А ви вже купили квартиру на Русанівці? Якщо ні — читайте «Вивітрювання» Артема Чапая

Також бажано навчитися ремонтувати машину й заливати туди бензин, навіть коли бензоколонки не працюють. Інакше доведеться штовхати її через міст. Вміння збирати радіоприймачі теж не завадить: практичної користі ніякої, але хоча б знатимеш, що робиться у Нью-Йорку.

Коротко кажучи, якщо ви уважно прочитаєте «Вивітрювання» і зробите правильні висновки, то кінця світу можна не боятися (принаймні такого, як у Чапая).

Передчуття планетарної катастрофи

Спочатку здається, що «Вивітрювання» написано в другій половині березня 2020. Тоді в багатьох країнах було враження кінця світу. За кілька днів, звичне життя було зруйновано, вулиці спорожніли, а людство ніби зникло. Щось схоже ми бачимо й у романі Чапая.

Насправді ж, написання роману почалося задовго до пандемії. І це не дивно. Адже ще в 2019 році, в багатьох було підсвідоме враження ніби суспільство рухається у біг великої... якщо не кризи, то, принаймні, несподіванки. Ніхто не знав, що це буде — світова війна, екологічна чи техногенна катастрофа, або щось ще. Почуття, ніби «все добре, але не на завжди», було. Хоча мало хто міг передбачити саме пандемію і саме таку.

Поезія і страх

Роман починається буденно — молоде подружжя їде відпочивати до Карпат. Звичайне сучасне життя, звичайні дороги, звичайні люди навколо. Подорож описано настільки добре, що цікаво читати навіть тоді, коли нічого особливого не відбувається. Дуже добре передано почуття головного героя, від якого ми й чуємо цю історію.

Усе ніби чудово — поезія карпатських гір, туман на полонинах, хатинка в лісі, без електрики, водогону та каналізації. Суцільна гармонія з природою, кохання, добрі книжки... Та десь на задньому плані — непевне почуття неспокою. Воно наростає. Герої ще нічого не підозрюють, а нам вже моторошно.

Я не буду описувати що стається далі, але на якийсь момент стає реально страшно.

Коли зникає людство

На книжку вже написано чимало відгуків, тому нема сенсу приховувати що стається зі світом. Людство несподівано зникає — настільки несподівано, що немає ані паніки, ані спроб врятуватися. Була людина — залишилася порожнеча. Люди роками нищать планету, й одного дня планета звільняється від них... або ні? Ми так і не дізнаємося, чому і як сталася ця трагедія. Втім, це й не важливо. Важливо те, _що_ роблять ті, хто вижив.

Люди виживають лише у поодиноких місцях. Наприклад, на Русанівці. А ще — на Трухановому острові. І всюди доводиться будувати нове суспільство, адже старе вже не функціонує.

Саме до Русанівки добирається наші герої, адже, за щасливим збігом обставин, орендують квартиру саме там. Це урок усім нам: хочеш врятуватися — оселяйся на Русанівці вже зараз!

Обкладинка книги: художниця Мар'яна Микитюк

Де кращий кінець світу — в Україні чи в Канаді?

У книзі «Вага снігу» квебецького письменника Крістіана Ґе-Полікена теж показано «кінець світу», тільки канадський: усюди зникає електрика й за кілька тижнів суспільство деградує. По селах люди самоорганізовуються, ставлять на в‘їздах озброєних волонтерів і розподіляють продукти з закинутих супермаркетів... аж поки не приходить зима, коли кожен стає сам за себе. Натомість, у великих містах відразу ж настає хаос та починається загальне грабіжництво.

Треба сказати, що кияни зорганізованіші від монреальців: замість грабувати й підпалювати, мешканці Русанівки відразу ж наводять порядок. Під керівництвом харизматичного дяді Сірожі з «Київзеленбуду» вони дають собі раду не гірше як у канадському селі — теж тобі й волонтери-охоронці, і розподіл продуктів. Але — з пережитками пост-тоталітарного суспільства. Наприклад, якщо у квебецькому пост-апокаліптичному селі треба щось зробити, то людину просять, переконують, або ж маніпулюють нею. Натомість, у дяді Сірожі розмова коротка: ану швидко пішов робити як я сказав! Якщо на в‘їзді до канадського містечка, після канадського кінця світу, люди з рушницями питають: «Куди ви їдете?», то наш постапокаліптичний киянин відразу ж підводить автомат зі словами «На коліна, бля! Руки за голови! Тьолка тоже!». А ще кажуть — європейська столиця!

Як і в Канаді, до Русанівки теж приходить зима і це теж впливає на суспільство. Та якщо у «Вазі снігу» люди розбігаються хто куди, то у Києві — навпаки, аж забагато порядку. Справжня диктатура.

Страшні трухани: песимістичний оптимізм Чапая

У 1994, я чув як дві киянки жалілися на якусь школу, яка була «поганою», бо там було «забагато оболонських». З контексту я зрозумів, що Оболонь — жахливий район де живуть жахливі люди (це дивувало, адже там виробляли таке добре пиво!). На щастя, у світі Чапая Оболонь вивітрюється і її мешканці вже нікому не перешкоджають. Та в русанівців залишається інша біда — Труханів острів. Там теж якимось чином збереглися люди, і ними лякають ще більше ніж «оболонськими». Їх називають «труханами» і постійно готуються до їхнього «нападу».

Не думаю, що у справжньому Києві люди озвіріли би настільки, що не пустили би до себе біженців з сусіднього району. Але — хто знає? Чапай показує, як воно _могло_ би стати. І більшість його прогнозів, на жаль, не здаються нереальними.

Так само, не вірю щоб у Нью-Йорку панував би аж такий максималістичний капіталізм, де навіть після «кінця світу» право власності перевищувало б усі інші аспекти. Справжні ньюйоркці здатні до емпатії та взаємодопомоги. Кажуть, що 11 вересня 2001, коли сотні машин було заблоковано в довжезному тунелі, поміж ними ходили волонтери і безкоштовно роздавали водіям воду... Але знов таки, Чапай показує не найкращий сценарій розвитку подій. Його постапокаліптичний світ — у чомусь карикатура на сучасний Київ, Нью-Йорк тощо.

А проте, Чапай таки оптиміст. Адже у спустошеному Києві владу могли би відразу ж захопити озброєні бандити, які безкарно грабували б і ґвалтували, навіть не намагаючись здаватися «захисниками Русанівки». Тож Петрович із дядею Сірожею — це, сказати б, soft version майбутнього.

Екскурсії Русанівкою?

Література — потужний поштовх до туризму. Відколи прочитав «Іван і Феба» Оксани Луцишиної, мрію з‘їздити до Ужгорода й скуштувати закарпатської кухні, яка так смачно описана в романі. Тож і зараз, читаючи «Вивітрювання» Чапая, теж хочеться усе кинути та й поїхати на Русанівку. Подивитися готель «Славутич», де містився штаб дяді Сірожі, і ресторан «River Grill», де засідав Петрович, інший харизматичний лідер. І де був той пляж, звідки почався напад на труханів, і де стояли ті тополі, які пиляли на зиму.

Карта Русанівки та місце мешкання "труханів"

Вочевидь, таке бажання з’явилося не тільки в мене: вже кілька людей пропонували Чапаю водити літературні екскурсії Русанівкою, місцями дії роману.

Думаю, що власники русанівських кафе мали б, як мінімум, пригостити автора безкоштовним сендвічем за таку рекламу.

Українське життя: купити квартиру без кредиту?

Як і й інші книжки Чапая, «Вивітрювання» зачепило соціальні питання. Та тут вони подані лагідно, подекуди натяком. Карпатський вуйко кидає сміття у ріку, бо «вода все забере», але береги вже завалено пластиком. Держава забула профінансувати біологічний стаціонар, тож місцеві тихенько здають його туристам. Навіть по кінці світу треба обов‘язково вимагати хабара у доларах і перевіряти непотрібні документи.

До апокаліпсису, наші герої працюють на кількох роботах водночас і жаліються, що не можуть купити квартиру. Вони відкладають гроші, та зібраної суми наразі недостатньо. Але виявляються, що вони намагаються купити квартиру не взявши жодного кредиту — і дуже сумують, коли це не вдається.

Згоден, це прикро. Але, для порівняння, абсолютна більшість канадців навіть мріяти не може купити житло, не взявши жодної позики. Я чув, що таке роблять деякі мільйонери — та для більшості інших це просто нереально.

Я не скажу, щоб українці жили «краще ніж у Канаді»... але й казати, що головне заняття киян — страждати від несправедливостей, теж було би перебільшенням.

Підсумок

Чапай дуже добре змоделював реакцію суспільства на катастрофу. Водночас, книжка поетична. Почуття показано глибоко й досконало. Тут тобі й романтика гір, і кохання, і неспокій... і страх за свою дружину перед потенційними ґвалтівниками зі зброєю. Добре показано сором, сумніви, заглиблення у себе, надію. Взагалі, книжка дуже щира і відверта.

Звісно, залишаються питання. Що робитимуть русанівці, коли закінчаться старі ресурси? Як можуть ужитися у маленькій ізольованій хатинці п‘ятеро зовсім різних людей (включно із вагітною жінкою, дитиною-аутистом і бабусею), коли там немає ані ресурсів, ані зручностей, ані значних запасів їжі, ані зброї? І зрештою, що ж таки сталося з людством?

Євген Лакінський, автор книги «Мій Квебек. Люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді»

книга чапай рецензія література