«Пускаємо всіх, кому треба виїхати». Репортаж з потяга на Львів

25 лютого, 13.00. Залишається година до відправки Інтерсіті-трансформера, яким я зазвичай їжджу з Києва до свого університету у Львові.

Заходимо на платформу №6 і просимось у потяг. В нас немає квитків. Найближча дата, на яку ми змогли знайти і купили квитки ‒ це 27 лютого. Але минулої ночі звуки вибухів, вібрації стін та дзеленчання скла у вікнах не давали нам заснути і ми вирішили відправитися до Львова швидше.

Провідниця нас пускає без будь-яких питань, лише просить постояти і почекати, поки пасажири з квитками займуть свої місця. З вікна ми бачимо першу платформу - вона усіяна сотнями людей, які чекають інший потяг, що прямує на Захід України. Вперше я чую фразу: "Я біженка" від літної жінки, що також намагається пояснити, що немає квитка.

Ми вирішили перечекати в купе, щоб не заважати людям проходити. Але через півгодини, коли вагон вже був забитий людьми, провідник просить нас розсідатись: "Так, ми всі тут дорослі люди і розуміємо, що всім треба виїхати, так що ущільняємось, розсідаємось, допомогаємо один одному, сьогодні ми пускаємо у потяг усіх, кому треба виїхати!"

Ще через двадцять хвилин місць не залишається і люди починають товктись у проходах між купе. Але ніхто не скаржиться і не свариться. Провідник знову просить людей сідати щільніше: "Люди, поставтеся з розумінням, там ще купа людей на пероні. Що я їм маю сказати ‒ немає місць? А якби я вам сказав що немає місць?".

Провідник протискається між людьми і перевіряє, як люди розсілись у кожному купе: "Ой ви ще й собаку вмістили на верхню поличку, просто супер" і весь вагон сміється.

Нас в купе - 12, провідник запитує, хто має квиток. Відповідає лише одна пасажирка.

‒ А де ж усі інші?, ‒ цікавиться дівчина на верхній полиці.

‒ Мабуть виїхали на поїздах ще раніше, ‒ припускаю я.

‒ Ну й справді, ми ж самі маємо квиток на неділю.

Купе забиті по вінця, в проходах і тамбурах товпляться ще десятки людей, що сидять на валізах та сумках. Поїзд нарешті рушає.

Ця пара за всю дорогу не промовила ні слова

Провідники

Тиснусь між людьми, щоб поговорити з провідниками. Проходжу тернистий шлях до початку вагона і стукаю у відкриті двері їх купе.

У тісній кімнатці сидять три стомлені працівники УЗ. Лише одна жінка одягнена у фірмову форму ‒ саме вона пустила нас у вагон. Інша провідниця сидить в білому светрі, а чоловік одягнений у сіру футболку. На його руці красується велике татуювання. Цей ‒ той провідник, який контролював нашу розсадку.

Представився Володимиром: “Щоб не забути, запам’ятайте, що я і по-батькові Володимирович”.

‒ Вам давало керівництво якісь вказівки?

‒ Так, звичайно, ‒ відповідає Володимир, розблоковує і показує мені свій телефон. ‒ Погляньте, ось це офіційний телеграм-канал “Укрзалізниці”. Подивіться, скільки тут додали поїздів ‒ вони всі евакуюють людей на Західну Україну. І ось тут і рекомендації ‒ -

- Посадка здійснюється в порядку живої черги, перевага традиційно надається дітям, жінкам та маломобільним”. Звичайно, що ми надаємо пріоритет людям з квитками, але ми намагаємось забрати усіх людей з платформи.

Ми готувались заздалегідь нас схожа ситуація була і в 2014 році. Ми вже багато років знаємо, як поводити себе в таких ситуаціях.

Ми готувались заздалегідь нас схожа ситуація була і в 2014 році. Ми вже знаємо, як поводити себе в таких ситуаціях.

Ми пишаємося тим, що у нас це завантаження пройшло без єдиного пострілу в повітря. Бо в нас вже траплялися різні конфліктні ситуації. Якісь люди намагались протягнути клітку з тваринами, які займала половину купе.

Зараз ми намагаємось максимально розсаджувати людей по купе, потім розміщуємо людей в проходах, а потім ‒ в тамбурах. Останнім взагалі зараз по кайфу, ми їм видали матраци і вони сидять на них на підлозі. Там маленький хлопчик спить, це дуже мило.

Тісно, звичайно, але я думаю, що вам їхати комфортно.

Я киваю

‒ Ну от. Людей ми вмістили, всі чаєм напоєні, туалет у вагоні лише один працює ‒ але він є. Ми забезпечили людей базовим мінімумом.

Що б ви ще хотіли дізнатись?

‒ Потяг повільно їде через те, що він перевантажений людьми?, - питаю

‒ Це для того щоб машиніст, у разі чого, міг зробити аварійну зупинку. Якщо колії розбомблять ‒ їх не зможуть оперативно відремонтувати. Тому в машиніста повинна бути можливість зробити маневр і повільна швидкість цьому допомагає. Тим паче, тут у нас нові вагони, які не розраховані на таку велику кількість людей.

Розумієте, затримка 3-4 години, як зараз ‒ це нормальна річ навіть у мирний час. Чому ми так спізнюємося зараз? Зазвичай цей потяг виїжджає з Києва через Ірпінь та Гостомель і прямує на захід. Але нам довелось змінити маршрут, бо зараз в Гостомелі самі знаєте, що відбувається (активні бої із російськими загарбниками - ред). Ми спочатку поїхали на південь від Києва, від’їхали, потім повернулись назад на північ до Здолбунова і потім вже поїхали на Захід до Львова. В нас зараз немає цілі прорватись за будь-яку ціну, ми хочемо, щоб пасажири були в безпеці.

Наприклад на Харківщині у нас травмували двох провідників.

‒ Через бойові дії?

Моліться за нас, бо потім ми вертаємось назад на Київ, забирати інших людей

‒ Так. В цьому потязі у нас на 6 вагонів ‒ 7 провідників. Нам було важко сьогодні дістатись роботи і ми запізнились на три години, а деякі працівники живуть в найгарячіших точках під Києвом і взагалі не можуть виїхати.

Ми не мали сьогодні приходити, це не наша зміна. Але ми в такі моменти відчуваємо свою відповідальність, ми повинні бути на роботі.

‒ Дякую вам !, ‒ кажу я і повертаюсь до купе.

Через годину потяг нарешті під’їжджає до Львова. Провідниця у формі ходить по вагонам і попереджає: “Потихеньку збирайтесь, скоро будемо у Львові”, а потім доходить до кінця вагону і підвищує голос: “Так, тамбур мене чує? Скоро будемо у Львові”.

Одна пасажирка хвилюється, що не встигне вийти, але провідниця її заспокоює: “Ми будемо стояти доти, доки всі не вийдуть. Далі ще їдемо у Франківськ. А ви моліться за нас, бо потім ми вертаємось назад на Київ”.

Ви не бачили коричневу шапку?

Хаотична посадка закінчилась і деякі пасажири зрозуміли, що загубили речі.

До мого купе заходить молода дівчина: “У вас тут випадково немає “харвестівського” рюкзака чорного, не можу знайти”. Ми перевіряємо верхні і нижні полички ‒ такого наплічника в нас немає. Дівчина дякує і йде розшукувати далі. Врешті, рюкзак знайшовся.

Через декілька хвилин ще одна пасажирка почала пошуки своїх речей і голосно крикнула: “Ви не бачили коричневої шапки? Як знайдете, передайте, будь ласка, у друге купе”.

Сидячі місця до Львова

Коричнева шапка знайшлась лише через 7 годин дороги. Інша пасажирка так само гучно закричала: “Знайшли коричневу шапку”. З іншого кінця вагону почулося: “Ой, дякуємо, передайте, будь ласка, до нас! Ви заслужили безкоштовну каву і окреме купе”. “І окремий туалет!” ‒ додає інший пасажир. Власниця коричневої шапки “відправила” своїй ратівниці чай.

Затихне ‒ повернемось, не даремно ж ми все в Києві залишили

Я проштовхуюсь між людьми. Хоча людям лячно та некомфортно, усі намагаються бути гречними. Зупиняюсь перед пасажиром, що прямує в іншу сторону вагону, який говорить: “Так давайте ми тут з вами поміняємось місцями і ви рушите далі”. Я наступаю чоловіку на ногу, він лише сміється: “Ай молодець, відтоптала мені ноги!”.

Заходжу у шумне купе. Переді мною 6 людей на нижніх поличках, з верхніх з темноти лише блищать чиїсь очі. На столі стоїть клітка з котом.

‒ Можна я вас сфотографую для репортажу?

‒ Давайте! Ой, тільки зараз ми баночку пива приберемо, ‒ відповідає блондинка в окулярах.

‒ А як котика звати?

‒ Кузя!, ‒ говорить все та ж блондинка разом з чоловіком.

‒ З собою у Львів везете?

‒ Аякже, котику вже 17 років, це ‒ частина сім’ї.

Всі пасажири в купе їдуть до рідних та близьких. Одна жінка рушає до Ужгорода до колег. Там вона шукатиме житло для оренди: “Я дізналась, що зараз ріелтори пропонують свої послуги і не беруть гроші за комісію”.

‒ Ви усі збираєтесь повернутись?, ‒ цікавлюсь я.

‒ Звичайно! Затихне ‒ повернемось, недаремно ж ми всі речі вдома залишили.

Про що думають біженці

Пасажири не втрачають оптимізму ‒ жартують, сміються. Але війна не зникає тоді, коли поїзд залишає гарячі точки. В мене, як і в багатьох пасажирів цього потягу, у Києві залишись близькі люди.

Під вечір в новинах з’являється інформація, що в Києві погіршується ситуація. Російські окупанти намагаються взяти місто, вони не жаліють цивільних, тож усі кияни у небезпеці.

Моя сусідка по купе телефонує своїй мамі та питає, чи в неї все в порядку. Вона не кладе слухавку навіть тоді, коли переривається зв’язок. Між бровами у молодої дівчини постійно з’являється зморшка ‒ вона хвилюється за рідних.

Ще одна сусідка постійно моніторить новини. Вона додає у свої сторіз корисну інформацію щодо бойових дій, як варто себе поводити під час обстрілів та де можна знайти укриття.

Кожен вільний метра вагону зайнятий

З проходу чутно розмови пасажирів: “Так, і Придністров'я на себе напало, і Крим на себе напав, і ми на себе напали. Нічого нового”, “Не віриться, що таке могло трапитись”.

Але найбільше промовляють люди, які мовчать усі 9 годин дороги. Сімейна пара в моєму купе лише обмінялась кількома фразами шепотом. Чоловік обіймає свою дружину і клітку з домашнім улюбленцем, який час від часу нявчить. Ці півтора дні в Києві стали для них кошмаром.

Станом на 1 березня, як свідчать люди, котрі пробують виїхати з Києва потягом ситуацій стала набагато гіршою - у потягах ще більша тиснява, через обстріли потяги роблять довгі зупинки в полі. Ми знаємо випадок, коли жінок, які не могли втиснутися у вагон і машиніст потягу затягував їх через вікно до себе в кабіну.

київ евакуація провідники людяність поїзд УЗ