Претензія на слов’янський «Твін Пікс». Українсько-хорватський серіал «Зломовчання» може «народити» новий жанр

Зіркові актори та режисер

«Зломовчання» - українсько-хорватський серіал, прем’єра якого відбувається прямо зараз на платформі Oll.tv, де пробна підписка коштує 1 грн на тиждень.

Сьогодні (22 грудня) можна подивитися перші три серії (з шести), четверту буде викладено 24 грудня. Для українського глядача фільм примітний передовсім виконавицею головної жіночої ролі - Ксенією Мішиною, відомою за серіалом «Кріпосна» та шоу «Холостячка».

Кіномани ж звернуть увагу на інше прізвище - режисера Далібора Матаніча, що здобув у 2015-му приз Каннського кінофестивалю за стрічку «Зеніт», що оповідає про кохання хорватського хлопця и сербської дівчини під час югославських воєн 1990-х.

Ще одне зіркове прізвище - Горан Богдан, відомий глядачеві за серіалом «Фарго». «Замішаний» серіал на добротному сценарії – книжках і розслідуваннях хорватського публіциста і письменника Драго Хедла. Він є автором сенсаційного відкриття сексуальної експлуатації неповнолітніх у місті Осієка(там же й розгортається дія серіалу). Замовниками цих брудних «розваг» були впливові політики і бізнесмени. Саме ця історія лягла в осному серіалу «Зломовчання».

Рабство, секс, Східна Європа

Небагата Східна Європа сумно відома постачанням «живого товару» для світової секс-індустрії.

У тому, що проституція - це не «пікантна» деталь європейського життя, а криміналізована работоргівля, добре переконує роман норвезької письменниці Хербйорг Вассму «Склянку молока, будь ласка», що оповідає про поневіряння дівчини, яка здійснює сповнену насильства і безправ’я мандрівку з рідної Литви до скандинавських борделів (до речі, книжку цьогоріч екранізовано у колаборації норвежців і литовців). Або українсько-хорватський серіал «Зломовчання».

Деякі критики схильні вважати, що серіал є наслідуванням модного нині жанру скандинавського детективу, еталоном якого є дансько-шведський «Міст». З цим важко погодитися, бо слов’янський детектив завжди страшніший тим, що він заснований на реальних подіях. І глядач, коли він хорват чи українець, бачить темну сторону діяння політиків, копів, кримінальників «в законі», чудово розуміє, що це не режисерська фантазія, а дзеркало нашого життя.

Особливості слов’янського детективу

У скандинавському детективі поліцейський вагається, чи брати на виїзд зброю, боїться підвищити голос на підозрюваного, усвідомлює свою підзвітність перед суспільством. Українським чи хорватським копам брутальності не позичати, вони знають ціну своїй монополії на насильство і застосовують її часом аж надміру, але їх точно ніколи не заскочиш без ствола за паском чи під подушкою.

слов’янський детектив завжди страшніший тим, що заснований на реальних подіях

Сучасний детектив завжди обертається у трикутнику поліція-влада-преса. У Скандинавії журналіст - це модно одягнений хлопець чи дівчина, що ледь не з ноги відкриває двері у відділок і вимагає коментарі, мер чи міністр відверто побоюється репортерів, аби не ляпнути зайвого.

Хорватський коп може верещати на журналіста: «Якого ...я (до речі, в серіалі матюкаються як і в реальному слов’янському житті) ти тут робиш?!»

А консервативний політик, що трохи нагадує виведений Кустуріцею образ «бізнесмена-патріота», відверто купує пошарпаного життям і злиднями провінційного журналіста.

Сюжет «Зломовчання» не дуже вигадливий: принципові копи(а такі трапляються й у корумпованих країнах), амбітний журналіст і небайдужа бізнес-леді, вражена загибеллю племінниці, йдуть по сліду мафії, що перетворює на товар неповнолітніх дівчат з Хорватії, України та інших постсоціалістичних країн. Можливо, сама по собі фабула не така й оригінальна (це компенсується справжністю історії). Фільм цінний деталями и контекстом. Камера часто перестрибує з України у Хорватію і часом ловиш себе на думці «а не така вже й велика між нашими містами різниця».

Тіні 90-х

Колись кінокритики писали, що сила «Твін Пікса» у тому, що ледь не кожний його герой веде подвійне життя. Щось подібне із «Зломовчанням»: на пафосній презентації благодійного фонду у Києві танцюють дівчата у національних костюмах, а в кулуарах масно усміхаються меценати і зовсім не по-батьківськи дивляться на танцюристок.

Але сцени розбещення немає. Її можливість просто передбачена конктестом. Ось модний фотограф (а такі сюжети є й у реальній українській кримінальній хроніці) спокушає неповнолітніх наївних дівчат на відверті кадри, обіцяючи їм модельну кар’єру за кордоном. Бачимо центр хорватського містечка: чистий, охайний і привабливий, а на околицях у приватному секторі - повно ветеранів останньої війни, від якої минуло 25 років.

Хтось вже на тому світі, хтось спивається, хтось збожеволів, хтось просто поганенько вписався у життя. Сюжетна лінія про ветерана, що страждає на ПТСР - це цікавий для українців момент, можливість зазирнути у суспільство, яке переживає травми війни і через два з половиною десятиліття після її закінчення.

Над Україною і Хорватією у цьому фільмі постійно постають тіні 90-х. Ось чепурний бігбос чинно хреститься у Володимирському соборі, аж тут дзвонить телефон, а на зв’язку - типовий «бригадний» пацан: трохи збуханий, але ще міцний що тілом, що словом.

Такий обкладе хіпстера-фотографа матюками так, що той починає зовсім не награно затинатись. Тут і колишній міліцейський чин на службі великого капіталу: має такі зв’язки, що жоден гугл і навігатор йому не потрібні.

У Хорватії - свої примари. В Осієці при обшуку напівбожевільного рибалки знаходять цілий арсенал зброї. Ніхто не дивується, детектив лише зітхає: «Привіт з війни». Колишні вояки у пивнусі перемовляються: «Знову когось з наших звинувачують у вбивстві, всіх собак на ветеранів вішають». А сиротинці, що в Хорватії, що в Україні - окремий світ, нікому не потрібний, де апатичні вихователі навіть не квапляться шукати зниклих дітей.

Зло – у мовчанні

Мабуть, «Зломовчання» матиме успіх у східноєвропейських країнах: тамтешнім глядачам абсолютно зрозумілі усі наявні реалії, хоча тема, якої торкається серіал, не є суперпопулярною. Бо зло у мовчанні: преси, яку можна купити, людей, які просто відгороджуються від проблем ближніх і нічого не хочуть про них чути, влади, яка мислить тільки критеріями рейтингів і прийдешніх виборів. Порушують це мовчання якраз небайдужі: журналісти, сценаристи, актори, громадськість.

«Зломовчання» - це не тепле затишне кіно до різдвяної кави, на яке легко перемкнутися між телепоказами «Один вдома». Воно точно не про «просто розважитись» і кайфонути від карколомного сюжету. Щоб засвоїти таке кіно, треба мати тренований емоційний інтелект, ну чи бодай тренувати його в такий спосіб.

Українські кінематографісти вже мають досвід успішних зйомок серіалів на соціально значущу тематику. Це передусім - «Перші ластівки», що розкриває сповнений небезпек сучасний підлітковий світ. Співпраця ж з хорватськими метрами кіно, можливо, сприятиме зародженню жанру - «слов’янського детективу», що зможе позмагатися з іншими європейськими аналогами.

це, до речі, ще один крок від «русского мира»

І це, до речі, ще один крок від «русского мира». Сучасне російське кримінальне кіно, еталонами якого є «Бригада», «Бумер» чи «Бандитський Петербург» має одну специфічну рису: романтизацію бандитизму і применшення, якщо не сказати приниження ролі правоохоронних органів. Якщо у «Бригаді» співпраця Саші Бєлого з ФСБшною кришею подається як «необхідне зло», то у «Зломовчанні» кримінал не має загадкового флеру, а лицемірні політики не викликають нічого окрім огиди.

критика серіал кіно зломовчання