Як колоніальні будинки в Мехіко перетворилися на «комуналки» й потрапили на кіноекрани?

Характерний для Мехіко тип житла — весіндадес, будинки, збудовані іспанськими колонізаторами, в які згодом заселилися бідніші містяни і сформували особливі спільноти. Про цю архітектуру пише Bloomberg CityLab.

У XVI-XVIII столітті багаті іспанці будували великі особняки у класичному андалузькому стилі там, де зараз історичний центр столиці Мексики. Зазвичай будинки мали від двох до п’яти поверхів, вікна виходили на видовжене патіо.

Внутрішні дворики іспанська архітектура успадкувала від давньоримських атріумів, вірогідно, через ісламський вплив. Така структура підходить спекотним регіонам, бо посилює циркуляцію повітря. Таке ж планування використовувалося для католицьких монастирів і шкіл.

Кімнати в таких будинках були дуже вузькими — малі за площею, але з високими стелями, що робило приміщення прохолоднішим.

У ХІХ столітті, коли Мексика переживала соціальні та політичні зміни, тисячі людей мігрували до міст у пошуках роботи, в той час, як заможні мешканці весіндадів навпаки полишали центр столиці. У звільнене житло заселялися представники робітничого класу, колишні жителі сіл.

У крихітних кімнатах, які початково слугували як спальні місця, селилися по кілька людей. Пізніше почали добудовувати другий рівень, користаючись із висоти кімнат. Санвузли та кухні були у спільному користуванні. Приватного простору було обмаль, більшість часу мешканці проводили у патіо, що сформувало специфічну комунальну культуру. Ці тісні зв’язки між родинами, пов’язаними спільним житлом, відображені у самій назві vecindades — сусіди, сусідство.

У весіндадах утворювалися ієрархії залежно від того, в якій квартирі оселялася сім’я. Так, найбажанішими були квартири на нижчих поверхах, бо сходи були дуже крутими, — однак не на першому поверсі, куди потрапляло мало світла й багато шуму з подвір’я. У будинку з кількома патіо вважалося краще жити в тих, що ближче до вулиці — через вислів «п’яте патіо» (el quinto patio), що означав бідність.

Схожі типи житла є і в інших країнах Латинської Америки — conventillos у Буенос-Айресі, quintas у Перу тощо. Але саме в Мехіко весіндадес стали культурним феноменом і важливою частиною локальної ідентичності. Складалися пісні, на екрани виходили мильні опери, кінофільми, в яких дія відбувалася у таких будинках. Особливо ці спільноти уславилися в Золоту еру мексиканського кіно (1936-1959).

З 1940-х років весіндадес стали занепадати, коли законом було заморожено вартість оренди й орендодавці перестали доглядати за станом будинків. У цей час населення Мехіко стрімко зростало й потребувало більше квадратних метрів. З кінця 1940-х на околицях стали будувати натхненні Ле Корбюзьє модерністські багатоповерхівки, щоб задовольнити попит. Весіндадес, з їхніми тісними кімнатами та відсутністю ремонту, ще більше втрачали популярність. Також велика кількість цих старовинних будівель стали жертвами землетрусу 1985 року.

У період між 1950-ми та 1970-ми роками в більшості країн Латинської Америки відбувалася масова реновація середмість. Але не в Мехіко.

Через ці обставини у весіндадес зараз живуть дуже бідні містяни. Це зумовлює відмінність Мехіко від більшості інших мегаполісів — в історичному центрі концентрується велика кількість незаможного населення.

Водночас в останні роки в багатьох таких будинках починаються розміщатися кав’ярні, магазини, готелі та й навіть житло для людей з середнім доходом. Є також поодинокі приклади реставрації.

У 1925 році в центрі Мехіко налічувалося понад 480 весіндадес. Історики архітектури припускають, що зараз їхня кількість не перевищує сотню.

Читайте також: Як соціальне житло у повоєнній Японії сформувало середній клас і змінило традиційну родину? (фото)