Спека і сильні зливи б'ють по наших містах. Як будувати, щоб жити в умовах зміни клімату

Будівельні норми були актуальними на час їх написання, і пересічний мешканець СРСР рано чи скоріше пізно отримував квартиру. Тут в принципі не думали кліматичне обладнання. Навіть такі прості і примітивні речі, як зовнішні затінювачі, маркізи чи жалюзі не передбачалися проектами і будівництвом. Хоча навіть з-за Залізної завіси радянські архітектори поглядали у шпарину на Захід, та шляхом надзвичайних зусиль застосовували зовнішнє затінення на фасадах, що виходять на південь.

В масовому житловому будівництві часів СРСР в пріоритеті була швидкість, простота і низька собівартість. І до кліматичних змін тут мало того, що тісно, ще було холодно взимку та спекотно влітку. Люди заклеюють вікна фольгою, монтують саморобні навіси та хаотично вішають блоки кондиціонерів.

Захист від спеки

Балкони

Роль затінювача від прямих сонячних променів виконували в тому числі і балкони, які за радянськими нормами мали бути не заскленими і в деяких проектах иеоретично мали використовуватися і для евакуації при пожежі (при задимленні внутрішніх приміщень, сходів і коридорів). Проте люди відразу їх почали склити і перетворювати на комори.

Ширина балкона зумовлена фізичними параметрами бетонних панелей. Винос у понад 1 метр не можна було закріпити в збірному панельному будинку. Також геометрія і типовість не враховували що з південного боку сонця значно більше

Житлові будинки південних регіонів Франції, Іспанії та Італії також будувалися понад 40 років тому, але одразу мали широкі балкони і дотепер мешканці підтримують у хорошому стані зовнішній сонцезахист - маркізи та навіси. Подібні балкони навіть у радянських нормах називалися літніми приміщеннями, але через свої розміри там фізично неможливо було поставити столик, стільці чи повісити гамак. З часом наглухо засклені радянські і пострадянські балкони з виносами стали хламниками, місцями для зберігання, але інколи люди роблять собі там імпровізовані спальні місця - влітку рятуються від задушливих ночей.

Балкони в Швейцарії - є зразу чотири засоби для затінення - широкий балкон, висувна маркіза з тканини, величезні клумби на балконах для великих рослин і кущів, та сонцезахисні зовнішні жалюзі на вікна. Кондиціонери відсутні, трубки що виходять з балкону - для дренажу дощової води

Балкони в Монако - широкі, відкриті, з можливістю вирощувати великі (до 2,5 м) рослини і кущі.

Південь Європи. Міський фасад формують балкони - у кожного будинку за своїм проектом, але однакові в межах одного будинку. Така картина нереальна для пострадянського простору, де кожен робить зі своїм балконом що хоче

Балкони на київських новобудовах часом бувають достатньо широкими, однак мало хто знає як їх задіяти для літнього приміщення, як правило склять.

Зовнішні жалюзі та перголи

Слово “пергола” тобто навіс настільки маловживане у нас, через те, що для боротьби з перегрівом люди скоріше повісять кондиціонер на фасад та хаотично (бо ж навіщо заморочуватися з естетикою) випустять трубку з конденсатом, ніж будуть підтримувати охайний стан балкону, сонцезахисної перголи, чи боронь Боже зовнішніх жалюзів. Взагалі при покупці будинку люди хочуть бачити глянцеві проєктні картинки, де фасад - це пофарбована в різні кольори стіна. Після заселення нещадно фасад креативиться на смак і гаманець кожного.

Відсутність затінючих перлог та дерев призводить до шаленого перегріву - дитячі майданчики неможливо використовувати за призначенням.

Чи можна підтримувати живий газон без поливу та тіні? На металевих конструкціях, гойдалках і брудо-піщаному покритті дитячого майданчика влітку до +50, тут потрібен загартований організм, щоб вижити у спеку.

Мікрорайони і широкі вулиці

Міста в радянські часи прєктувалися за принципом розділення сельбищної і виробничої території. Спальні райони придатні до ночівлі, тут був громадський транспорт для підвезення людей до роботи, школи та дитячі садочки у дворах, проте сфера обслуговування і не планувалася. Тому сьогодні перші поверхи будинків переробляють з квартир на різні кабінети стоматологів, нотаріусів, перукарні, дрібні кафе та магазинчики.

Такий тип житлової території найбільш розповсюджений в українських містах

Типовий радянський мікрорайон з п'ятиповерхівки - за понад 50 років експлуатації виросли високі дерева, проте немає власників прибудинкових територій, тому тут хто що хоче той те і робить: стихійні паркування, фрагменти паркаіви, занедбані газони та напівзруйновані тротуари. Тінь від дерев ту націнніше надбання, порівняно з розпеченими дворами новобудов.

Символом українського успіху успіху переїзд із хрущівки у новобудову. Але навіть якщо тут немає настільки занедбаних територій, як у старих районах, вартість комунальних послуг для мешканців набагато вища, але температура влітку у дворах понад +50 градусів. Навіть у тіні кущиків +35 “Екологічна” парковка на якій пробивається травичка не рятує, адже немає тіні дерев.

Проте країни зі стабільно теплим кліматом давно будуть малоповерхові житлові будинки невеликими кварталами з відносно вузькими затіненими вулицями. Тут вирішується одразу кілька проблем - змішуються і поєднуються функції - перші поверхи це одразу дрібний бізнес, кафе, перукарні, міні-пекарні, офіси чи приватні кабінети і навіть СТО. Верхні поверхи - житло з відкритими балконами. Члени громади живуть більш відкрито, з балкону видно що робиться на вулиці, люди частіше пересуваються між домом і закладами обслуговування, спілкуються, витрачають та заробляють гроші поруч з домом.

Типовий вигляд для міста Південної Європи. Жалюзі на вікнах є, балкони є, кондиціонерів немає, кондиціонер моде виходити у внутрішній двір будинку. Типова відмінність між будинками в спекотних європейських країнах та пострадянськими навобудованими - мурашниками, де кожен у фортеці - за парканом, за заскленим балконом і з кондиціонером на фасаді.

Офісні центри, вдалий український приклад

Для офісних будівель, де один керуючий і немає поділу на приватні квартири набагато простіше зробити фасад в одному стилі. Залежно від орендної вартості площ, від місця розташування - навіть в українських реаліях є приклади застосування прогресивних рішень. Це і озеленені дахи, які збирають дощову воду і використовують для росту насаджень, і подвійні фасади.

Подвійний фасад офісної будівлі Київгазу на вул. Бойчука у Києві має зовнішній фасад з суцільного скла, без рам, яке кріпиться до внутрішнього, основного фасаду через спеціальні консолі і місточки. Місточки мають декілька функцій - як сонцезахист, адже мають гратчасту структуру, яка попускає дощ і потоки повітря, але не пропускає сонячні промені під кутом. Як, власне, місточки, по яких ходять для миття вікон, а також як конструкції, які тримають на собі фальшфасад.

Гаряче повітря затримується на зовнішньому фасаді, а широкий проміжок майже в метр між фасадами дозволяє повітрю рухатися від землі до даху, тим самим пасивно, без застосування енергії на роботу системи охолодження охолоджувати внутрішній фасад і робити комфортний мікроклімат у приміщеннях.

Зовнішній фасад - суцільноскляна стіна, тримається по чотирьох кутах на спеціальних шайбах, які в свою чергу через балки закріплені у внутрішній фасад

Між зовнішньою суцільною стіною зі скла і внутрішньою стіною з вікнами прокладені містки для обслуговування, миття скла. Таким чином і естетична складова і функціональна гармонійно і по-сучасному поєднані

Для затінення південного скляного фасаду офісної будівлі застосовано широкі горизонтальні решітки, через яких вільно проходить дощ і потоки повітря, але затримуються гарячі сонячні промені. Взимку сонячних днів менше і сонце не піднімається високо над горизонтом, тому виносні конструкції сонцезахисту не заважають сонцю потрапляти у робочі приміщення.

Руйнівні дощі, захист від підтоплення

Можна прожити все життя і не замислюватися як збудоване місто і куди дівається дощова вода з вулиць? Уява багатьох навіть не торкається цього питання - вода кудись тече і якось воно собі там висихає. Але ще з часів давнього Риму для того, щоб дороги були сухими та проїзними придумали безліч лайфхаків. І широкі камені, між якими пройдуть колеса колісниці, та стоятиме якийсь час дощова вода, проте поверхня каменів залишається сухою для пішоходів, і жолоби для дренажу води вздовж доріг. У азійських країнах звичне явище - глибока канава по всій довжині дороги на узбіччі, так званий арик.

Але попри те, що будівельні норми передбачають влаштування зливоприймальних решіток і ухилу від центру дороги до узбіччя, цього явно недостатньо. Коли накладається одразу кілька особливостей сучасного міста - суцільні асфальні поля, відсутність поверхонь що пропускають воду в землю та дороги нижчі за узбіччя - утворюються величезні калюжі на тисячі літрів води, глибиною місцями до півметра. Вулиці зупняються на кілометри навколо.

До площі Перемоги у Києві зходиться кілька широких вулиць. Дощова вода по них, як по гірських ріках стікає вниз, створюючи гігантську калюжу. По центру площі є велика клумба, вона могла б приймати на себе потоки води, якби не була оточена “дамбами” - високими суцільними бордюрами. З точки зору птаха клумба виглядає красиво - розкреслена геометричними малюнками, по яких висаджено самшити і однорічні квіти, а з точки зору міського планування - явно невдале рішення, де заради своєрідної естетики втрачено функцію дренажу.

Мерія Лондона розробила спеціальний посібник, де наглядно спробували пояснити, що у містах, особливо в умовах змін клімату і раптових сильних злив, неможливо зробити таку каналізацію і такий дренаж, який би прийняв багатотонний залп води. Саме для прийому води слід проектувати та будувати газони та спеціальні “дощові” клумби значно нижче рівня асфальтних доріг для того, щоб надлишки води могли вільно стікати на поверхні, які не затримують воду.

Ілюстрація з містопланувального посібника від мерії Лондона. На ній бачимо зелені зони призначені для збору дощової води

Окрім спеціальних газонів та “дощових садів” - понижених нижче рівня заасфальтованих площ і доріг відкритих ділянок для утримання та дренажу води є й інші заходи. У містах є так звана зливова каналізація - великі підземні колектори, куди скидається дощова вода з доріг, талий сніг. У Києві - це підземні ріки, що колись текли по поверхні, а в кінці 19, на поч. 20 сторіччя були взяті в бетонні тунелі. Це ріки Либідь, Клов, Нивка, Глибочиця, розгалужена багатокілометрова система дренажних штолень на Печерську. У Львові - Полтва під центральним проспектом міста. Детально про них читайте у нашому матеріалі Лабіринти київських вод

Але сучасні європейські тенденції говорять про те, що жодні зливові каналізації не справляться з сучасними викликами і зміною клімату, тому починають впроваджувати “зелені дахи”. Багато будівель своєю площею забудови забирають природну можливість ґрунту пропускати воду. Де раніше була земля - зараз не тільки дороги, але й величезні площі дахів, вода з яких стікає вниз, додаючи проблем у сильні зливи.

Якщо дах зробити пласким, засипати грунтом та посадити траву чи кущі, земля буде утримувати воду від дощів та використовувати її для росту зелених насаджень, таким чином те, що приносило проблеми, може приносити користь.

Звичайно на дахи не висаджують рулонні газони - міські ландшафтні планувальники добирають стійкі до засух та морозів багаторічні трави. Вони не потребують постійного покосу “під корінь”.

Будь-який живий ландшафт на даху потребує постійного догляду, це не бетон чи асфальт. Також не можна залишати відкритий грунт - його потрібно засипати спеціальною мульчією, це запобігає пересиханню і пиловим бурям, які ми вже починаємо бачити у наших містах, де традиції і норми все ще породжують нам потенційні проблеми і далеко не європейський вигляд міського середовища.

Для ваших заздрощів:

У ці дні в Марселі будується житловий будинок La Calanque що з внутрішнього двору буде обсаджений деревами по вертикалі. Кожен балкон - окрема частина рукотворного лісу. Внутрішній двір цього житлового комплексу нагадує місцеве середземноморське узбережжя.

місто зливи клімат урбаністика архітектура спека