Побачити сутність в моменті. Письменник почав освоювати стріт-фото, от що з цього виходить

«У мене давно були дві ідеї для книжок. Одна з умовною назвою «Поетика повсякденності» мала бути про місто, місто загалом. З історіями про хіпстера-барісту, кур'єра Glovo, маршрутника, продавчині після добової зміни в цілодобовому кіоску. Спостерігав за людьми в маршрутках і на пікніках. Батьки в дитячих кімнатах, охоронці АТБ. Часто в буденному й банальному проскакує якась загальнолюдська сутність. Хтось ніжно вуркоче по мобілці, у когось в окулярах відбиваються хмари, хтось о шостій ранку солодко позіхнув. Хтось втичив у телефон і раптом розплився в усмішці, озирається, з ким би поділитися, знаходить твій погляд. Ні, відводить погляд, бо ж ніяково. А якийсь дідусь, навпаки, зупиняє тебе й показує, як погано зробили лавочку й чому вона так швидко поламається, і як треба було, «я сам зварщиком работав».

Інша ідея майбутньої книжки полягала в тому, щоб колись пішки ходити, чи, як я це називаю, «сковородувати» Україною.

А тоді почалася пандемія. В перший рік я ще борсався писати – а потім вигорів, як-то кажуть: коли школи працюють нестабільно, неможливо залишатися самому досить часу, аби бодай думати про те, що ти писатимеш (не кажучи про те, щоб власне писати).

Я вирішив тим часом засвоїти базові навички фотографування для майбутнього «сковородування» – на час, коли пандемія закінчиться.

Вулична фотографія швидко почала затягувати сама собою. Виявилося, що непостановні фото – це і є «поетика повсякдення», про яку я думав у літературі. Коли відходиш від пейзажів і «діти, а подивіться в кадр і не рухайтесь, а то розмиється», стає потрібна певна швидкість – і недорогого телефона Xiaomi поступово стало замало. Я позичив грошей й навесні купив свій перший «справжній» маленький фотоапарат. Майже одразу почав жартома називати його «доктором». Тому що (переважно рано-вранці, поки діти на локдаунах сплять) ти ходиш із широко розплющеними очима й, замість жувати по десятому разу свої локдаунські думки чи втикати в соцмережі або новини – вбираєш тут-і-тепер красу, помічаєш цікаві чи смішні візуальні події.

непостановна, вулична фотографія – це і є «поетика повсякдення», про яку я думав у літературі

Ще є такий плюс, що «це» можна робити також і без відриву від виробництва, на відміну від писання романів, яке вимагає багатьох годин зосередження наодинці з собою. Добра половина кадрів робиться або дорогою з супермаркету з пакетом в одній руці, або під час вигулу дітей з пляшкою води в одній руці, або під час вигулу собаки з повідцем в одній руці, або під час кількасекундної паузи дорогою у своїх повсякденних справах.

Хоча, звісно, затягує так, що за можливості встаєш раніше за всіх і йдеш навмисне «полювати». Переважно якраз під час свідомих «полювань» нічого не виходить. Я вже і «Дзен у мистецтві стрільби з лука» прочитав – але ж читанням дзен не осягнеш, потрібні роки практики.

Зате зрідка, переважно несподівано, з одиничного моменту може вийти щось позачасове, трохи нетутешнє.

Наприклад, на першому фото (яке я зняв, у стресі біжучи глянути, чи не пограбували машину брата за час його відпустки) – по суті, людина «просто» пливе крізь віддзеркалення висотки в Русанівському каналі. Але у фото, для мене особисто, є щось психоделічне і водночас метафоричне. Про діалектику міста і природи, двоєдиність реальності й думок, сплав одиничності особи та єдності зі світом. Навіть ширше – про «закинутість у світ» і «просвіт буття».

Я новачок, і можливо, саме тому в стріт-фото мені особливо подобається, що тут не вітається зайва післяобробка фотографій (крім виправлення експозиції чи обрізання зайвого – класики навіть обрізання не вітали, але я так не вмію, бо завжди по кутках кадру влазять зайві лікті чи електричні дроти). Нефейкова вулична фотографія – це тільки те, що справді побачив, жодного «фотошопу», жодних колажів.

На знімку вище – станція метро «Дарниця» о сьомій чи восьмій ранку. Звісно, я зняв це передусім через асоціацію не так із з піснею, як із фразою Stairway to Heaven («Сходи на небеса»). В цьому разі – ескалатор на небеса.

А в цьому, суто за настроєм, було щось від улюблених Dharma Bums Джека Керуака. Звісно, часто усвідомлюєш асоціації не в момент знімання – тоді це робиться за мить – а вже опісля, коли один кадр із двадцяти спроб виявляється більш-менш вдалим. На фото вгорі: пішохідний перехід через залізничну колію між вулицями Вифлеємською та Сверстюка.

Спершу я уявляв, що соціологічно чесно зніматиму все оте сміттячко, припарковані на тротуарах машини, п'яних тощо – але виявилося, що знімати подібні деталі так, аби в цьому було щось більше, ніж просто констатація, дуже складно. З цього приводу хотів би відіслати до робіт видатного Йозефа Куделки. От у нього навіть купа цегли, дохла ворона чи чоловіки, які справляють малу потребу, виходять метафізичними.

Натомість мене зараз приваблюють простіші зображення, що обігрують масштаби. До того ж маленькі деталі, як повсюдний кур'єр Glovo, непогано передають сучасність. ЖК «Галактика» – на фото вище. Чи ось іще один приклад гри з масштабом.

А часом «гральний бізнес ліквідовано» дозволяє створити щось поетичне на прозаїчному базарі «Березняки». Звісно, якщо пощастить і крізь золоте світло по асфальту красиво пройде людина в фіолетовому. Подібним чином іноді «Пузата хата» в сутінках викликає у мене невиразні асоціації з якимось – уявним, звісно, Сен-Тропе.

Уже згадані хаотично припарковані машини створюють візуальне сміття. Однак його можна використовувати для відображень зблизька. Я мало подібного бачив у прикладах із західної стріт-фотографії. Ймовірно, там менше машин припарковано безпосередньо біля пішоходів. Ось іще один приклад використання ненависних авто на тротуарах для створення фото.

Смішних моментів теж не бракує, але їх рідше вдається передати на фото. Аніматор скаржиться знайомому на свою тяжку кінську долю. До речі, прогулянки з камерою дають матеріал і для майбутніх літературних творів: багато не тільки надивишся, а й наслухаєшся.

«Ренуарщина» з місцевим колоритом.

Русанівка – район, де пікніки відбуваються цілий теплий сезон. Часом, коли вигулюєш собаку, палиці ніде впасти. Кинеш на «апорт», а хтось ввійде з-за куща в траєкторію польоту. Я вже раз так влучив у людину.

Той же острівний район, завдяки великій кількості води з усіх боків, дозволяє постійно зазирати в задзеркалля.

А часом і без будь-яких відображень, завдяки плямам світла, виходить щось таке, як нижче – як пожартував фотограф Максим Щербина, «майже релігійне». До речі, я б хотів подякувати йому за постійну моральну підтримку в часи сумнівів у собі.

Не менше хочу подякувати й фотографу Михайлу Палінчаку, який з такою несподіваною готовністю взяв на себе просвітництво. Дякую за всі книжки, посилання та поради.

Більше фото автора в Інстаграм

чапай краса Фото місто