Між пеклом і Євросоюзом. Через залізничний вокзал Львова щодня проходить 50 тис біженців

Усюди черги: погрітися, поїсти, щось запитати, сісти на автобус, дістати ліки або підгузки. А найбільшою видається на потяг до Польщі — тягнеться ще від автовокзалу, що сусідить із залізничним. Як живе Львівський залізничний вокзал, який з перших днів війни став головним транспортним хабом для українців, що втікають від війни до Польщі й далі, читайте в репортажі «Текстів». Текст: Ярослава Тимощук, фото: Сергій Коровайний

«Навчилася розрізняти в натовпі харків’ян»

Світлошерстий мопс прив’язаний на повідку до стовпа, поки його господарки — жінка передпенсійного віку і її дочка — схилилися над одноразовими тарілками супу, роздобутого в волонтерських наметах. На взутті — бруд, в очах — утома. Разом зі своїми нехитрими пожитками, які зібрали в кілька картатих сумок, прилаштувалися біля лавки. Поруч снують люди: з дітьми на руках, на шиї або у візках, з домашніми тваринами на руках або в переносках, з валізами, рюкзаками, пакетами.

Але однаково кажуть, що все добре. «Нам ще пощастило», — чутиму сьогодні не раз.

Жінкам пощастило, бо «втекли з пекла». Їхня квартира розташована у Харкові на Салтівці, це найбільший житловий масив України, 400 тисяч жителів — майже як два невеликі обласні центри. Цими днями район зазнає найсильніших бомбардувань, і залишатися там небезпечно. Сім’я виїхала день тому — спершу волонтери доправили їх автобусом до вокзалу, звідти добиралися евакуаційним потягом.

«Ми то у квартирі сиділи, то в бомбосховищі. Бігали туди-сюди, як на фізкультурі в школі. А потім звикли: бомблять, а я книжку читаю, — розповідає дочка. — Але останнього разу бахнуло так близько, що скло з вікон повилітало. Ми кинули все, що було, взяли документи, собаку, пледи і мінімум одягу. Виходили, навколо висотки горіли».

Ми кинули все, що було, взяли документи, собаку, пледи і мінімум одягу. Виходили, навколо висотки горіли

Зараз їхній єдиний контакт — якийсь знайомий знайомого, львів’янин, який має забезпечити їм нічліг і порадити, куди краще їхати далі. У харківської сім’ї — ні плану, ні побажань. За кордон їхати не хочуть, питають одне: що можу їм порадити, яке місто зараз безпечніше, бо це головне.

Волонтерка Богдана Романцова, літературознавиця і редакторка у видавництві, шостий день поспіль позмінно волонтерить на вокзалі для Червоного Хреста. Навчилася розпізнавати людей, які прибувають із Харкова, ще до того, як заговорити з ними:

«Це люди з острахом в очах, деколи на межі відчаю, бояться різких звуків, перепитують, чи тут точно безпечно, плачуть, часто не мають із собою речей, а то й документів — згоріли. Вчора допомагала одній старшій жінці з Харкова, вона все життя пропрацювала в наукових інституціях. Принесла їй кави, якоїсь гарячої їжі, викликала таксі, знайшла місце у притулку. Бодай базовий, але комфорт, жінка була і цим втішена».

Богдана переїхала до Львова і зразу почала шукати, куди може долучитися як волонтерка. Каже, в перші дні було важко щось знайти: охочих допомагати виявилося понад потребу, запити у соцмережах закривалися за 5 хвилин. Прочитала в групі, що потрібна поміч на вокзалі, записалася в наметі Червоного Хреста. На 4-годинних змінах робити треба різне: роздавати їжу, розливати каву, прибирати, розподіляти гуманітарку, консультувати, водити колони людей на волонтерські автобуси.

Червоний Хрест також має польову кухню, пункт медичної допомоги, видає підгузки для мам із малюками.

Люди деколи обступають Богдану із запитаннями, на які важко відповісти:

«А що буде в Польщі? Що в Словаччині? Нам дадуть роботу? Як там жити? Що буде далі? Я вагітна і мені скоро народжувати».

Тож після зміни гуглить притулки, номери, шукає водіїв, волонтерів, щоб мати хоч якісь відповіді. Каже, на вокзалі чує багато вдячності, благословень — але водночас треба бути готовою, що є люди вкрай розгублені, а то й агресивні, бо втратили все своє життя. На зміни, каже, приходитиме, «доки це все триватиме»: «Кожен вимитий баняк — крок до перемоги».

50 тисяч людей за добу

Наметове містечко розкинулося уздовж усієї Двірцевої площі перед вокзалом. Це намети міжнародних організацій із гуманітарною місією, пункти обігріву від ДСНС, накриття якихось релігійних організацій, що разом із чаєм пропонують духовну літературу, бусики приватних підприємців, що роздають із салонів хліб, воду, печиво, снеки — за таким тягнуться навперебій. Хтось виставив перед автом мішки з кормом для котів, водночас по вікнах машини розклеєні оголошення, де пропонують тимчасове проживання. Стелиться дим із буржуйок, один за одним із гучномовців звучать заклики волонтерів підходити поїсти або випити гарячого чаю.

Потоки людей рухаються у двох головних напрямках: черга на вхід до вокзалу на польські потяги (одна на всі) і на вихід із нього — її утворюють люди, що прибувають із евакуаційних потягів та мають намір рушати далі, автобусами по Україні або до польського кордону.

Черга на поїзди до Польщі

Автобуси можуть бути безплатними, як-от від Червоного Хреста. Треба записатися біля намету організації, режим живої черги, все швидко і злагоджено, волонтери організовують колони до них і ведуть людей, піднявши над собою яскравий вказівник, — раніше так Львовом ходили екскурсійні групи. За раз вантажать 5-6 автобусів, вони курсують із 8 ранку до польського кордону, потім розвертаються назад. Найбільше, зі слів волонтерів, їдуть із Києва та Харкова. Або ж є платні автобуси від приватних перевізників. Подейкують, квитки на них розкуплені і черги розписані на два дні вперед.

За добу через залізничний вокзал проходить близько 50 тисяч людей, як сказав мер Львова Андрій Садовий. Один із тих, хто спрямовує людей у потрібному напрямку, — 47-річний волонтер Сергій, айтівець, що працює на міжнародну компанію. Він ходить сюди уже шостий (сьомий?) день — не пригадує відколи, бо, як і багато хто тепер, говорить, що всі дні після війни злилися. З 7 ранку до 7 вечора Сергій стоїть у проходах, розводить людей, аби не виникало тисняви, радить, де зігрітися, куди піти поїсти.

«Роблю все, що треба: піднести води, допомогти бабці нести сумку. Сьогодні знімав з потяга пасажирку — лежача. Людям постійно треба допомога, дехто тікав узагалі без нічого».

Офіційним тоном він просить, якщо можливо, подякувати полякам: «Добре приймають наших, підтримують, їх там не кинуть, деколи і без документів пускають. Видно, хто справжній брат, не нав’язаний».

Сергій відволікається, щоб дати коментар португальському радіожурналісту. Той працює з фіксеркою, підставляє мікрофон, інтенсивно киває, слухаючи, як Сергій йому розповідає про всі болі України: про людей, які втекли і не мають плану навіть на найближчі кілька годин, про дітей, що гинуть. «Слава Україні!» — на завершення бадьоро каже португалець, тисне Сергієві руку і йде ближче до входу, де зараз відбувається щось незвичайне.

Іноземних журналістів із камерами тут зараз багато

Іноземних журналістів із камерами тут зараз багато. З натовпу людей, де кожен чимось зайнятий, вони вирізняються блукаючими поглядами, незадіяністю, що видає в них нетутешніх. Іноземні камери оточують чоловіка з піаніно — не знати, де й коли той узявся. Він награє якісь елегійні мелодії, потім переходить на The Beatles. Розказує про себе, що сам із Німеччини, прибув учора (ми розмовляли 7 березня — авт.) на власному житловому трейлері, в ньому ж і перевозить інструмент. Цей перформанс, за його словами, — «спроба підтримати людей, які у відчаї і не знають, що робити, тож музика їх трохи розслабить».

Щоправда, поки не дуже видно, щоб біля піано спинявся хтось, окрім кількох дітей та ще журналістів у пошуках картинки.

«Вибухи, стрільба, спати неможливо. А загалом спокійно»

Усередині самого вокзалу — гаряче. Тиснява не критична, але щоб пройти, доводиться маневрувати. До того ж саме зараз (12.40 на годиннику) на перонах нема жодного потяга, тому це ще не пік. В одному з залів очікування нічим дихати, та за кілька хвилин звикаєш до спертого повітря і перестаєш його відчувати. Надворі мінус кілька градусів і сипле сніг, але тут люди у футболках.

На клунках у кутку вмостилася велика ромська сім’я — людей із 15. Бабця, ще жінка років 45 — мама кількох дітей, що бігають поруч, і ще одна — молодша, років 25, теж мама. З ними ще двоє молодих хлопців — жінки бідкаються, що не можуть виїхати з країни, бо поліція не пропускає хлопців, яким уже є 18. Кажуть, що раніше такого не знали, а тепер тут застрягли, їхали чи то зі Слов’янська, чи то з Києва, документи і гроші в них украли вже тут, застудилися, бо звідусіль їх виганяють, температура — не перевірити, що з цього правда. Нарікають на волонтерів: проганяють їх із пунктів обігріву, не дають поїсти.

Павло, один із волонтерів Червоного Хреста, на ці закиди намагається відповідати дипломатично, хоч видно, що сердиться:

«У перший день, коли ми почали надавати допомогу, стався великий наплив ромів. Вони займають усім табуном палатки, нема місця для тих, хто справді потребує. Люди, можна сказати, трохи наглі. Питаєш, звідки приїхали, — з одного гурту відповідають по-різному. Удень черга рухається, хтось кудись їде, а ввечері все повільніше, нема місць. Роми ввечері приходять, усе займають, вигнати теж не можна, бо люди збоку будуть дивитися. Я б сказав, є зловживання».

У чергах «на Польщу» стоять різні люди з різними історіями. 15-річна дівчина з Кам’янського, яка, поки мама десь відійшла, пильнує двох молодших братів, папугу і щура, що повзає їй по шиї.

Подружжя Віталія та Оксани Решетняків із села Червона Слобода на Черкащині, що зараз їдуть до Німеччини з 10 дітьми, один син із інвалідністю — мають будинок сімейного типу. Розраховують на допомогу «по християнській лінії» — вони вірні-баптисти. Віталій звіряється з інструкціями, що надіслав брат по вірі, куди і як має доїхати. Діти трохи потомилися від дороги: хтось марудить, із когось злітає черевик. Якась незнайома дівчина підходить, роздає їм солодощі. Віталій ніби знаходить підтвердження своїх слів: увесь час повторює, що з Божою поміччю вдасться щасливо добратися і «всі випробування, які випали українському народу, пройдемо гідно, бо ми вибрали добро, а не як Путін — сіяти смерть».

Черги до потягів по Україні тим часом не такі довгі — на пероні дві сім’ї з дітьми дошкільного віку й одною дівчинкою 13 років очікують, коли прибуде потяг до Тернополя. Поки чекають, щось говорять, скролять новини. Крістіна і Люда — їм трохи за 30, чоловіки лишилися вдома, в Запоріжжі. Самі їдуть до родичів. Крістіна каже: якби не діти, не наважилися б покинути дім, а так страшно, що невдовзі все до них добереться:

«Бачу по новинах, скоро на нас нападуть. Поруч Василівка (тимчасово окуповане місто — авт.), вибухи чути, хоч вони і далеко. Дітей не хочеться тримати в холодному підвалі. Маленькі ще нормально, мало що розуміють, а старша переживає. Весь час у новинах, не спимо».

На евакуаційний потяг із Запоріжжя чекали вчора чотири години. Військовий при вході потягнув Крістіну за руку — дав першим прохід. Чому саме їм? «Напевно, ангел-охоронець», — знизує вона плечима. Проте вагон не був дуже заповнений: сиділо по 3-4 людей на плацкартному ліжку. Проїжджали міста, де були обстріли, — страшно, каже Крістіна. Мають зараз тільки таке сподівання:

«Одна маленька надія, що росіяни через санкції одумаються і самі свою владу на вилах винесуть, бо не схочуть втрачати роботи, гроші. Нам усе ж іде допомога, підтримка від усіх, а вони — вороги світу».

Тим часом в іншій черзі чекає дівчина з Херсона. Від холоду тремтять у пледі дві декоративні собачки у неї на руках. З-під шапки вибивається рожеве фарбоване волосся. За кілька днів до війни дівчина, 3D-дизайнерка за фахом, поїхала у відрядження до Одеси і вже не змогла повернутися до Херсона. Вдома лишився чоловік, баба з дідом, ще одна бабця з альцгеймером, якій потрібні ліки і яких ніде дістати, телевізор із «рашистськими каналами».

3D-дизайнерка за фахом, поїхала у відрядження до Одеси і вже не змогла повернутися до Херсона.

Будинок їхній, каже дівчина, другий тиждень без газу — під час боїв підірвали газопровід біля Олешків. Живуть за Антонівським мостом — тим, що через Дніпро і за який ішли важкі бої. В’їзд до міста важкий, не пускають фури з їжею та ліками. Допомагають місцеві фермери, вивантажують на вулицях картоплю, овочі — хтозна, переказує дівчина місцеві новини, як би жили без цього.

Зараз тримає курс на Польщу. З місця, куди довезе автобус, — три кілометри пішки до кордону. Звідти шукатиме шляхів, як дістатися Кракова, де має прихистити подружка.

«Чоловік розказує: вдома вибухи, стрільба, по місту танки, БТРи, спати неможливо. А так усе спокійно. Мені ще пощастило — принаймні більше, ніж тим, хто лишився».

війна волонтери Львів евакуація біженці вокзал УЗ