Як Іван Боберський з учнями Академічної гімназії мандрував навколо Львова

Львів, вул.

Зиблікевича (суч.

І.Франка), 1910-ті рр.

Професор Іван Боберський, працюючи в Академічній гімназії у Львові упродовж 1901–1918 рр., особистим прикладом надихав українське гімназійне середовище до руханкових занять і до навчання.

Неодноразово можна було побачити, як він на уроках руханки (інколи вони відбувалися на «Кайзервальді» («Цісарському ліску»), «Вульці») бігав з гімназистами, грав з ними копаний м’яч (футбол), ситківку (теніс), гаківку (хокей), проводив з учнями піші мандрівки околицями Львова, містами і селами Галичини, в Карпатах.

Так, 29 вересня 1910 р.

Іван Боберський з 28 учнями 8-б класу провели мандрівку навколо Львова.

23 жовтня 1910 р.

під проводом Івана Боберського та Романа Цеглинського 64 учні гімназії ознайомилися із виставкою будівництва і малярства в «Павільйоні штуки», де, між іншим, «оглянули модель на руский театер», виставлену професором Іваном Левинським.

5 травня 1913 р.

Іван Боберський з 24 учнями 8-а класу відбув шестигодинну мандрівку за межі Львова.

У львівському часописі «Діло» вдалося віднайти опис мандрівки, яка відбулася 29 вересня 1910 р.

У цей день 28 учнів 8-б класу під проводом Івана Боберського відбули пішу мандрівку навколо Львова.

Під час пізнавальної прогульки з-поміж іншого було зроблено декілька світлин.

Світлив учень 8-б класу Михайло Желехівський про якого Іван Боберський писав: «Много часу по дорозї забрали не лише відпочинки але також знимки нашого дослїдника природи.

Сьвітлив (фотоґрафував) нас на шістьох місцях.

Хто знає, чи котра сьвітлина удасть ся.

Доля переслїдує аматорів немилосердно.

Але при кождій уставцї убавили ся ми весело і з себе і з пана артиста».

На той час у 8-б класі навчалося 40 учнів.

Відомі їхні прізвища: Стефан Юліан Андрусечко, Дмитро Басевич, Михайло Желехівський, Андрій Калимон, Володимир Котецький, Іван Крук, Іван Литвин, Михайло Ліщинський, Богдан Всеволод Питлик, Орест Еміліан Попович, Михайло Равка, Стефан Раставецький, Роман Рибчак, Володимир Руденський, Ярослав Александр Секеля, Михайло Семків, Василь Сидорович, Омелян Спачинський, Андрій Стронціцький, Олексій Тершаковець, Лев Тиховський, Остап Чорний, Михайло Чорняба, Михайло Шкільник, Іван Якубовський та ін.

Іван Боберський – професор Академічної гімназії у Львові.

1912 р.

Текст публікації Івана Боберського «З львівських прогульок» подано із збереженням мови і правопису оригіналу.

Іван Боберський.

З львівських прогульок.

Дня 29.Х.

в четвер вибрало ся 28 мужа на прогульку наоколо Львова.

Початком дороги був конець улицї 29 Падолиста о годинї 7-30 рано.

Окружала нас сїра мрака.

Не знали ми, що доокола находить ся.

Сонце не могло до нас пробити ся.

Йшли ми попри зелїзничий шлях, що йде зі Львова до Станиславова, Черновець, Букарешту, Константинополя, а прямували ід головному двірцеви.

Говіркий товариш в спортовій шапцї розповідав про прогульки підчас мраки і дощу в Карпатах.

При самбірськім гостинци, о годинї 8-30 показали ся з мраки три комини фабрики хлїба «Меркур».

Зайшли ми на подвірє.

На нашу просьбу позволив нам присутний случайно один з трех властителїв фабрики, оглянути цїлу виробню.

На поверсї стоять густо попри себе мішки з угорською мукою.

Три черпаки, сполучені помислово з рурами, слимаковатими шрібами і ситами, просївають і чистять муку, що довгими полотяними рурами злїтає на партер в зелїзні боднї на колїсцятах.

Рурою тече в боднї теплава вода а крилата, металева колотівка місить тїсто.

Вимішене тїсто росте і наповняє бодню по береги.

Бодню пересувають до стола.

Челядник черпає руками тїсто і кладе на вагу.

Відважені клаптї заокруглюють челядники в бохонцї.

Кождий хлїб йде в круглавий або подовгастий кошик з тростини.

Длятого то скрути тростини знати потім на печенім хлїбі.

В возиках з девятьма поличками завозять вирушаний хлїб перед печі.

Є їх десять, а кожда має три поверхи і може обняти нараз 400 бохонцїв.

Один пекар накладає бохонцї на лопату а другий всуває їх лопатою в печ.

В одній мінутї вложать трийцять бохонцїв.

Крім тих десяти печий представив нам головний книговодчик фабрики, що незвичайно чемно і дотепно все показував і пояснював, єще дві печі (телєскоґари), які власне монтовано.

В них буде можна зелїзне дно висунути на колесах на салю і уложити бохонцї без помочи лопати а відтак знов дно засунути.

Печі будуть огрівані водною парою, що скісно поведеними рурами розгріє і спече хлїб.

Всї машини жене громовина.

В осібній лазничцї купають ся робітники, заки йдуть до роботи.

Працюють в двох верствах по 12 годин.

Висока галя з печами окрашена ґіпсовими плоскорізьбами, що представляють повставанє хлїба і його значінє для людства.

З вежі фабрики глянули ми на її склади, стайнї, возовнї і студню, побачили Богданівку з малими червонавими домиками а навіть край Львова при двірци.

Мрака піднеслась була вже в гору.

Півтора години тревали наші студиї в фабрицї.

Ми попращали нашого веселого провідника запевненєм, що за його труд віддячимо ся нашим апетитом.

Сторічна липа поблизу костелу святого Миколая та львівського університету, поштівка 1910 року.

Зараз в склепику виробнї набули ми два бохонцї по 50 сот[иків], а два товариші розпаювали їх межи всїх 28 учасників прогульки.

Мене конче хотїли обдарувати містичними цїлюшками, але я не мав відваги їх приняти.

Хто їх з’їв, се скорше або пінїйше мусить вийти на яв.

Заїдаючи «Меркурого», минуло товариство міст над шинами двірця.

Мрака прорідила ся вгорі, блакит неба виглядав зпоза неї а сонце метало ясні плати то на дими, що йшли з коминів двірця то знов на смерековий лїс, що дїлив нас від янівського гостинця і кортумівської гори.

Вид касарень звів розмову на «військо», улюблена тема, всїх живих, молодих людей.

«Послух рішає про силу армії.

Виконує армія карно прикази вожда, тодї є міцною.

Се бачимо всюди, не лише при війську.

Виданий приказ мають всї виконати.

Коли лише якась частина в своїм нерозумі або зарозумілости не послухає, псує ся план і цїла орґанїзация».

Дорога пішла попри білого крілика в городци, якогось малого песика, що втїкав перед нами на подвірє фабрики дахівок і попри високий, червоний мур янівського цвинтаря.

На жидівськім кладбищу гомонїли зойки і плач.

Львів, вул.

Зиблікевича (суч.

І.Франка), 1910-ті рр.

На горбі, при будцї акцизника затримують нас вежі Львова: «Глядїть на нас! Ми мусимо спокійно стояти, а ви собі бігаєте до вподоби».

Але ми на се не відповіли.

Йдучи в діл, споминали ми, що там у Львові лишає нас на наш провеликий жаль головний провідник (директор акад[емічної] ґімназиї радник Е[двард] Харкевич пішов уже на урльоп.

– Ред.) що спокоєм і вирозумілостию панував над нашими умами і мимо своєї власти поступав з всїми людяно і тактовно.

Є вожди, що володїють над дружиною, хотяй не пригнїтають єї тягарем своєї власти.

Стрімкий спад горба затер всї спомини.

Зпід діброви, де криє ся військова стрільниця, побігли ми навпростець в долину, через якийсь поклад і якусь стерню в буковий гайок.

Жовте листє шелестїло нам під ногами і над головами.

Обвіси (пелєрини) зачіпали о галузє але ми бігли дальше і через бульбу дістали ся на стежку.

Якісь дві панночки, що йшли стежкою в противні сторони, глянули в сторону шуму і тупоту та приспішили кроку.

Темносинїй капелюшок мусїв з нами розминути ся і звернув на нас свої очи цїкаво і – боязко.

За зелїзничою рампою в Клепарові запитав ся я якогось підпанка: «Будьте ласкаві нам сказати, куди дорога до різнї?» «Ne rozumie, co Pan mówi».

«Перепрашаю дуже, коли мене не розумієте, поспитаю кого иньшого».

Професор Іван Боберський з учнями 8-б класу Академічної гімназії під час мандрівки навколо Львова.

Мандрівники переходять через Кортумову гору.

29 вересня 1910 р.

Світлив учень 8-б класу Михайло Желехівський.

Спіткали ми знакомого товариша і сей провів нас уличкою попри площу під будучу клепарівську церков.

Невісти виглядали цїкаво через двері і вікна на наш гурток.

Малим хлопцям сьвітили ся очи з жадоби, щоби з нами пійти.

Майже всї напили ся води.

«Вода з глиною» осудив наш знавець будови землї.

Скоком через потік дістали ся ми на пасовиско між стадо коний коров і телят.

Єще один скок через потік і ми опинили ся над берегом прудкої струї, що в скромній сїрій красцї несла пахучу столичну культуру на провінцию.

На Замарстинові нема на улицях лїхтарень.

Вечером ходить певно кождий з власною лїхтарнею як в середньовічу.

Перед будинком «Szkoła im.

Juliusza Słowackiego» є статуя Словацкого.

Поет сидить, підпер голову на руцї о стіл і думає.

Статуя була би бездоганна, але ноги утяті низше колїн а сей мотив хірурґічного ампутованя статуй, перенятий від «Rodin-a», робить тут прикре вражінє.

Лїпше було би, наколиб ноги ховали ся в цьвітах, що виростали би у ніг поета.

Понад берегами старанно реґульованої Полтви дістаємо ся до різнї і ступаємо її шинами.

«Де будем спочивати?» «Де? Аж на Кайзервальдї!» Такі вивіди се знак, що ноги змучені.

За жовківським гостинцем пасовиска, стернї і поля засїяні озиминою.

На право білїє піском гора Льва і зеленїє осїнним листєм Високий Замок.

Перед нами на горбі романська копула церкви на Знесїню з своїм за тонко скроєним вершком, довкола неї хати, хатки і пожовклі сади.

За селом узгірє з фортом, на лїво від села горб з якимсь фільварком виглядає неначе великий стіл.

Професор Іван Боберський з учнями 8-а класу Академічної гімназії під час мандрівки околицями Львова.

5 травня 1912 р.

З приватного архіву Степана Гайдучка (м.

Вже дійшли ми до шляху, що везе людий до Тернополя, Підволочиск, Одесси, над Чорне Море.

Що то нас обходить? Нас болять ноги! Якийсь сад! Перелазимо через дротяний пліт, щоби скоротити дорогу.

Коло церкви кріпить ся дехто доброю, жерельною водою.

Декотрі стогнуть.

Передна сторож йде жваво.

Вигоном, через романтичні горби, яруги, дебри, вертепи дістаємо ся до форту.

О годинї 11-10 сїдаємо над берегом стрімкої убочи і розвязуємо узлики.

Яблока, чоколяда, цукорки, хлїб, набрали пречудного смаку.

Дома не є они анї так запашні анї так вкусні.

Треба їх обнести кілька кільометрів по сьвіжім воздусї то не можна їх відїсти ся.

«Давайте товариші станїоль, я збираю його на Педаґоґічне Товариство!» «Стасю сядь собі, ти засланяєш нам вид!» «Він має так гнучкий стан, що крізь него всьо видно».

«Алеж то далекий простір перед нами» каже приклонник штук красних, що передше гавив знесїнівську копулу.

Бачимо що найменше на сорок кільометрів.

Вечером, коли сонце мече лучі скісно, здає ся долина єще довша, горби єще висші, лїси єще густїйші.

«Тепер їде в долинї потяг з Тернополя.

– Поспішний потяг, а здає ся, що їде поволи!».

«А там видно новий шлях до «Камінки струмілової»«.

«То ти льокальний патріот! А чи будете там мали рампи?».

«Ставаймо, вже минуло 15 мінут, відпічнем довше на Личакові!».

Пастухи на перелазї коло Кайзервальду кликали нас до своєї ватри на печену бульбу.

Але засоби були не великі.

Годї було визискувати їх гостинність.

Професор Іван Боберський з учнями 8-а класу Академічної гімназії під час мандрівки околицями Львова.

5 травня 1912 р.

З приватного архіву Степана Гайдучка (м.

З горба коло личаківського двірця глядїли ми довше на Львів.

Жовтаві, червонаві, блїдо-зелені кучері дерев на горбах і сугорбах окружали камінне місто широкою смугою.

Легонька мрака плила воздухом.

Соняшне сьвітло падало неначе через серпанок.

Всї вежі Львова випрямили ся перед нами.

Осїнь нїчого їм не зробила.

В коронах дерев показували ся через проріджене листє галузи неначе сухі ребра.

Вежі однак виглядали в своїй непобідимости єще кріпше і гарнїйше: Островерха водна вежа в стрийськім парку, шпилясті вежі костела св.

Єлисавети, обставлений руштованєм св.

Юр, крутоверхі, вежі костела св.

Анни, Сакраменток, руського семінара, латинської катедри, ґраціозно видовжені копули преображенської церкви, гранчасто обтесаний ратуш, поважна копула Домінїканів, ростуча в гору волоська вежа, карбовані вежі Кармелїтів, широкий дах рацлавицької панорами.

В протязї кількох мінут наспіла наша ватага о годинї 11-45 в город пана «Tannenbaum-a» з написию «Ogród zdrowia».

З городової веранди видно було темно-жовту калабаню з білими качками і стару шіпчину з соломяним дахом.

І що в такій підльвівській «реставрациї» можна дістати? Нас було 28, а тут роздобув послугач 11 склянок молока.

Хотїли ми віднести ся до видїлу «Відродження» о раду, що в такім случаю робити, відложити однак сю переписку на пізнїйший день а заспівали з туги за молоком і содовою водою не лише по руськи але і по латинї.

Хлїб з маслом і пиво смакували нам знаменито, а по одногодиннім відпочинку рушив похід дальше.

Кожде дерево в кривчицькім лїсі виглядало як казочне деревце з золотими листками.

Але були дерева, де лише що другий листок був золотий або і такі що цїла одна половина була позолочена а друга зеленава.

Сї були найкрасші.

Користаючи з осїнних привілеїв, перейшло товариство через покладене поле.

Стежкою зійшло в заглубину Погулянки а відти між плотами двох загород на гору.

«Видите, як діброви заслонили Львів бронзовим листєм? Але через круглаву щербу видно вежі св.

Юра і св.

Як се гарно виглядає! Для маляра прегарне обрамованє».

По кільканайцять кроках отворила ся в лїсовій гущи друга щерба.

Видко було лише кілька дахів, ген далеко зеленаво-бронзовий гай Високого Замку а над ним легкі лїнїї кіпця Люблинської Унїї.

Професор Іван Боберський з учнями 8-а класу Академічної гімназії під час мандрівки околицями Львова.

5 травня 1912 р.

З приватного архіву Степана Гайдучка (м.

Нїчо не красить так Львова як св.

Юр і замковий копець.

Кілька кроків вперед а Високий Замок запав ся за гаями як замок Глогорожечки.

Небавом виринув перед нами серед бульбяних піль станиславівський зелїзничий шлях.

Ідїм на право попри телєґрафічні дроти!.

Околиця нудна.

Дорога проста, також нудна.

Зате розмова йшла викрутами і перебігла від цегольняних коминів на Маркіза Позу, Октавіяна Авґуста Людвика ХІV., аеропляни, французькі «esprit», «charme» та нїмецькі «Sitzfleisch» і «Gediegenheit».

Прийшли ми до переконаня, що кожда одиниця рішає своїм поведенєм про характер і долю свою і цїлости себто народа.

Народ не є нїяким абстрактним понятєм.

Се збір живих людий.

Чим більше на ланї повних колосків тим більшу вартість має цїлий лан.

«А то що за комин?».

– «Се фабрика елєктрики.

Але там видно червоні хоруговцї і уланів.

Що се може бути?» –.

«Певно перегони».

«Пане вояк, чи се перегони?».

«Пірші, пірші».

«Він не розуміє, що около него дїє ся.

Се Мадяр.

Казали йому стояти на кони, то стоїть.

Він певно сказав, що перша точка перейшла».

«Ходїм повільнїйше.

Публики щось дуже мало».

«Може би ми сїли?».

«Добре, се доперва пів до третої.

Захід сонця єще далеко».

«Панове, чоколяда.

Купуйте і їджте».

Військова музика заграла якусь жваву мельодию.

Розмова зійшла на Швайцарию, сей край чоколяди, сира, стрільниць і готелїв.

Чоколяда минула ся, станїоль повандрував до кишенї збирача.

«Дивіть! Вже їдуть! Вже зачинають гнати».

«Що то за гнїда шкапа з тим жовтим джокейом? Така худа!».

«Так, так, але ся шкапа длятого добре ґальопує».

«На чорнім кони їде офіцер».

«Буланий кінь з синїм їздцем біжить третий, але тримає дуже гарно голову».

«Сї-дай, що ти ся на тім розумієш!».

«Ого вже жовтий на передї!».

«Але на перешкодї жовтий лишив ся, тепер офіцер є на передї!».

«Чекай, чекай».

«Нїчо з того».

«А видиш? Тепер на скрутї взяв жовтий менший лук і є знов на передї».

«Но но, не тїш ся, офіцер знов на передї.

Але на перешкодї – видиш? – злетїв жовтий з коня.

Віз ратунковий їде до него.

Кінь вертає сам».

«Тепер офіцер перший.

Синїй хоть далеко по задї, а все таки дістане другу нагороду.

Публика вже плеще».

«Ходїм! Сидимо пів години.

На найблизшу точку треба довго чекати».

«Але йдїм дуже поволи».

Львівські вежі заглядали знов до нас з долини.

Ідучи попри зелїзничий шлях, перетяли ми стрийський гостинець, вулецьку дорогу і зрівнали ся о годинї 3-45 з улицею 29 Падолиста, де рано о годинї 7-30 зачала ся була наша прогулька.

Копець Люблінської унії, 1906 р.

Много часу по дорозї забрали не лише відпочинки але також знимки нашого дослїдника природи.

Сьвітлив (фотоґрафував) нас на шістьох місцях.

Хто знає, чи котра сьвітлина удасть ся.

Доля переслїдує аматорів немилосердно.

Але при кождій уставцї убавили ся ми весело і з себе і з пана артиста.

«Єще напишім картку до нашого господаря кляси!».

«Хто має яку видівку? Нїхто?».

«Я маю нотний папір».

«Прошу менї його дати.

Викрою картку власного виробу.

– Вже готова!».

Адрес звучав: «Високо Поважаний Пан Р… Цег…ський [йдеться про професора Романа Цеглинського.

– А.

С.] у Львові, Академічна ґімназия, ул.

Льва Сапіги».

По другій сторонї:.

«Aequam memento rebus in arduis.

Servare mentem!.

З прогульки наоколо Львова пересилає щирий привіт кляса VІІІ.

Двайцять вісїм підписів».

«Де кинути сю картку?».

«Я йду попри велику почту, то її надам».

Ходїм вже в місто».

Андрій СОВА.

З львівських прогульок // Дїло.

– Львів, 1910.

– 3 н.

жовтня (20 ст.

– Чис.

– С.

6–7; 4 н.

жовтня (21 ст.

– Чис.

– С.

7; 5 н.

жовтня (22 ст.

– Чис.

– С.

Джерела та література:.

Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт.

ідеї Л.

Крип’якевич; упоряд.

Николишин, І.

Мельник; літ.

редактор І.

– Львів: Апріорі, 2014.

– 268 с.

Сова А., Тимчак Я.

Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / за наук.

Євгена Приступи.

– Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017.

– 232 с.

Сова А.

Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій.

– Львів, 2019.

– 512с.

Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку.

Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади.

Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.

com; sovaandrij1980@gmail.