Невигадані кавові історії. Роман Лубківський

Після спекотного тижня кожен має право на ранкову недільну каву.

А хорошу історію до неї пропонують Фотографії старого Львова разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава старого Львова.

Сьогодні для вас особлива кавова історія, яку розповів Роман Лубківський більше двадцяти років тому на сторіках “Галицької брами”.

І хоча пройшло вже чимало років, але так львівській каві в коханні не освідчувався більше ніхто.

Отож, приготуйте собі філіжанку улюбленого напою та вмостіться гарненько, адже історія вартує того, щоб дочитати її до кінця.

І не забувайте про каву.

“Моя ранкова філіжанка кави…Чому ранкова? Та тому, що вона — перша.

Всі наступні залежатимуть від обставин і товариства, а ця — неповторна, як мить роздуму, щаслива хвиля зосередження, твій момент істини на щодень.

Кожен у цьому неповторному місті має свою станцію „Кава по-львівськи“ і прибуває до неї по-своєму.

Я теж.

Майже ніколи не спізнююся, бо час між 6-ою і 7-ою ранку найкращий і найзручніший, бо ти сам собі обслуговуючий персонал, творець і виконавець улюбленого ритуалу….

Роман Лубківський.

Кава парус….

Янголи і демони випурхують з книжок і смачно позіхають, вдихаючи запах “Галки” І, звичайно, у вікні, що виходить в університетський парк, з’являється знаменита феска Юрія Кульчицького: без нього діло не освятиться і перша філіжанка буде банальною як службова нарада “з приводу…”.

Наради попереду, а кава парує….

У мої студентські роки кава не була надто популярною, радше біле сухе (болгарське) вино… Наприкінці 60-х кава буквально ввірвалася в побут.

Тодішні ерзац-каварні жартівливо називалися “Жіночі сльози”, “Під Дашаком”, “Сільрада”.

Дивно сьогодні, як можна було поєднувати смак коньячних сурогатів і каву “з баняка”, але той час незабутній спілкуванням молодих поетів, артистів і художників, що свої порахунки з існуючою “дійсністю” висловлювали в такий спосіб: з цим на каву йдемо, того ігноруємо, а всі разом завершуємо кавопиття в майстернях — чи то Еммануїла Миська, чи то Володимира Патика, чи Теодозії Бриж та Євгена Безніска.

Євген Безніско.

Моя ранкова філіжанка….

Вона переміщується в часі й просторі, на якийсь час прописується в готелях, інколи (не без ревнощів) поступається чужинкам з буфетів, службових офісів, робочих кабінетів, віталень і інших володарів.

Скульптор Еммануїл Мисько (1929-2000).

Тримісячне перебування в Нью-Йорку восени-взимку 1976 року вважав би я дуже проблематичним, якби не щоденна чашка кави з моїм сусідою і другом, — поетом, дипломатом, перекладачем, індуїстом, світлої пам’яті Віктором Батюком… А чашка кави, запропонована під час першої зустрічі з живим класиком словацької літератури Мирославом Валеком “під акомпанемент” непереможної “боровічки”?.

Була і в мене нагода віддячитися за гостинність: коли Валек з дружиною — пані Катариною, проїздом з Москви, знудьгований у подорожі, за звичайним затишком, повертаючись додому через Львів відчув „велке преквапенє“, отримав від нас термос львівської кави — “на цестічку”….

У Римі є малесенька каварня “Тацца Д’оро” срібна чашка).

Чаром далеких країн віє від огрядних мішків, здається, щойно вивантажених з корабельних трюмів… Там частувалися ми кавою з Сергієм Законніковим — білорусом, чудовим поетом і перекладачем нашої поезії.

Каварня “Тацца Д’оро” в Римі.

Географія моєї (не моєї?) філіжанки на якийсь час локалізується на Балканах: то вона сусідує з чашкою болгар Івана Давидкова, Андрея Германова, Любомира Левчева, — то зваблює витонченим ароматом у затишнім, помешканні Десанки Максимович у Белграді по вулиці Маршала Тіто, то підтанцьовує на грубому столику у Скадарлії, по-ранковому пустельній, але яскравій і невсипущій як будь-який закуток балтійських міст, то з досвітку готується де зустрічі із Мілічем з Мачви… Та повертаючися думкою до Львова, не можу не згадати краківської “Міхалікової ями”, яку так полюбляв Василь Стефаник і оповідав про неї львівським “молодомузівцям”.

Відлуння тих оповідань долинуло до наших часів не лише завдяки нині широковідомій передмові легендарного Михайла Рудницького до антології молодомузівських авторів, а й через його темпераментні, сповнені їдкої іронії пасажі, настільки неповторні, що під гарячу руку він не залишав каменя на камені дещо з власного поетичного доробку….

Михайло Рудницький.

Моя ранкова філіжанка….

Новітня літературна каварня з’явилася при Львівській організації Спілки письменників як своєрідний виклик київському “Енею” навесні 1987 року.

Названо було її неофіційно (щоб не було асоціації з нью-йоркською однойменною “централею”, оформленою геніальним ЕКо) — “У Лиса Микити”, в Вже те, що мистецьки оформили її Безніско, Патик і Слєпченко, створювало в клубі неповторний настрій.

Каву пилося на вільхових столиках, позираючи на самих себе по стінах, як на героїв поеми Івана Франка.

Одним із наших гасел було знамените: „Цього дурня слід провчити, щоб так гордо не ревів…”.

Вчити і провчати було кого, бо в приміщення нагорі (Спілка, Літфонд) часто “гнули лінію” штатні ідеологи, а в підвалі відбувалися засідання Товариства рідної мови, “Зеленого світу”; тут у т.

Камінному залі (дим з каміна закутував до невпізнання присутніх) можна було зустрітися з В’ячеславом Чорноволом чи з Михайлом Осадчим.

В’ячеслав Максимович Чорновіл.

І настав час, коли до “Лиса” завітали (правда, в різні періоди своєї історичної кар’єри) Вітаутас Ландсбергіс, Леонід Кравчук….

Моя ранкова філіжанка….

У київських готелях протягом 1990-І992 рр.

вона рятувала в моменти гострих політичних протистоянь і перших парламентських криз.

Від неї значною мірою залежали тонус і настрій.

з яким йшлося на засідання Верховної Ради першого демократичного скликання.

Великі кавознавці і каволюби Юрій Кульчицький та Богдан Хмельницький на тому світі, певно, знову відчули смак улюбленого напою, що додавав нам сили у вікопомні дні 24 серпня і 1 грудня 1991 року….

Перебування в Празі на дипломатичній роботі — це тема окремої розмови, але зауважу: тимчасова “резиденція” була відкрита для гостей і друзів настільки, що, коли серед ночі лунав у квартирі дзвінок, це означало: то львів’яни, їх багато, вони — люди подорожні, отже: приймай гостей, готуй каву — не празьку, не чеську, а по-львівськи.

Вацлав Гавел.

Спекотного літа (20 липня 1992 року) над празьким Градом було урочисто піднято державний прапор України з нагоди вручення ввірчих Грамот Президентові Вацлаву Гавелу.

У розмові віч-на-віч говорилося не лише про відновлення політичних взаємин між трьома державами — Україною, Чехією і Словаччиною.

а й про справи творчі, письменницькі… Чи міг я передбачити, шо розмову буде продовжено у Львові — на славетних „Валах“ за пластмасовим столиком? Каву по-львівськи подаватимуть чомусь у пластикових “стаканах”, але, чуючися ображеною за порушення етикету, вона втішатиме тим, що львівська кава — то таки львівська… І якщо підводити риску під згаданим, то документальне підтвердження її чеснотам дають і президенти, і дипломати, і найбільше — письменники та художники картиною, хто шаржем.

Хіба не диво, що Святослав Гординський з хрестоматійного панно Едварда Козака („ЕКо”) — це той самий вічно молодий „Слав”, що й на ескізі Володимира Патика — різниця в зображеннях — більше піввіку! А чашка кави та сама — зовсім не старша пані, а зваблива й загадкова львівська “панюся”….

Ранкову філіжанку допито, але… тінь Юрія Кульчицького все ще стоїть у вікні, очікуючи доброго слова і про віденські справи.

Звичайно, звичайно, віддамо належне віденцям — і то саме у Відні.

У травні 1998 року ми з Василем Пилип’юком потратили добрі дві години, аби знайти сліди Кульчицького.

Каварня з його іменем — щось дуже далеке від оригіналу, а от вулиця Кульчицького з його скульптурним зображенням — ось вона, перед нами.

Застиг бронзовий турецький „фельджан” у бронзовій руці Юрія, а кави хочеться справжньої.

Довелося „організувати“ сценку: кава за рогом, позичили кавник і чашки: вип’ємо на згадку про славне ім’я і про світову місію великого краянина….

Колись давно, здається, чи не в Македонії, одна ворожка запропонувала товариству: перекиньте на блюдце чорну смолисту гущу.

Вона щось відчитувала в загадкових рельєфах.

Це було в Охриді, шо полонив душу православним візантинізмом і щемливим ароматом мусульманського Орієнту — таке несподіване поєднання….

Кавова гуща гусла ще більше, у келихах гойдалося „црно віно“, обличчя немовби зійшли з фресок….

Не пригадую, що наворожила ворожка.

Факт, вона напевно „коригувала“ побачене з поправкою на краще.

Століття закінчується.

Кава парує.

Чиста філіжанка повертається на своє звичне місце…”.

Роман ЛУБКІВСЬКИЙ.

2000 р.