Недитячі спогади дітей війни

Вони народилися, коли палала у вогні й умивалася слізьми земля.

Їхнє дитинство залишило яскравий, мов спалах, спогад про найжорстокішу з воєн ХХ століття.

Нижче — фрагменти зі спогадів трьох рівнянок, чиє дитинство розпочалося з війни.

Дівчинка з вулиці Сонячної.

Валентина Іванівна Пономарьова (Ященко) народилася у 1944-у.

Війну “спізнала” ще будучи в утробі матері.

І вже потім, дорослою, назавжди запам’ятала розповіді матусі про ті страшні часи.

Зося Ященко з донькою Валею, 1948 рік.

Валентина Пономарьова, 1970-і роки.

Іван Ященко з донькою Валею.

Рівне, 1940-і роки.

“Моя мама Софія Костянтинівна Рутковська народилася у 1924 році в місті Кам’янське Дніпропетровської області.

Походила з польської родини Мілевських-Рудковських, які приїхали в кінці ХІХ століття до наддніпрянської України, коли тут будувався польсько-бельгійською компанією металургійний завод.

Чисельну частину мешканців Кам’янського (в радянський період відоме як місто Дніпродзержинськ) складали поляки, які переселилися сюди з Польщі.

У мами було тяжке дитинство.

Їй було тринадцять, коли померла її мама, а через рік “чекісти” забрали і розстріляли батька за те, що був поляком.

Мама і її менша сестричка Іра залишилися з дідом, якого в 1939-у також заарештували, і він згинув у в’язниці.

Дівчатка опинилися в дитячому будинку.

Мама саме закінчила школу, коли розпочалася війна, А вже в кінці серпня 1941-го німці окупували Кам’янське”.

Зося (сидить зліва) з подругами в м.

Кам’янське, 1930-і роки.

Зося Рутковська (зліва) з подружками.

Кам’янське, 1930-і роки.

Вісімнадцятирічна Зося Рутковська потрапила до Рівного навесні 1942 року.

Її разом із такими ж молодими дівчатами і хлопцями німці вивозили з Кам’янського на роботу в Німеччину.

Товарняк з робочою силою зі східної України зупинився на станції окупованого Рівного.

Там частину бранців висадили, решту повезли далі на захід.

Дівчат з вокзалу під конвоєм повели в місто.

Розселили в двоповерховому будинку на вулиці Пекарській (тепер вулиця Воля).

“Будинок був порожній, – розповідає Валентина Іванівна.

– Можливо, раніше він належав єврейським сім’ям, яких нацисти знищили.

Дівчата роздобули собі якісь меблі, облаштували житло на свій смак, створивши щось на кшталт гуртожитку.

Навпроти них жили такі ж робітники чоловіки.

Працювали прибулі дівчата на фабриці валянок і щіток.

що діяла на вулиці Хмільній (тепер там кондитерська фабрика, – прим.

Керував цим підприємством Терентій Новак (очолював рівненське підпілля, Герой Радянського Союзу, – прим.

авт.), про якого мама згадувала, як про добру людину.

Мама була швидкою в роботі, але надто худенькою і виснаженою, щоб виконувати важку працю.

Терентій Федорович, якому на ту пору було вже 30 років, здавався дівчатам досить дорослим чоловіком, якого вони сприймали як батька.

Він пошкодував Зосю, і з виготовлення валянок перевів її у цех щіток, а потім взагалі на кухню, щоб вона трохи відгодувалася.

Про справи підпільників вона нічого не знала та й вміла тримати язик за зубами.

Розповідала мама навіть про те, що Новак відправляв її з якимись паперами у Рейхскомісаріат, бо, очевидно, сам не наважувався там “світитися”.

Війна приносила страхи і страждання, а молодість дарувала кохання і бажання жити майбутнім.

Із моїм батьком Іваном Ященком вони познайомилися на тій же вулиці Пекарській.

Батько жив навпроти в чоловічому “гуртожитку”.

Стали жити разом.

Мама саме була вагітна мною, коли німці почали влаштовувати в місті облави.

Просто на вулицях хапали переважно молодь і чоловіків для відправки в Німеччину.

Мама розповідала, як її схопили на вулиці і загнали в німецький адміністративний будинок, що був навпроти Свято-Воскресенського собору (зараз тут ТЦ “Прем’єр”, – прим.

Після бомбардування там був безлад і жінок примусили прибирати.

Ввечері відпустили та ще й дали з собою буханку хліба”.

Зося Рутковська (крайня зліва) з подругами.

Камянське, 1930-і роки.

Молодь з вул.

Пекарської, 1940-і роки.

Вагітна Зося жила в постійному страху не лише за своє життя, а й за життя ще ненародженого маляти.

Їй довелося пережити бомбардування 1944-го, нераз ховаючись під ліжком.

Бомби рвалися неподалік, а якось одна впала поруч з будинком на Пекарській.

Ось як, зі слів своєї мами Валентина Іванівна розповідає про свою появу на світ:.

“Суботній вечір 24 червня 1944 року.

Місто ще бомбардували.

У мами починаються перейми.

Йти в пологовий будинок, який знаходився в центрі міста, було страшно.

Подруга запропонувала мамі не ризикувати, а йти на околицю міста, на вулицю Сонячну, до її сестри Марисі.

Там, покликавши бабу-повитуху, прийняли моє народження.

Я люблю сонце, бо прийшла в цей світ на вулиці Сонячній (вулиця існує нині, неподалік Глибокої, на північній околиці міста, – прим.

Зося серед вихованців дитбудинку в м.

Кам’янське, 1930-і роки.

Подружжя Ященків до 1949 року мешкали на Пекарській.

А пізніше, аж до початку 1980-х, на вулиці Садовій.

Їх закинула до Рівного війна, але відтоді й донині їхні діти і онуки мешкають у нашому місті й бережуть про нього спогади.

“Війна — то була людям біда від усіх”.

Тетяна Яремівна Мельничук народилася в 1932 році в селі Арестів Здолбунівського району.

Коли почалася війна їй було десять років.

Той чорний день запам’ятала на все життя:.

“Саме тоді, в неділю, я пішла з подружками в кіно у Здолбунів.

Кінотеатр був біля самої залізниці.

Ми чекаємо кіно, а його все не показують.

Потім почули якусь стрілянину.

Нам кажуть: “Діти, не бійтеся, це маневри йдуть”.

А то вже німець з літаків стріляв.

Я додому надвечір прийшла, а мама налякана була: “Дитино, де тебе носить! Вже війна почалася!”.

Потім забігали бригадири і голова колгоспу, посідали на коні й ну тікати.

Кинули колгосп і втекли на схід.

Німці прийшли в село на третій день.

Стояли в селі два дні.

У хатах не розміщувалися, залишалися у машинах.

У нашому селі німці нікого не розстріляли”.

Агафія Савівна Федюк-Мельничук, 1922 рік.

Мельничук Ярема (справа) Семенович, в Криму.

Перша світова війна.

Діти двоюрідного брата Тетяни Мельничук Павла Кульби, 1950-і роки.

Тетяна Яремівна пригадує, що під час війни в їхньому дворі завжди були напоготові коні запряжені.

Як тільки батько почує постріли, то мерщій всіх на підводу — і в поля.

Всі люди з села тоді втікали в поля.

Неподалік був лісок, який місцеві називали “клин”, за ним і ховалися.

Тетяна Мельничук, 2013 рік.

“Пам’ятаю, як їхав німецький танк і зупинився поруч з нашою хатою, – розповідає про ті страшні часи Тетяна Яремівна,- а недалеко від нас засіли “упівці”.

Ми молилися на того німця, щоб він не вистрілив, бо все село було б спалене.

Село наше, дяка Богу, не горіло, лише згоріла польська хата.

Із нашого села багато хлопців пішло в УПА.

Силою нікого не брали, самі пішли.

Молодим хлопцям подобалося воювати.

А коли німці відступали в 1944 році, то біля нас на горі викопали окопи.

Прийшов до нас німець і каже мамі, щоб їм сім курок зарубала, бо треба нагодувати солдатів, кухня не приїхала до них.

Він трохи вмів говорити польською.

Мама мусила їх погодувати, наварила юшки.

Ввечері прийшли пару німецьких солдатів до хати погрітися.

Один роззувся, а взутися не може — так оги порозпухали, в ранах усі.

Це були вже нещасні німці.

У нас вони взяли лопату, казана, а коли почали відступати, то все, що брали, повернули.

А ще німецький офіцер взяв коня, щоб пораненого везти.

Мама каже йому, щоб не брав, для сім’ї залишив.

А він їй: “Матка, руські прийдуть, однак заберуть”.

Вони відступали на Дубно, пішли на Глинськ.

Війна — то була людям біда від усіх”.

Родина Мельничуків, 1930-і роки.

Добре пам’ятає Тетяна Яремівна, як прийшли в село радянські війська:“А потім прийшли визволителі.

Їде такий малий на коні, замість сідла подушка, що аж пір’я розлітається.

Побачив мою маму й каже: “Здравствуйте, мамаша! У тебя такие хорошие сапоги, сбрасывай! Будем меняться”.

Мама йому: “Та ми ж вас так ждали, а ти чоботи хочеш забрати!..”.

Якось завела його додому, нагодувала, напоїла, харчів дала з собою, то відчепився.

Батько потім підсадив того солдатика на коня, то він і поїхав.

Більше ми його не бачили.

А ще я пам’ятаю епізод початку війни, – ділиться спогадами жінка.

– Німці збили біля Арестова радянський літак.

Він низько летів.

Німці йому показали, щоб він сідав, але він знову робив коло і летів далі.

Німці розстріляли літак з кулемета.

Двоє пілотів вистрибнули на парашутах.

Вітер відніс їх на семігранські поля, там була колонія.

Один приземлився вже мертвим, а другий живий.

Саме люди громадили сіно і це бачили.

Хлопчик побіг до тих льотчиків і ще дав напитися води живому.

Але вже від аеродрому їхали німці на мотоциклах.

Некерований літак полетів далі за залізницю і там впав, вибухнув.

Я це бачила.

Люди збігалися до льотчиків, і бачили, як німці витягли планшет і документи у вбитого.

Людям німці сказали, що тих, хто буде допомагати російським солдатам, будуть розстрілювати.

Того льотчика, що загинув, наказали тут і закопати на цих полях.

Люди поплакали і закопали.

А того, що був живий, привселюдно розстріляли.

Я цей випадок довго тримала в пам’яті, а потім склала вірш.

Не записувала, так пам’ятаю”.

Мельничук Ярема Семенович, 50-і роки.

Сім’я Мельничуків – тато, мама, Тетяна, Ліда Федюк – приїхали із заслання 1955 рік.

Фронтові “трикутники” — усе, що залишилось від батька.

Родина Олени Григорівни Сиротинської з Дубровиці.

Сама вона народилася за два тижні до нападу німецької армії на СРСР, тому про війну знає зі спогадів своїх близьких.

А про рідного батька знає лише з його фронтових листів.

Фронтовий трикутник – усе, що залишилося від батька.

Похоронка – трагічний документ, який все життя зберігала Олена Григорівна.

Документи про нагородження – сімейна реліквія.

“Мій батько — Голубовський Григорій Григорович — народився у 1914 році, розповідає Олена Григорівна.

– Де навчався тато не знаю, але, читаючи його листи, розумію, що він був людиною грамотною.

Батько був з великої, але, за тими часами, з досить заможної сім’ї.

Одружившись з моєю мамою Ольгою, у 1934 році вони народили сина.

Потроху спиналися на ноги, заводили господарство.

Я народилася 8 червня 1941 року, на Трійцю.

Але батько мене вже не побачив.

Під час війни тато опинився на Уралі.

Звідти був забраний на фронт.

З довідок, які ми потім одержали, знаємо, що батько помер від ран у Польщі, у Білостоцькому воєводстві.

Усі мої розвідки по архівах Польщі результатів не дали.

Батько був нагороджений орденом Червоної Зірки і орденом Слави ІІІ ступеня.

Повідомлення було з військової частини.

Мама моя прожила 95 років.

Лише за рік до смерті їй дали медаль ветерана.

Мама все життя прожила заради дітей.

Дивлячись на мене, завжди говорила: “Копія батенько…”.

Я зберегла батькові фронтові листи-трикутнички.

Це все, що я маю від батька, якого ніколи не бачила, та ніби чую його голос”.

Григорій Голубовський, 1930-і-рр.

Найжахливіша війна ХХ століття, яка смерчем пронеслася через наш край, залишила багато ще невідомого і недослідженого істориками.

Радянська пропаганда за повоєнні десятиріччя внесла в воєнну історію безліч замовчувань, викривлень і вигадок.

Тисячі людських доль залишилися поза увагою.

Залишилися нерозказаними їхні живі спогади.

Складно нині зібрати свідчення живих учасників тих буремних подій, але в їхніх родинах є нащадки, які змогли зберегти пам’ять про своїх близьких.

Братська могила в с.

Велика Берестовиця.

Білорусь, фото 2017 року.

Жінки, спогади яких опубліковано вище, вже пішли в засвіти.

Галина ДАНИЛЬЧУК.