Картка з записника, або спомини про Івана Франка

Під час дослідження львівської преси початку ХХ століття, потрапила мені на очі цікава стаття в газеті “Діло” від 6 січня 1917 року.

Називалася вона “Спомини про Івана Франка.

Картка з записника”.

Досить великий і цікавий текст був підписаний іменем Василь Лукич і датований 3 січня 1917 року.

Спогади видалися мені цікавими і передруковую їх з дотриманням стилістики, граматики та орфографії оригіналу.

Ще додам що Василь Лукич – це псевдо.

А хто за ним ховається розкажу в кінці.

Спомини про Івана Франка.

Картка з записника.

З Іванам Франком познайомив ся я в жовтни 1875 р.

у Львові, де ми яко “зрілі” прибули на університет — він з Дрогобичі, я з Бережан, — і небавки стали щирими товаришами.

Не знаю, що нас притягнуло так скоро до себе, чи однакові живі і веселі вдачі, чи може спільність ідей і нахил до письменства в такім значіню, що Франко, поміщуючи ще яко гімназіяст свої твори в “Друзі”, прийшов до Львова вже з міркою письменника, а я був пристрасним любителем української, тоді ще такої вбогої, літератури.

Ми вступили яко члени до “Академ.

Кружка”, хоч зовсім не були москвофілами, а хиба тілько “етимольогами” та при тім рішучими прихильниками живої народної мови, і записали ся між иншим також на виклади української літератури, де вкупі а Іваном Белеєм, Михайлом Павликом, Леонідом Заклинським, Омеляном Калитовським і инш.

були вельми пильними слухачами сих викладів, правильно здавали курсові іспити з історії рідного письменства і стояли в близших зноснинах з проф.

Омеяном Огоновським та через те і значно під його впливом.

В “Акад.

Кружку” ми завсіди з Франком держали ся разом, відтак працювали спільно при укладі і виданю літер, збірника “Днѣстрянка”, при видаваню двотижневика “Другъ”, котрий опісля по усуненю так зв.

“язичія” став видавати ся чистою українською мовою.

Між нами, студентами університету, Франко, розуміється, був передовиком і ми всі клонили голови перед Його великим талантом.

Але він з сего приводу не вбивав ся пиху і був супроти нас зовсім звичайний.

Іван Франко у 1875 році.

З природи живої вдачі, вельми дотепний і бистрий, не відказував ся від ніякої роботи; а навіть, коли в “Академ.

Кружку” виставлю любителі його драматичний твір з часів князівських, приняв на себе ролю і відіграв її зо всім прилично.

Ми обидва жили в близьких взаєминах.

Я заходив дуже часто до него; він мешкав тоді (в 1875 1876 рр.) на першім поверсі в камениці, положеній в тім місци, де тепер містить ся “Центральна каварня”, разом з М.

Павликом і Ярославом Рошкевичем.

А коли скінчив ся шкільний рік, ми всі разом вибрали ся в околиці Долинщиии, де жили родичі Рошкевича та де Франко мав знакомих; буди у Велдіжи, Долині, Виткові, Сенечолі і ин., всюди по кілька днів, а найдовше в Сенечолі у місцевого священика о.

Юліяна Охримовича, батька д-ра Володимира Охримовича.

До нас прилучив ся наш товариш з “Акад.

Кружка” теперішний радник двора Антін Дольницький, Михайло Вагилевич (братанич Івана В ча, автор історичного оповідана “Домна Роїанда” і ин.) та ще дехто, так що ми творили поважній гурток.

У о.

Охримовича пробули ми з тиждень.

Сам господар був вельми симпатичний, товариський і балакучий, а притім дуже розумний чоловік.

Цїлий день нас не відступав, а коди по вечері ми лягали спати, де нам на долівці ви гідно стелено, він бувало кладе ся в середині поміж нас і ми розмовляємо про всілякі наші народні справи.

А ся розмова вела ся так, що ми говорімо, а гасподар всему перечить.

Ми, а Франко передовсім уживали найсильніших доказів, якими розпоряджали, щоби переконати опозиційного господаря, та се не удавало ся, бо вій засадно перечив.

Декому в нас а того приводу аж стало досадно і ми замовкали… Та до перва коли вбирали ся відїздити, господар признав ся нам, що він тих самих що й ми поглядів, та тільки хотів видобути в нас всі можливі аргументи, щоби відтак ними послугувати ся, коли зайде потреба боронити своїх пере свідчень в тій глухій стороні, де до почти було 35 кілометрів… Ми.

розумієть ся розпрощали ся щиро в сердечним господарем.

Михайло Павлик (1853-1915) – публіцист, письменник, громадський і політичний діяч, один з лідерів Русько-української радикальної партії.

Наступив 1977 ий рік, а в нім арештованя молодих “соціялістів”, між нижи і Івана Франка.

Та се вже досить звісні річи.

Банаше ми обидва стрічаємо ся знов аж у 1884 р.

в Болехові, куди я, одруживши ся 1882 р.

і виступивши зі суду, виїхав на “посаду” нотаріального кандидата.

Тоді то в часі нашого побуту в Болехові в рр.

1883—1886 заїздив часто до нас Франко і перебував у нас за кождим разом довший час.

Бувало в день я зянятий в бюрі, а він дома у нас замкне ся і пише… В часі обіду, підвечірку і вечерями сходимо ся в трійку (моя жінка, він і я), а часто й ходимо на проходи по гарних околицях Балехова і обговорюємо ріжнї літературні, суспільні і політичні питаня.

З сих часів походить його прегарна імпровізація віршем, яку він вписав до мого альбома, котру у мене читало богато людий, а котра на жаль в часі наїзду пропала враз із значною частию мого цінного архіву, кореспонденції і майже з цілою бібліотекою.

Болехів, Ратуша.

Поштівка почату ХХ століття.

Жиючи з нами в сердечній дружбі, не відказував він нашій просьбі товаришити нам два рази на Свята — Різдві Хр.

і Великодні до мого достойного тестя о.

Дмитра Гузара в Завалові.

Ми, знаючи вільнодумні погляди нашого товариша подорожі, побоювали ся трохи, що він, завитавши на свята до “попівського” дому, може не схоче приноровити ся до традиційних практик в священичій хаті.

Та всякі наші побоюваня оказали ся зовсім неоправдані.

Іван Франко сказав великий такт.

Отже на саме Різдво вдосвіта встав, пішов до церкви, зайшов в крилос та цілу так зв “повечерницю” і Службу Божу співав з людьми, хрестив ся, цілував євангеліє, клякав в приписаних місцях і т.

п., та взагалі поводив ся як примірний християнин, тямлячи завсіди, шо є гостем священика, до того гостем мило витаним і сердечно гощеним.

Так поступав через всі святочні дни в часі обидвох побутів в Завалові.

По богослуженю, оглянувши докладно образи в церкві і стародавні церковні книги, відтак вів про се розмову, виявляючи свої поміченя що до часу повстаня тих образів, що до школи, яку вони наслідують, їх вартости то що.

Мій тесть не міг надякуватися нам, шо ми привезли йому так милого, освіченого і культурного гостя, котрого дуже полюбив.

Іван Франко.

1896 рік.

Коли в другій половині 80 их рр.

ми перенесли ся на сталий побут до Станиславова, дружні відносини між нами і Іваном Франком зовсім не уставали, а навпаки я з ним часто песреписував ся і в часі приїзду до Львова часто його відвідував.

Відплачуючи ся мені, він прибув в р.

1895 до нас до Станиславива з своєю дружиною, був у вас гостем.

І заразом на великих вечерницях “Р.

Бесіди” в память Шевченка держав перед великим збором присутніх відчит відповідний народному святу.

Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу.

Київ, 1886 р.

Сі наскрізь дружні між нами взаємини були причиною, що в редагованих мною календарях “Просвіти”, у “Ватрі” та в річниках “Зорі”, які виходили під моєю редакцією, брав Франко участь.

А навіть, коли в 1915 р.

союзні війска увільнили від наізду переважну часть Галичини і для нас настала змога що небудь видавати рідною мовою, і тоді він, вже тяжко знеможений, не відказав моїй просьбі та з цілою готовістю запоміг редаговану мною літературно наукову частину календаря на 1916 р.

зглядно альманах “3 великого часу” своїми по етичними творами.

Крім сего часто, хоч се приходило йому тяжко, заходив до мене та розмовляв про те, шо нас обидвох боліло і до живого діймало.

Пізно осіню відвідав я його в його віллі та застав при літературній праці, до якої він ще і тоді спроваджував в Німеччини численні книжки, на що видавав чимало гроший.

Відчитуючи дещо з своїх праць, оживив ся, оповідав про свої плани на будуче, не передчуваючи, що не зможе їх здійснити та що вже так небавом буде мусіти розпрощати ся в нами….

Іван Франко.

Фото 1913 р.

За цілий час — взаємини між нами обидвома були дуже гарні і ніколи ніякий розлад (“дісонанс”) їх не закаламутив.

Можу сміло сказати, що я завсіди тішив ся а боку великого нашого письменника не тілько щирою приязню, а й великою ласкавістю і зглядами: бо коли він супроти инших наших робітників пера був вельми строгим і дуже вимагаючим критиком, то супроти моєї скромної діяльности мав тілько слова, незаслуженого зрештою, признаня і прихильної оцінки.

3 січня 1917 р.

Василь Лукич.

Портрет Володимира Левицького-Лукича, опублікований у Календарі Просвіти на 1927 рік.

Підозрюю що дехто з вас уже здогадався що під псевдо Василь Лукич ховався Володимир Лукич Левицький — український письменник і громадський діяч, нотаріус, видавець, літературознавець, почесний член товариства “Просвіта” та дійсний член НТШ.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ.