Герої машиністи, переповнені потяги і хаос на вокзалах. Евакуація з Києва до Польщі на поїзді

Київ-вокзал

Я з двома дітьми (рік і 10 місяців та 11 років) сіла в поїзд Київ-Львів, але це було пекло.

На пероні давка, люди з валізами, собаками, переносками з котами. Не оголошують нічого, люди бігають по коліях, видираються на високі платформи. Ті, хто стоять на перонах не зіштовхують, але і не допомагають вилізти тим хто опинився внизу – в усіх в руках діти, сумки, тварини. Нарешті подали поїзд, він набився, як маршрутка – без просвіту у вікнах, ми не влізли в жоден вагон.

Біжу до локомотиву в надії умовити машиніста,щоб взяв до себе, ридаю. Він відвертається. Але потім відкриває вікно і через нього піднімає нас у кабіну.

Від валізи відірвалася ручка, всі наші речі залишилися на пероні. Мій чоловік встиг через вікно закинути якусь дитячу білизну, з речей в нас те, що на нас. В голові настирна думка: в одних трусах, але цілі. За нами машиніст взяв ще 8 жінок, сидимо на підлозі за водійськими сидіннями. Чоловік залиився в Києві, з хворими на онко батьками.

Евакуація в кабіні машиніста

Машиністи наші герої!

І поїздка з машиністом, як показала дорога, найкраще, що могло трапитися: у вагонах нестерпна тиснява, їдуть навіть у туалетах стоячи, система вентиляції зламалася, температура у вагонах +27 градусів.

11 годин у дорозі. Машиніст взяв 13 жінок у кабіну і 6 у дизельну частину. Просилися, казали, що вагітні. Виявилися такими не усі.

Машиніст поїзду 710 Інтерсіті Кривобок Ігор Анатолійович та його помічник Новак Олескандр, ви наші герої!

Машиніст поїзду 710 Інтерсіті Кривобок Ігор Анатолійович та його помічник Новак Олескандр, ви наші герої!

У кабіні два крісла. Одне уступили жінкам. З іншого по черзі вели потяг. Машиніст встигав ще й дітей повеселити і пригостити нас пиріжками. На всі накази диспетчера відповідав: «У мене люди, я маю їх довезти до комендантської години!».

На все життя запам’ятаю кадри: ніч, у лобове скло потяга валить сніг, у сина від стресу почалася рвота, мала висить на грудях (яке щастя, що не згорнула грудне вигодовування!), а машиніст і вусом не поведе, і оком не моргне – веде поїзд вперед і вперед!

Машиністи мали ночувати в Львові, але їх не було ким змінити, тому, чую, як диспечер повідомляє їм, що вони відразу ж мають повертатися знову на Київ. А звідти знову по плану на Львів!

Машиніст, панель управління і сніг перед лобовим склом

Львів-вокзал

Ми переночували у Львові. Взяли квитки до Перемишля. Звучало так оптимістично: 2 години поїздом, квитки – пріоритет при посадці, не треба з дітьми йти пішки через кордон, чого я дуже боялася.

Але поїзд об 11.20, а зараз 10.00 і ми ще на околиці Львова.

До вокзалу нас зголосилися підвезти два чоловіки-колеги, які вже також були у Львові.

Не доїжджаючи 3 км до вокзалу, зупинилися в суцільному заторі. Вирішили далі брати дітей на руки і бігти. Лунають сирени, натовп біжить до вокзалу, багато іноземців, майже всі з дітьми.

На вокзалі скільки людей, що не видно самого вокзалу. Якось пробираємося. Шукаємо наш поїзд, проштовхуємося платформами, перескакуємо по рельсах, шукаємо свій потяг. Ніхто нічого не знає. Диспетчери відправляють до волонтерів, ті - до тероборони. І так по колу. І всі кажуть, щоб зайшли до підземного переходу. А там темно, холодно, сиро, забито людьми, багато циган, чоловіків туди вже не пускають. Мала плаче, весь час виривається з рук і хоче бігти в різних напрямках. Не змогли пробути в підземному переході ні хвилини!

За нами намагаються бігати ще мами з дітьми, бабусі, просячи, щоб і їм допомогли знайти поїзд, донести речі.

Нарешті о 12.20 прибуває наш потяг і ми знаходимо платформу. Це виявляється електричка зі старими дерев’яними кріслами. Ніхто не запитує квитки, люди набиваються битком і продовжують набиватися у вагони до 14.10. Всі проходи забиті сумками. Хто встиг сісти, не уступають місць навіть мамам з грудними немовлям. Сварки і крик.

Дорога на Польщу

Люди їдуть звідусіль. Розговорилися із жінкою, яка залишила на родичів у Кременчузі трьох дітей-підлітків, а сама буде намагатися в Польщі заробити на їхнє проживання, бо грошових запасів не мали, а роботи в місті не стало. Її діти їхати відмовилися.

Поїзд їде дуже повільно, а невдовзі взагалі зупиняється посеред поля, біля маленького села. Люди потрохи виходять, ідуть до якогось кіоску, набираються їжу, каші, борщ, несуть це назад до вагонів. Вийшли і ми, стоїмо на платформі. Підходять волонтери, повідомляючи, що можна гуляти скрізь, брати безкоштовно їжу, в полі побігати, бо поїзд буде стояти…7 годин. А потім ще годин 4 на кордоні!

Темніє. Сидіти з дітьми в полі вночі не хочу. Мала хникає весь час, то вилазить на руки, то тікає в поле. Запитую волонтерів, а де ж кордон? Виявляється через 15 км, але ці 15 км заповнені поїздами. Знову ридаю, руки від постійного тримання дитини ниють.

Розговорилася із жіночкою, яка роздавала кашу. Я хотіла повертатися назад до Львова, а вона запропонувала поїхати з її чоловіком у центр села. Кличу з собою ще матусю з хлопчиком, які сиділи біля нас у поїзді. У селі біля Будинку культури стоїть бус, який перевозить людей до кордону, не з поїзда, а тих, хто вже добрався з різних куточків України. Беруть тільки жінок з маленькими дітками. Моя Аля наймолодша. Нас беруть, а гроші взяти відмовилися. Кажуть, що їх умовно кажучи розстріляють, якщо дізнаються про кошти від біженців!

Перед кордоном на обочинах гори речей: пледи, термоси, подушки, одяг, іграшки, сміття. Це залишені речі тих, хто стояв на кордоні ці дні.

Нас довезли дуже близько до кордону, метрів 500. Цей автобус мав пріоритет, бо віз мам з дітьми. Навіть у заторі рухався зустрічною смугою.

Пройшли митницю дуже швидко. Дарма я так боялася пішого переходу. Польські прикордонники взяли паспорт для перевірки, просила не забирати паспорт, оскільки не планувала оформляти статус біженців.

За митницею смуга метрів 700 до польського кордону. Побачила, що люди намагаються вихопити металеві візочки з супермаркету, не знаю, де вони там взялися, але мене вони врятували. Я посадила доньку туди і повезла.

Нас чекав польськомовний водій, хвилин 20 не могли зрозуміти, біля якої “бедрьонки” він нас чекає. Підказав син: «Мам, дивись на нашому візку написано Biedronka»! Тобто нас чекають біля мережевого супермаркету. Магазин двічі нас виручив!

київ Львів евакуація польща поїзд УЗ