Рудківці: три області, городище та двері з патичком

«Море», правда, - прісне, але то вже дрібниці.

Курортні й автентичні

Хоча «курортні Рудківці» офіційно вважаються частиною однойменного села, насправді це околиця зниклого містечка Калюс, затопленого водосховищем внаслідок будівництва Дністровської ГЕС.

Калюс – досить давнє поселення, що разом з Бакотою і Ушицею згадане в Галицько-Волинському літописі, як місто придністровського Пониззя — крайній південно-східний укріплений центр Галицько-Волинської Русі. За княжих часів місто було другим по величині в Середньому Подністров’ї та відігравало значну роль в дністровській торгівлі. На початку ХХ ст. Калюс був волосним містечком у якому мешкали 5248 жителів.

На відміну від розкручених «курортних» Рудківець, автентичні Рудківці цілком заслуговують на звання «Туристична terra Incognita». Незважаючи, що їх південно-східна околиця є одним з наймальовничіших куточків Поділля, чужі тут практично не ходять. Можливо, й на краще. Принаймні територію тут ще не встигли загидити сміттям, а хто сюди дістанеться - може насолодитися практично незайманою природою і відсутністю галасливих натовпів.

У цьому місці спробуємо відволіктися від споглядання неймовірної краси краєвидів (що дуже важко) та трішки заглибимося в нетрі історії.

Не просто село

На перший погляд Рудківці найзвичайнісіньке село де немає хоч якихось визначних пам’яток історії штибу романтичних замкових руїн, величних храмів чи пишних палаців. Але це - лише на перший погляд. Значну частину території села та його околиць займає велетенське городище, що належить до пізнього етапу розвитку чорноліської культури (ІХ-VII ст. до н. е.). Власне, завдяки цьому об’єкту колись автор вперше і відвідав Рудківці.

В червні 2016 р. експедиція на чолі з відомим подільським археологом Анатолієм Гуцалом провадила тут археологічні дослідження. От знайомі історики й підбили поїхати подивитися, що там цікавого вони розкопали.

Це були не перші дослідження пам’ятки. Городище активно досліджувалось з 1972 по 1980 рр. науковцями та студентами Кам'янець-Подільського педагогічного інституту під керівництвом доктора історичних наук Іони Винокура.

Як розповів Анатолій Гуцал, в Рудківцях маємо одне з найбільших за площею городищ не лише Надністрянщини, але й України. Його загальна площа сягає 116 га і складається з двох частин – «цитаделі» площею 43 га та «передмістя» (73 га).

Місце для городища колись обрали невипадково. З трьох боків воно захищене чималими природними перепонами – майже прямовисними схилами Дністра і його допливу Матірки (зараз затоплена Дністровським водосховищем), а також Попівським рівчаком. Урвища, зауважимо, ще ті – місцями без альпіністського спорядження й не пройти.

Попри велетенські розміри житлова частина городища займала лише незначну його частину – терасу над місцем злиття Матірки та Дністра. Виявилося, що керамічний комплекс поселення поєднує в собі елементи як протослов’янської «чорноліської» культури, так і ознаки, характерні для фракійських племен.

В «передмісті» (а це 70 га, нагадаємо) за всі роки досліджень археологи не виявлено жодних слідів житл та господарських споруд. Попри те його територія була обнесена чималим валом. На думку істориків, місцеві мешканці тримали тут найбільший своє багатство – худобу.

2016 року археологи досліджували один із валів Рудківського городища. Виявилося, що колись його вкривав кам’яний панцир – на городищах таке зустрічається вкрай нечасто. Знайшли також сліди від дерев'яних стовпів частоколу, що стояв на ньому.

Головним ж відкриттям експедиції стало розширення загальної площі городища. До цього вважалося, що його територія займає лише 38 га.

Під час розкопок археологи також знайшли свідчення загибелі давнього поселення. В більшості розкопів виявлено шар з горілим деревним вугіллям і специфічна «палена» земля (вона має колір цегли), що утворюється на місці пожежі. Городище загинуло в середині VII ст. до н. е. внаслідок нападу скіфів. Що це були саме вони, свідчать знахідки специфічних бронзових наконечників стріл ранньоскіфського періоду, що є своєрідною візитівкою цього кочового народу. Це була чи не перша хвиля просування скіфів на терени сучасного Поділля.

У комплекс городища входить також два високі курганні насипи, які місцеві називають «щовбами». На думку Анатолія Гуцала, «Верхній Щовб» у давнину використовували як спостережний пункт. З його вершини відкривається вражаючий огляд на околиці. Як вважає історик, кургани могли використовувати також із сакральною метою – не виключається, що на їх верхівках стояли зображення богів чи жертовники (нині тут встановлено хреста). Не виключено, що кургани насипали на могилах вождів чи поважних жерців. Але стовідсотково щось стверджувати можна лише розкопавши «щовби».

Тут в темі, яка насправді на порядок ширша, поставимо крапку. Сказаного для розуміння, що то за вали довкола (навіть у селянських обійстях) більш ніж достатньо.

Від криниці можна одним поглядом окинути одразу три області

З боку Матірки, трішки нижче валів, маємо ще одну цікаву «родзинку», що навряд чи кого залишить байдужим. Тут примостилася криниця. Банальна, на загал, – бетонне кільце, дашок, пом’яте відро… Зате поруч бачимо одразу два кам’яні жолоби для напування худоби. Їм цілком пасує визначення «унікальні».

Самі по собі такі артефакти не є великою рідкістю (але й зустрічаються не часто). Схожі можна побачити біля знаменитого печерного монастиря в сусідній Бакоті. Але рудківські «корита» виглядають набагато масивніше та архаїчніше інших. Якщо решта – явно належать до ХІХ, початку ХХ століть, то ці, можливо, значно давніші. Крім того, зазвичай, такі прикриничні/приджерельні жолоби одиночні, а тут маємо одразу пару, що є досить унікальним випадком.

Стик трьох областей

Цікавий факт. Від криниці можна одним поглядом окинути одразу три області. Все що поруч – Хмельниччина, за Матіркою – Вінничина, а за Дністром – Буковина.

Якщо від криниці хто захоче спуститися навпростець до Матірки – це погана ідея. Теоретично, звісно, можливо, але то пригода виключно для екстремалів з відповідною підготовкою. Для нормальних людей існує ґрунтова дорога.

Нею, навіть, можна проїхати позашляховиком. Вона виводить до місця впадіння в Матірку її притоки – Попівського рівчака. Місце - дивовижної краси. Тут маємо невеличкий та дуже затишний пляжик та непогані галявинки аби розкласти намети. Людей тут практично не буває. Максимум у вас буде 2-3 невеличкі групи сусідів.

З неприємного. Хоча основна маса відпочивальників приїздить сюди на авто, дехто вважає зайвим вивезти за собою сміття та воліє складувати пусті пляшки, одноразовий посуд, упаковки та інший непотріб в віддалених кущах.

Десь на схилах Попівського рівчака дотепер збереглися старі шахти, де в ХІХ та на початку ХХ століть видобували схожі на кам’яні гарматні ядра конкреції фосфоритів. Їх мололи жорнами на пил та використовували, як добриво. Зауважимо, що без допомоги місцевих їх не знайти, а в середину, якщо ви не підготовлений спелеолог, краще й не потикатися.

"Музей" просто неба

Інша родзинка Рудківець – специфічні кам’яні стовпчики на яких підвішуються брами та хвіртки. Втім, цей «девайс» характерний для усієї південної частини Поділля. Крім тривіальної функції (тримати брами/хвіртки), вони несуть ще й сакральну - виконуючи роль своєрідних оберегів та стражів обійстя. Традиція сягає давніх дохристиянських часів, про що свідчить їх «ідолоподібність».

Зокрема тут часом проглядаються давні фалічні та антропоморфні форми. Подейкують, що в наддністрянських селах Вінниччини навіть зустрічаються стовпи з вирізьбленими на них людськими обличчями, але автор особисто не бачив.

На жаль, стовпчиків-стражів залишилося дуже мало.

Про популярність каменерізного промислу в Рудківцях нагадують і оздоблені портали над входами до селянських льохів, а також вирізані з того ж таки каменю накриття на кринички.

Ще одну цікаву точку автору довелося відкласти на потім. Місцевий старий цвинтар славиться давніми кам’яними хрестами архаїчних форм, серед яких трапляються досить рідкісні зразки. Але закинуті сільські некрополі – не ті місця, які слід відвідувати в розпал літа. Продиратися крізь хащі та кропиву – ще те задоволення, та й сфотографувати хоч щось – проблема. У такі місця варто навідуватися або ранньою весною, або пізно восени, коли опадає листя. З цієї причини даний об’єкт проілюструємо світлиною з Вікіпедії.

Ще одна родзинка Рудківець ховається на південно-західній околиці села. Аби її знайти доведеться попитати місцевих.

Колись тут був невеличкий грот, що ховався в підніжжі мальовничої скелі, посеред якого струменіло джерело з дуже смачною водою. Вважається, що на початку ХХ століття грот своїм коштом перетворив на капличку й освятив її місцевий селянин Микола Михайлюк. Він же, мовляв, встановив два майже ідентичних кам’яних хрести обабіч підскельного джерела.

Автор тут має певні сумніви. Вірогідно пан Михалюк лише впорядкував чи перебудував більш старішу капличку – встановлені тут хрести характерні для початку ХІХ століття, а не для початку ХХ-го.

Місце було надзвичайно красиве та фактурне.

На жаль, 2012 р. капличку-грот повністю «покращили». Замість унікальної споруди, місцеві православні втулили стандартну споруду під характерним для московської церковної архітектури шатром та з московською ж блискучою «цибулиною». Попри те, капличку все одно варто відвідати, як і скуштувати тамтешньої води.

Від джерела до Дністра веде добре натоптана стежка. Йти доведеться чи не півкілометра. Але воно того варте. По-перше - прогулянка досить приємна. Відчуття ніби ти десь у горах Криму - аналогічні запахи, ландшафт і навіть деревця кизилу. Як приз за наполегливість на мандрівника чекають невеличкі затишні «майже кримські» пляжики з кришталево чистою водою. Дуже гарне місце для пірнання з маскою та дайвінгу. Єдиний (несуттєвий) мінус – каміння тут не обкатане штормами, як в Криму, і досить гостре.

Попри всю вище перераховану красу найбільше вразили не пейзажі, давні вали чи скелі. Найбільше вразила невеличка хатинка, що цілком могла стати окрасою якогось скансену. Для повної автентичності не вистачало лише солом’яної стріхи. Але й без того будиночок виглядав як музейний експонат.

Перше, що спало на думку, - хатину викупив якийсь містянин та вирішив погратися в етнографію. Але дівчисько, яке проїздило повз на велосипеді, сказала, що тут живе бабця, якій близько 80-ти років.

Традиційні подільські будиночки не така вже й рідкість. Але у більшості випадків вони або перебудовані до невпізнання, або стоять у вигляді руїн чи напів-руїн (особливо, коли господарі зовсім старенькі і їм вже немає сил порядкувати).

Рудківська хатинка, як і обійстя перед нею, була ретельно доглянута за усіма «канонами»: призьба гладенько обмазана глиною, а стіни побілені вапном з синькою.

Двері! Двері теж були класичні. Навіть замок – антикварний. Такі називають «бганими», або ж «дерев’яними». Ці класичні внутрішні замки, що колись виготовлялися чи не у кожному селі, де у чималу дірку в дверях треба пхати довжелезного ключа з відкидним «язичком», вийшли з масового вжитку ще десь в 1960-х роках. Судячи з повної відсутності слідів будь яких інших замикаючих пристроїв, бганий замок використовується й досі.

І зовсім зворушливий штрих. Двері було підперто невеличким патичком – колись традиційним для всієї України знаком: «господарів дома немає».

Цікавим виявився й складений з каменю паркан із класичними для цього регіону стовпчиками-оберегами та двома чималими брилами на які була закріплена хвіртка.

Музей, та й годі…

На жаль на господарстві була лише кицька з кошенятком «підлітком», тож ні поспілкуватися з господинею, ні напроситися в гості не вийшло. Чомусь уявляється, що в такій диво-хаті просто мусять стояти розписані квітами скрині, а на стінах висіти народні картини з козаками та великі засклені рами з колекціями світлин родичів, що збиралися чи не від царських часів.

Сама ж хата, судячи з усього, вірогідно датується другою половиною ХІХ ст. Не виключено, навіть, його серединою.

Що не поталанило познайомитися з господаркою, - можливо на краще. Принаймні є поважна причина ще раз навідатися у чарівні Рудківці.

Світлини автора 2016-2021

туризм історія хмельниччина