Олена Степанів. Спогади учениці

Учениці VІ-ої кл.

гімназії СС Василіянок у Львові, 1929-1930 р.

1-ий ряд долина зліва: М.

Коренець, А.

Савків, З.

Голіян, (в білій суконці), І.

Андрусів, С.

Гречило, І.

Колек, М.

Штайнер, М.

Дідур, А.

Романів, В.

Свістель, Н.

Гаврих, О.

Скоморович, К.

Зарицька; перед першим рядом М.

Другий ряд: Я.

Пастернак, Р.

Дорош, Е.

Диянковська, С.

Кульчицька, д-р О.

Дашкевич, господиня кляси, с.

Більська, І.

Галібей, С.

Батюк, С.

Біляк, О.

3-ій ряд: І.

Микитин, С.

Кліщ, В.

Свєнціцька, С.

Кулик, М.

Пашковська, О.

Лоза, І.

Якубів, М.

Міцковська, С.

Малецька, І.Лазорко, М.

Кос, М.

Садовська, Н.

, С.

Тис, Гранківська, І.

Сьогодні пропонуємо читачам познайомитися із постаттю Олени Степанів не як військової діячки, четаря Української Галицького Армії та першої жінки, котра була офіційно зарахована на військову службу в званні офіцера, а як педагога.

Свої спогади про неї під назвою “До ювілейної зустрічі “Василіянок”” написала колишня учениця гімназії Оксана Керч (текст подано оригінальним).

Олена Степанів (Дашкевич).

Молодь має свої ідеали, уосібленням яких є – залежно від часу і країни – кінозірки, танцюристи, тореадори, футболісти, водії перегонових авт.

Моє покоління, гімназистки СС Василіянок теж мали своїх ідолів.

І нам подобалася Грета Гарбо і Родольфо Валентіно, Але всі наші захоплення зупинилися на близькій і дуже реальній постаті нашої вчительки географії, Олени Дашкевич, з першого ж дня її приходу в гімназію.

А почала вона, вчити нас у холодні й голодні післявоєнні роки.

Мало того – в час великого пригноблення після програної війни.

Програна війна і окупація поляками Галичини внесла в українську школу не лише обов’язкове навчання ненависної нам польської мови,але й багато інших неприємностей.

До таких невеселих шкільних сенсацій належав бойкот нашої товаришки, доньки Сидора Твердохліба, який, як до нас донеслося, “схрунив”.

Тільки згодом, вже після того, як ми зняли цей бойкот з гарної, до речі, товаришки, я довідалася, що він, бувши поетом, перекладав на польську мову українських поетів.

Кожна подія була відгомоном чогось втраченого, бо – “встоятись не було сили”… Деякі вчителі виїжджали до Америки, до Чехії, в Україну, а з тими, що залишилися, розправлялися поляки, і вони були тихі, пригноблені – і зараз же ставали нашими жертвами.

У такий час до нашої кляси на третьому поверсі Академічного Дому ввійшла масивна, у важких, шнурованих черевиках, твердим вояцьким кроком ясноока і ясноволоса пані.

Вона, власне, не ввійшла, а вмаршувала, і перші її слова до нас впали як військова команда.

З перших хвилин її перебування в нашій “другій б”, вона стала єдиною особою з усієї громади вчителів, суворих чи лагідних, нервових чи спокійних, добродушних чи небезпечних, якої ми не могли не респектувати й жахливо боятись.

Академічний дім.

Наука географії в ті часи, коли дітей не водили на культурфільми або на телевізійні репортажі – була суха і абсолютно незбагнена.

У кого була фантазія, той міг трохи видумувати, але загал учениць вирішив, що єдиний спосіб із страшною вчителькою – це зубрення напам’ять, як віршів, таємничих назв – Кіліманджаро, Ґвадальквівір, юра, тріяс, даляйляма, лясса, Оріноко….

Стероризовані гострим поглядом голубих, як небо, очей Дашкевички, величезними кроками, якими вона перемірювала блискавично клясу, ми, спустивши додолу очі, голосно дихали, і це наше дихання було іноді єдиним резонансом реторичного запиту:.

– Хто покаже на мапі, де дельта Парани?.

Одного разу я наважилась.

Мені хотілося взяти в руку довгу лінійку і, зіп’явшись на пальці, показати цю дельту, бо я знала, де вона там на мапі.

Але мене паралізував, як і решту кляси, страх.

А що, як я помилюся? Аджеж пані Дашкевич тримає в руках жахливий нотес, у який без одного словечка заносить жахливу двійку.

Але чому ж я мала 6 помилитись? Таж на попередній лекції вчителька показувала мені на мапі ріку, що пливе низиною, розливаючись багатьма рукавами.

Хіба я не пам’ятаю?.

Очевидно, боротьба, що відбувалася в моїй душі, відмалювалася на лиці, бо грізна вчителька ступила вже до моєї лавки і звернула на мене очі з надзвичайним світлом.

– Може ти?.

Як нежива, підводжуся з лавки і з опущеною вниз головою плетуся до мапи.

Вже підвела руку до довгої лінійки, вже задерла голову до стіни, коли за моїми плечима почувся різкий, насмішливий голос:.

– Ну й причіска в тебе, як у папуасів!.

Почервоніла від сорому, я вже хотіла була заплакати, але голос учительки швидко змінився 1, коли я посунула лінійкою по мапі на властиве місце, її рука, що помагала осягнути горішній біг ріки, відсунула з мого чола розпатлане волосся таким ніжним, таким материнським приторком, що з моїх очей бризнули сльози.

– Чого ти? – почула я мелодійний і лагідний голос.

– Я тебе, може, образила? Дівчинка не повинна заслоняти чоло.

Коли чоло відслонене – обличчя виглядає розумним.

Ми зараз запримітили, що в нашої вчительки прекрасне чоло, довкола якого з рівним проділом по середині хвилювало русяве волосся.

І як з таким чолом обличчя не могло бути розумним? З тієї пори ми почали чесати волосся гладенько від чола всі, всі….

Учениці VІІІ кл.

1930/31 гімназії СС &силіянок з д-р.

Дашкевичевою рік 1929.

1-ий ряд: сидять зліва: Е.

Курилович , І.

Зубрицька, І.

Шухевич, І.

Габа, д-р О.

Дашкевич, Я.

Мигаль, Н.

Рожанська, О.

2-ий ряд : стоять зліва: Д.

Максимович, І.

Макушка, с.

Макрина Гижко, чсвв, І.

Ріппель, С.

Батюк, О.

Бурбело, М.

Левицька, С.

Тисович.

3-ій ряд зліва : Н.

Фільварків, О.

Пиріг, О.

Скоморович, С.

Кліщ, Л.

Собота, І.

Терлецька, Д.

Кульчицька, С.

Мало не на кожну лекцію треба було відмальовувати з атласу мапи, Мапи вдавалися напрочуд Стефі Кульчицькій, сестрі відомого картографа, що померла на туберкульозу, й Іванні Нижник, майбутній малярці.

Я мала, багато причин, щоб мої мапи виходили незадовільними.

То атласу у мене не було, то кольори не виходили як слід, то мірило не давалося.

Тому мої мапи були постійною темою вчительчиних кпин.

Вона обертала мою мапу догори ногами і, заховуючи сміх, нібито поважно казала:.

– Знаменита футуристична картина! Можна оправити Й повісити в сальоні.

Ці слова я приймала без злоби; вчителька, розбавлена моєю невдачею, забувала бодай на якийсь час про свій нотес.

Олена Дашкевич (Степанів), викладач гімназії сестер василіянок, кін.

1920-х рр.

(Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові.

– Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980.

– 334 с.

– (Український архів.

– Т.

Одного разу наша вчителька запізнилася на декілька хвилин.

Ми чекали на неї особливо затривожені Й неспокійні.

Причина була в тому, що це була година питань, не викладів, до того ж лекція була з геології, якась особливо трудна.

Вчителька шарпнула ручку дверей і, не зупинившись біля стола, почала міряти залю широкими кроками.

В клясі була мертва тиша.

В руках у неї був злощасний нотес, і вона Його похапцем листкувала.

Ніхто не дозволив собі на розкіш голосно дихати, коли вона, перегорнувши якусь там сторінку, зверескнула:.

– Кулик!.

Як на те підвелася з опущеною вниз головою, завжди сумна Кулицька у першій лавці, а за нею виструнчилась на вісь свій високий ріст, з непритомними очима Кудлаківна.

Ніякої Куликівни в нашій клясі не було.

Обидві панночки стояли, ніби очікуючи смертний присуд.

Учителька глянула здивовано на них, і зразу напружена атмосфера розрядилася: розглибилась різка риска між її бровами й заясніло променистим усміхом обличчя, осяваючи цілу клясу білістю рівних зубчиків та ямочками на рум’яному лиці.

Їй було тоді за тридцять.

Оце вперше за строгим кроєм спортового одягу, за різкими рухами, важкими черевиками з’явилася вродлива молода пані, на грудях якої красувались хрести заслуги й бойові відзнаки.

Оце вперше за всі чотири роки вона, присівши на першій лавці, дала нам інтимну лекцію рідного землезнавства.

Вона водила нас карпатськими шплаями, подільськими розбитими дорогами, крутими вуличками рідного міста, шляхами своєї славної юности.

Вона й залишилась у душах мого покоління незбитим ідеалом краси, відваги доброти та гарячої любови до України.

Оксана КЕРЧ.

Ню Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1980.