійшлися. Та пішли вночі, та й повінчєлися в церкві. Та й так ми не робили ні весілля, ничо.

– А як люди ставилися до тих, хто повернувся?

– Не дуже любили. Чого? Бо прийшли, вернулися. Землі їм замало було. Вони наше тоді зайняли. А тепер мусіли впустити трохи.

Василина присідає на ліжко, дістає трійний одеколон, мастить ним коліна. Одеколон зігріває хворі кістки, бабця жвавішає. Виймає з-за столика пачку чорно-білих фото. Майже кожне підписане. Перебирає, показує, де хто. Намагаємося якнайбільше засканувати. Є й фото зі заслання. Інколи їх важко розпізнати.

– Там вбиралися люди по-своєму. Були й вишиті, й вивбрані. Хто як собі хотів, так ся вбирав.

Василина скаржиться на сина. Той каже, що вона дуже шустра, рветься сама на вулицю, а має хворі ноги. Тому зачиняє хату взимку. Баба прощається з нами. Нарікає на здоров’я, мовляв, час вмирати. Запрошує в гості, коли потепліє.

Автори: Анна Яценко, Андрій Усач, Громадська організація “Після тиші”

Історія України репресії оун депортація