В’язні “золотого вересня”. Трагічна доля однієї рівненської родини

Наталя Негребецька — молодша донька рівнян Миколи і Ніни Негребецьких, родина яких після “золотого вересня” 1939-го потрапила в страшні жорна сталінської репресивної машини, що перемелювала без жалю людські долі.

Інколи вона навідувалася до відділу історії Рівненського краєзнавчого музею.

А одного разу принесла з собою сімейний альбом….

Ніна та Микола Негребецькі, 1920-і роки.

“Із п’яти-шести років пам’ятаю наше невелике провінційне містечко: дерев’яну дідову хату, живопліт, квітники перед вікнами, величезний садок і пахощі бузку.

А також — довколишність.

Вулицями міста їздили хвацькі візники на конях з дзвіночками.

Пам’ять чітко утримує безліч рівненських крамничок із заморськими ласощами, кав’ярня з найсмачнішими тістечками та льодами.

Пам’ятаю святкові фейєрверки на Басівкутському озері.

Колись те озеро здавалося мені величезним морем.

Пам’ятаю парк Любомирського, озвучений духовим оркестром.

Пам’ятаю Пасхальні ночі, коли весь люд виходив з домівок, щоб привітатися, освятити паску.

Пам’ятаю поїздки в Решуцьк по нерівній дорозі на вимощеному соломою возі — це на відпочинок до річки Горинь.

Пам’ятаю катання на саночках та ковзанах вниз по вулиці Кавказькій.

Пам’ятаю молодих батька, матір і маленьку сестричку Мілочку…”.

Так описує у своїх спогадах Рівне міжвоєнного періоду Наталя Негребецька — молодша донька рівнян Миколи й Ніни Негребецьких, сім’я яких потрапила в страшні жорна сталінської репресивної машини, що перемелювала без жалю людські долі.

Ніна Негребецька з сестрою Катериною Ковальчук, 1920-і роки.

Час від часу вона навідувалася до відділу історії Рівненського краєзнавчого музею.

А одного разу принесла з собою сімейний альбом.

Мало я бачила таких дбайливо збережених, впорядкованих, цікавих альбомів! Як він зберігся? Де його переховували? Родина Негребецьких втратила все, була розкидана по світу…Але хтось із близьких людей зберіг таки найважливіше — пам’ять про неї!.

На світлинах — гарно вбрані чоловіки і жінки, безтурботні діти довоєнного Рівного… Яким прекрасним видавався тоді маленькій Талочці світ! Ніхто і думати тоді не міг, що мине декілька років, і їхнє з сестричкою щасливе дитинство залишиться лише у спогадах та на фото в альбомі.

І сам альбом, і опубліковані спогади Наталі Негребецької “Дороги долі” (2005 рік) глибоко вразили мене.

Тому і захотілося, опираючись на них, нагадати своїм землякам про те, що довелося пережити багатьом волинянам після “золотого вересня” 1939 року, бо ми просто не маємо права цього забувати.

Крайній ліворуч Микола Негребецький з друзями по рівненському міському училищу.

Микола Негребецький.

Микола Негребецький був відомий у місті як послідовний борець за незалежну Україну.

За спогадами доньки, він народився у Рівному в 1897 році.

Після закінчення приходського училища заочно навчався на історичному факультеті Українського вільного університету у Празі.

Разом із братами Андрієм та Володимиром воював у армії УНР.

Володимир загинув, а Микола став сотником у війську Симона Петлюри і за виявлену хоробрість був нагороджений Хрестом (точну назву нагороди пані Наталя не могла пригадати; водночас, єдиною бойовою відзнакою Армії УНР був “Залізний Хрест за зимовий похід і бої”; цією відзнакою нагороджували вояків армії УНР, які брали участь у Першому зимовому поході; відзначених іменували “Лицарями Ордена Залізного Хреста”, – прим.

Микола Негребецький з невідомими, 1930-і роки.

Микола Негребецький брав участь у Другому зимовому поході на Київ.

Під час цього походу його брат Андрій потрапив у полон під містечком Базар.

Всю групу українських патріотів розстріляли, але він, поранений, опритомнів, зумів вибратися з-під закривавлених тіл і з допомогою небайдужих людей дістатися кордону.

Микола ж повернувся до Рівного.

Після 1921 року, коли частина роз’єднаної України опинилася в складі Польщі, він продовжував мріяти про суверенну державу, яка хоч і недовго проіснувала, але жила ще в людських душах! Микола Негребецький був секретарем та входив до повітового комітету УНДО ( Української Народно-демократичної організації).

У 1936 році вступив до Фронту Національної Єдності, працював у читальні “Рідна хата”.

Був під постійним наглядом польської поліції.

Його нераз арештовували за переконання.

Ніна Негребецька, 1920-і роки.

Ніна Негребецька.

Мама Наталі Ніна Негребецька була також яскравою, непересічною особистістю.

У 1934 році її обрали до складу управи “Союзу українок” у Рівному.

До організації входило багато філій, у тому числі Клеванська, Межирицька, Колоденська, Тайкурська, Олександрійська, Корецька, Здовбицька, Степанська, Гощанська, Тучинська, Оржівська, Тютьковицька, Шпаківська, Басівкутська.

Потужна на той час сила, якою керувала Парасковія Багрянівська! Це вона пізніше писала: “З практики і методики тоталітарних держав мали змогу переконатися, як вироджується патріотизм, коли він не побудований на християнській моралі і не йде в парі з засадами гуманності…”.

Отож саме в такому напрямі скеровувалася діяльність “Союзу українок” на Волині.

І справжньою подвижницею цієї справи стала Ніна Негребецька, яка поринула в громадську роботу.

“Союз українок”, 1930-і роки (у центрі – Парасковія Багрянівська).

Важко перелічити, скільки добрих справ було зроблено організацією і нею особисто! Про це згадує у своєму дослідженні “Наша доля – “Союз українок” Тетяна Піяр (Рівне, “Волинські обереги”, 2012).

В архівах мало що збереглося, але ті рідкісні документи, що дійшли до нашого часу, є дуже промовистими.

Члени “Союзу українок” постійно працювали над підвищенням рівня освіти, культури, духовності, національної свідомості молоді; збирали кошти на допомогу малозабезпеченим; допомагали українській школі ім.

Мазепи (зокрема, організували курси крою і шиття, які вела Ніна Негребецька); працювали курси з виготовлення штучних квітів, куховарські, господарські, гігієни, птахівництва, городництва.

Світлиця “Союзу українок” (третя праворуч – Ніна Негребецька), 1930-і роки.

Було відкрито дитячий садочок, їдальню для бідних.

У всіх осередках створювали бібліотеки, організовували лекції, презентації книг, спільно готувалися до всіх великих християнських свят.

І це далеко не повний перелік того, до чого була безпосередньо причетна Ніна Негребецька!.

Курси куховарок, організовані “Союзом українок” у Рівному, 1930-і роки.

А ще її добре знали, як одну з найкращих у Рівному модисток, що мала навіть свою невелику майстерню біля хати, на вулиці Житній.

За спогадами рівнянки Раїси Судик, яка була близькою подругою старшої доньки Негребецьких Людмили, Ніна була першокласною, дипломованою кравчинею: “Де вона вчилася, я сказати не можу.

Я прийшла, то вона вже шила весь час, вона весь час була зайнята.

Були ще в Ніни дві жіночки, які робили таку простішу роботу.

Вона була закрійницею, фасони вибирала.

Гарна була кравчиня.

З того вони і жили”.

Родина Негребецьких біля свого будинку на вулиці Житній, 1930-і роки.

Кажуть, що за фасонами до неї приїздили навіть пані з Варшави.

Відома вона була в місті і як актриса, що грала провідні ролі в місцевому аматорському театрі.

У швейній майстерні Ніни Негрбецької, 1930-і роки.

Ніна Негребецька (праворуч) з подругою на вулиці 3-го Мая (тепер Соборна) у Рівному.

Ніна Негребецька (праворуч) з подругою на вулицях Рівного, 1930-і роки.

Як ця жінка всюди встигала, не перестаю дивуватися! Саме на ній трималася міцна, гарна українська родина, для якої з початком Другої світової війни настали роки величезних страждань і випробувань.

Ніна Негребецька в ролі циганки Ази, 1930-і роки.

Ніна Негребецька в ролі циганки Ази, 1930-і роки.

На засланні.

У перші ж місяці після встановлення радянської влади в Рівному розпочалися “чистки”.

Арештовували сотні людей, у першу чергу рівненську інтелігенцію.

Одного разу сім’я Негребецьких з міста зникла… Мало хто знав, куди і як.

“У 1939 році прийшла “наша родная советская власть”, і батька одразу заарештували, їх забрали, вислали.

Я вже тільки лист отримала, я навіть не знала… Нема Негребецьких…”, – згадує Раїса Судик.

Подружжя Негребецьких Ніна і Микола наприкінці 1930-х.

Куди вони поділися, дізнаємося зі спогадів Наталі.

Холодної осінньої ночі в двері їхнього будинку постукали військові, вдерлися до хати, вивели Миколу.

Далі наказали збиратися в дорогу матері з двома дітьми, дозволивши взяти лише необхідне.

Всіх закинули в машину, у тому числі й сестру Ніни Валентину, яка прийшла їх провідати.

Валентина Ковальчук, сестра Ніни Негребецької (померла на засланні в Казахстані).

Микола Негребецький, заарештований слідчими органами НКВС за звинуваченням у “контрреволюційній націоналістичній діяльності”, відбував свій перший восьмирічний термін ув’язнення в ГУЛАГу, де втратив праву руку.

Його ж сім’я спочатку опинилася в якомусь приміщенні в районі Грабника.

Сюди з різних кінців Рівного звозили сім’ї українців, поляків, євреїв.

“Звозили всіх, навіть хворих, старих, малих і безпомічних новонароджених.

Довго перераховували, звіряли зі списками, а тоді вантажівки відвезли на залізницю, де всіх підряд запхали в холодні, брудні “телятники” з залізними гратами на вікнах…”.

Ніна Негребецька з доньками (перед засланням), 1939 рік.

Після довгої виснажливої дороги вони опинилася в Казахстані.

Їх висадили просто серед степу, дозволивши жити в корівнику.

Місцевим спілкуватися з ними було заборонено.

Але світ, як відомо, не без добрих людей.

Від холоду 32-річну Ніну з сестрою Валентиною, восьмилітньою Наталею та десятилітньою Людмилою врятувала стара німкеня, переселена сюди раніше, а від голоду — фах кравчині.

Такі спеціалісти потрібні були скрізь, тому Ніна Негребецька змогла згодом влаштувалася на роботу в артіль, що шила одяг для фронту.

Але яка то була виснажлива робота!.

“Мама складала тканину в багато шарів, накладала зверху лекало і гострим лезом вирізувала деталі.

Поруч стояли швейні машини.

Не вистачало ниток, часто не обмінювали зламаних голок, але все це не вважалося причиною, щоб не виконати норму, бо невиконання норми розцінювалося як саботаж, і за це карали”, – згадує Наталя.

Наталя (Талочка) Негребецька, 1930-і роки, Рівне.

Там, на засланні, неймовірно дошкуляв голод.

Спецпоселенцям доводилося виживати, мобілізувавши всі життєві сили, а якщо вони вичерпувалися, — помирати.

Їхнім дітям, які після школи бігали на станцію, смакотою видавався жом, яким годували свиней.

Та і його ще потрібно було дістати, втискаючи маленькі долоньки крізь щілини у вагонах.

Страшно було й попастися на крадіжці, бо ж “ніхто не мав права сказати, що немає чого їсти, бо за це загрожувала тюрма — і старому, і малому”.

Ось тоді Ніна Негребецька й наважилася на відчайдушний крок — хоча б одну доньку врятувати від голоду і переправити нелегально в Україну.

І вибрала молодшу, Наталочку….

Втеча і довга дорога додому.

Смілива дівчинка з сім’єю маминих знайомих дісталася до Новосибірська, де скупчилося на станції “море людей”.

Першої ж ночі з-під її голови витягли все, що мала з собою….

“Але Бог не залишив мене.

У цей час на станції стояли ешелони з вантажівками.

Солдат-охоронець змилувався і дозволив мені на свій страх і ризик заховатися в машині на платформі…, тихцем підгодовував мене і не дав пропасти голодною смертю”, – згадувала Наталя Негребецька.

Похорон Ніни Негребецької, 1947 рік.

Той потяг з вантажівками прямував на Захід.

Удень дівчинка ховалася в кузові машини, а вночі могла сидіти в кабіні.

Двадцять один день в дорозі, 10 тисяч кілометрів проїхала тринадцятирічна Наталя, добираючись до рідного міста! У Києві вона сховалася під нижньою полицею пасажирського потягу: “Там було темно, брудно, але я їхала!”.

Неймовірна історія, у якій вражає все — від відчайдушного кроку матері до відчайдушної сміливості дівчинки, яка понад усе хотіла потрапити в місто, яке так любила! У поїзді її впізнала знайома жінка, яка допомогла Наталі дістатися до будинку на вулиці Тополевій (нині Чорновола, – прим.

ред.), де жила в той час її тітка Катерина Ковальчук (будинок Негребецьких разом з усім майном було конфісковано).

У Рівному Наталя пішла у шостий клас Рівненської школи №1.

Згодом щасливий випадок дозволив повернутися і її матері з сестрою (тітка Валентина, не витримавши важких випробувань, померла в Казахстані).

Та радість від зустрічі не була довготривалою.

На засланні Ніна Негребецька від тяжкої роботи, постійних стресів і недоїдання захворіла на туберкульоз легенів і померла невдовзі після повернення додому, в 1947 році.

Їй було всього сорок років….

Могила Ніни Негребецької на рівненському цвинтарі “Грабник”.

Микола Негребецький, відбувши перший термін ув’язнення, у 1947 році також повернувся додому і просто з дороги потрапив на похорон своєї дружини.

Ніби передчуваючи, яке лихо чекає на її сім’ю у майбутньому, перед смертю Ніна просила сестру Катерину опікуватися доньками.

І цей заповіт Катерина виконала.

Нові репресії проти родини Негребецьких.

Навесні 1948-го Негребецькі знову зникли з Рівного.

Приводом для арешту шістнадцятирічної Наталі та її вісімнадцятирічної сестри Людмили і батька Миколи послужило те, що на квартирі Негребецьких на молодіжній вечірці старшокласників і випускників Рівненських шкіл № 1 і № 2 читали антирадянську літературу, зокрема журнал “Зоря”.

Одним із його авторів був Степан Куйбіда, учень десятого класу Рівненської школи №2 і близький друг Людмили Негребецької.

Випускники Рівненських шкіл №1 та №2, 1947 рік.

Степан був обдарованим юнаком.

Мав абсолютний слух, грав на скрипці, чудово малював, був редактором шкільної газети, вів шкільний драматичний гурток.

Був єдиним сином батьків, що працювали в Рівненському музично-драматичному театрі (батько – костюмером-закрійником, мати – актрисою).

Всі друзі Степана Куйбіди і Людмили Негребецької та учасники тієї фатальної новорічної вечірки були арештовані й після жорстоких знущань і тортур засуджені на різні терміни ув’язнення за сфабрикованими справами.

Декого арештували лише за підозрою, і потрапив він у поле зору відповідних органів лише тому, що належав до кола друзів Степана Куйбіди.

Ніхто не брав до уваги юного віку арештантів — 16-18 років.

Вироки судів були неймовірно жорстокими та безжальними! Постраждало біля двох десятків юнаків і дівчат: Лідія Дзівак, Ярослав Клепач, Анатолій Якобчук, В’ячеслав Новак, Борис Рудаков, Остап Марчук, Раїса Судик, Олександр Омельчук, Борис Безсонов, Борис Андрущенко, Любов Чорній, Борис Гордійчук, Володимир Кулій.

Краща, мисляча, патріотична творча рівненська молодь!.

Частина балетного гуртка Рівненської середньої школи №1 (крайня ліворуч – Людмила Негребецька).

Знущання, жорстокі побиття, катування, каторжні роботи, понівечені долі, втрачене здоров’я, а в декого – життя… Дехто пережив випробування карцером (приміщення розміром метр на метр, без вікна; їжа — шматочок хліба і склянка води на добу).

Роздягнена до сорочки Лідія Дзівак зігрівалась у карцері власним волоссям, сидячи на холодному цементі.

До карцеру потрапила й Людмила Негребецька лише за те, що благала відпустити молодшу сестричку.

Неймовірно важко читати про те, що пережила шістнадцятилітня Наталя Негребецька, але варто! Хоча б для того, щоб ми могли уявити, через що довелося пройти в той час сотням таких, як вона, корінним мешканцям Рівного!.

“Відчиняються двері камери.

Звідти вилітає густа смердюча пара.

Конвой запихає тебе в смердючу темноту, і ти вихоплюєш злякані й запитливі погляди змучених людей, що стоять упритул, як оселедці в темному ящику.

При вході справа парує смердюча “параша”.

Виявляється, люди стоять тому, що лежати дозволялося тільки увечері після переклички.

Тоді й лягали тісними рядами.

Перед сном молилися.

Хтось один читав молитву вголос, інші повторювали про себе.

Вночі поверталися з боку на бік одночасно, бо не було простору, щоб кожен міг повернутися тоді, як захоче.

Лежали просто на підлозі – брудній, слизькій, з перегнилими дошками.

Від довгого перебування в камері люди ставали схожими на мерців.

Мене зустріли в камері зі співчуттям:”Боже, за що це дитя сюди вкинули?”.

Старалися підбадьорити, втішити, приголубити…”.

Раїса Судик та Наталя Негребецька, 1946 рік.

Таким на все життя запам’ятався Наталі одноповерховий барак із заґратованими вікнами, що в дворі НКВС на вулиці Пушкіна.

Але, опинившись у нелюдських умовах, у скруті, змучені, виснажені люди знаходили в собі сили, щоб піклуватися про слабших.

Однак ті, хто проводили допити, не знали ані милосердя, ані жалю хоча б до дітей.

“Арештант мав весь час стояти з витягнутими по швах руками.

Затікали руки й ноги, вогнем горіло в спині.

При вході в кабінет слідчого справа стояв прибитий до підлоги стілець.

У тому стільці кишіло від блощиць.

Щоб посміятися, слідчий запрошував арештанта сісти.

Блощиці негайно розпочинали свою роботу, тож арештант мимоволі підстрибував…”.

Так цинічно розважалися слідчі, супроводжуючи знущання брудною лайкою, яку неповнолітня дівчинка ніколи в житті ще не чула! Знущанням була й тюремна їжа – смердюча баланда під назвою “рибна уха”.

“Й досі дивуюся, де в Рівному кухарі брали стільки смердючих риб’ячих голівок для цієї страви.

Їсти її було противно, але ж треба було! Бо шматок хліба і гаряча баланда підтримували в тілі життя…”.

Людмила Негребецька та Раїса Судик, Львів, 1947 рік.

Дівчина не могла зрозуміти, чого від неї хочуть, бо нічого поганого не зробила.

Врешті їй було висунуто звинувачення — “знала, але не сказала”.

За це отримала шість років таборів.

Сестру Наталі вісімнадцятирічну красуню Людмилу, талановиту дівчину, яка до першого заслання (1939-1945) навчалась гри на фортепіано, гарно співала, прекрасно танцювала (у Казахстані брала уроки хореографії у балерини оперного театру, евакуйованої з Ленінграду) було засуджено на 10 років.

На той час вони з Раїсою Судик навчалися на першому курсі Львівського торгово-економічного інституту.

З мріями про здобуття вищої освіти обом довелося тоді попрощатися.

Балансування на межі життя і смерті.

Покарання Людмила Негребецька відбувала в Інті та Решотах, а Наталя — у Томську, працюючи на лісопереробному комбінаті.

“На березі річки — височені гори деревини, яка припливала сюди з обширних просторів півночі, де заготовляли її наші українські політв’язні.

Влітку і взимку, вдень і вночі працює комбінат.

Працює перевалка.

Над річкою пливуть стогін і пісня – теж українці… Зміна за зміною… Безкінечно.

Узимку дошкуляє мороз, а влітку мошкара”.

Дівчина втрачала сили, грошей вистачало лише на манку та олію.

А одного дня до горла підступила кров… Діагноз встановили швидко, і він був смертельним: хронічний фіброзно-кавернозний туберкульоз легенів у стадії розпаду.

“Я плакала з якимось полегшенням, бо в мене геть не було сил, а тут хтось таки буде мене лікувати та годувати…”.

Микола Негребецький з внуком Олександром.

Томськ, 1956 рік.

Світ не без добрих людей, і Наталі знову пощастило! На цей раз — з геніальною лікаркою-росіянкою, у якої, очевидно, були свої причини ображатися на радянську владу, а, можливо, раніше спіткала така ж доля.

Вона обіцяла не тільки вилікувати дівчину, але й наповнити її силою духу, щоб змогла перемогти смерть.

І трапилося диво! Була операція, потім друга.

Лікарка виходжувала Наталю у себе вдома.

У вільний час дівчина займалася спортом і навчалася.

Закінчила школу медсестер, працювала в протитуберкульозному легеневому диспансері.

Могла б і залишитися на Півночі.

Але душа рвалася додому.

У 1954 році сім’я Негребецьких зустрілася у Томську.

Миколу Негребецького, якого також було засуджено на 8 років, достроково звільнили з табору у зв’язку із втратою здоров’я та довідкою, яка позбавляла його будь-яких прав.

Він був частково паралізований і втратив здатність говорити.

У 1956 році обидві сестри отримали документи про зняття статусу спецпоселенців, право на отримання паспортів і надію на повернення додому.

Повернення до Рівного і знову випробування.

Майже через десять років поневірянь Негребецькі таки знову повернулися до Рівного.

Але для місцевої влади ці “неблагонадійні” люди були небажаними.

Їх не прописували, не давали роботи.

“Було не краще, як в Сибіру, але це все-таки був наш край, тож це давало сили для життя”.

Як не було боляче, але з рідним містом втретє довелося попрощатися! Наталя, не без пригод, приховавши своє походження, змогла поступити на навчання до вузу.

Їй допоміг досвід і бойовий характер.

Хоча як було важко, закінчила з відзнакою Львівський торгово-економічний інститут, активно займалася спортом (отримала третій розряд з гімнастики).

А коли повернулася до Рівного, намагаючись влаштуватися на роботу, її несподівано викликали до КДБ, де запропонували упродовж 24-х годин залишити місто.

Так Наталя Негребецька опинилася у Краснодоні.

Там знайшла роботу, вийшла заміж, і їй нарешті дали спокій.

Але спокою в її душі не настало.

Наталя Негребецька (по чоловіку Популова) з чоловіком Анатолієм та сином Генадієм, 1966 рік.

“Майже все своє свідоме життя мені випало жити й працювати на чужині, серед чужих моєму серцю та духу людей – у Казахстані, на Донбасі, в Сибіру.

Збігали роки.

Але вони не могли загасити почуття любові до Вітчизни, яке загорілося в мені з колисковою піснею матері та першими повчаннями батька.

Ні каторжна праця, ні звичайні буденні життєві клопоти не стерли пам’яті про Україну”, – писала Наталя Негребецька.

Її сестра Людмила, якій теж не дозволили жити в Рівному, в цей час поневірялася разом із немічним батьком та маленьким сином.

Працювала вчителькою у Милостові та Підгірцях, заочно закінчила Рівненський педагогічний інститут, а згодом влаштувалася вихователькою в Тучинську школу-інтернат.

Людмила Негребецька, Тучинська школа-інтернат, 1960-і роки.

Її поважали, цінували і любили за працьовитість, сумлінне ставлення до своїх обов’язків та доброту, яку пронесла в серці через все життя.

Після смерті батька (Микола Негребецький помер у Тучині в 1969 році) з допомогою своєї подруги Раїси Судик нарешті змогла знайти роботу в Рівненській школі-інтернаті й повернутися до міста.

Уже назавжди… Через шість років Людмили Негребецької не стало.

Вона раптово померла, маючи всього 45 років….

Людмила Негребецька з учнями Тучинської школи-інтернату під час підготовки до новорічних свят, 1960-і роки.

Наталя ж змогла повернутися до Рівного лише в 1990-і роки.

Одразу поринула в громадську роботу.

Як же вона в цьому була подібною до своїх батьків! Її часто переслідували сумні спогади.

Тому і почала писати правдиву історію про своє покоління та свою родину:”Щоб не вмерли ці спогади разом з моїм поколінням, спішу поділитися ними з молодшими – їм іти далі…”.

Розповіла про все без ненависті й злості.

Минуле вона, здається, відпустила, але воно не хотіло відпускати її.

Завершуючи свою сумну, сповнену любові до життя, розповідь, Наталя Миколаївна наголосила на найголовнішому: “Майбутнє має перспективу тільки тоді, коли стоїть на плечах минулого”.

Її не стало в 2012 році.

Наталя та Людмила з сином Олександром, початок 1960-х.

Розглядаючи фотографії з її альбому, розмірковую про те, що наше місто могло б бути якісно іншим, якби так масово не винищили інтелігенцію, яка формувала його ауру, культурний та архітектурний простір.

Ніби підсікли коріння в дерева, і крона його почала всихати.

Коли то виросте нова?..

Алла УКРАЇНЕЦЬ, старший науковий співробітник сектору етнографії РОКМ.