“Їхня смерть була найгарнійшим вінцем їх життя”, або легенда про печери у Страдчі

Сьогодні хочемо познайомити читачів із легендою про Страдчанську печеру (розташована біля села Страдч Яворівського району) – пам’яткою природи у якій ще за княжих часів був печерний монастир.

Легенда була опублікована у безоплатному двотижневому додатку до газети Івана Тиктора “Новий час” – “Туристика і краєзнавство” (число 1, лютий 1925 р.), який видавав орган українського туристично-краєзнавчого товариства “Плай”, а впорядковував Іван Крип’якевич (текст опублікованої легенди подаємо оригінальним).

Титул видання “Туристика і краєзнавство”.

Лєґенда про печери у Страдчі.

(біля Янова під Львовом).

Найдавніший опис печер у Страдчі під Львовом зладив Вячеслав Залєський, відомий видавець великого збірника народніх пісень; в його статті, поміщеній в альманаху Der Pilger von Lemberg на 1923 р.

37-38) п.

Die Höhle bel Janow im Lemberg Kreise, записана також лєґенда про початок печер.

«Нещодавно померший в Бозі парох тутешньої церкви на горі, найстарший із старців в селі, оповідав мені на основі переказу 10-льтнього селянина, який той знову дістав від свойого прадіда, таке:.

Антоні Ланге.

Страдч, поч.

ХІХ ст.

«Околиця печери складалася колись з величезних лісів, в яких жив всякий звір.

У сусідньому містечку (Городку або Янові) жили два брати, що були незвичайно віддані ловам; раз гнали вони з ріжних сторін за двома великими рисями і, йдучи за їхніми слідами, натрапили на сю печеру.

Вони не відважилися війти туди, але чатували при вході так довго, аж рисі вийшли, і застрілили їх.

Опісля вони розслідили печеру, побачили, що вона надається чудово на захист для звіра, і побудувалися тут.

Біля них зібралося більше людей, так постало село, яке від обох стрільців названо Стрілиськами.

З часом ліс в околиці ставав все рідшим; показалося, що місце надається добре під людські оселі, бо було багато піль і лугів, лісів та здорової паші для худоби.

З віком змінилася вдача і уподобання обох братів і їхні уми звернулися до святих річей.

Вони стали монахами василіянами, що тоді ще не мали означеного правила, та проживали у лісах та таких печерах; ізза сухости вони вважали печери пригожим мешканням.

Вони скликали кількох таких братів і ті прийшли охотно, бо тут дбали про все, що було їм потрібне.

І так вони зайняли печеру.

У лівій каплиці, де бачите чотирикутний камінь, відправляли богослуженнє і там знайшовся також сей образ Христа».

З польського тижневича Przyjaciel Ludu за 1841 р.

Гравюра Б.

Стечинського “Частина печери у Страдчі”.

І тут шановний старик показав образ на полотні густими олійним фарбами, що сильно почорніли, він зображав Христа на хресті, – зрештою образ не заслуговує на згадку з виїмком того, що був знайдений у печері.

«Як пізнійше св.

Василій дав правила чинові, збудовано їм церкву на тім самім місці, де вона стоїть дотепер; церква була деревляна; широкі двері були з одної дошки; стіна складалася в гору з пятьох сильних липових дощок.

Вхід до Страдчанської печери.

Печера стояла тепер порожна.

Коли в часах Жиґмонта ІІІ (1537-1632) Татаре напали на наш край і спустошили Львів, – переходили туди на Городок; де є тепер дорога, тоді був ще густий ліс.

Серед загальної трівоги до сеї печери заховалося понад 2000 людей.

Рабівники переходили і не добачили нещасних; тоді кількох людей відважилося вийти.

На щастя переїздив туди один Татарин, до нього стрілили, але не влучили.

На його крик завернули инші Татаре, вони не війшли до печери, але підложили при вході великий огонь і підсичували його соломою; дим пішов до печері і всі.

Що там були, подусилися.

Побожні монахи на горі хотіли прийти своїми слабими силами на поміч нещасливим.

У священичих ризах, з хрестом попереду, вийшли вони проти дикунів, щоби наклонити їх, щоби залишили свою нелюдську жорстокість.

Страдчанська печера.

Тоді Татаре сказали: вашою кровю мусите загасити огонь – і зрубали голови тим, що сповняли обовязок християнських священиків.

Їхня смерть була найгарнійшим вінцем їх життя.

«Від сеї страти називають се місце Страдчем.

– Стільки я знаю від стариків сього села» – закінчив шановний старець».