Дорога з Маріуполя. Розповідь містян, які змогли покинути місто

Ми кип’ятили сніг у дворі

В Олексія Черника в Маріуполі все життя ‒ батьки, дружина, дитина. Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, він з рідними не збирався покидати своє місто.

“В перші дні я з родиною не збирався виїжджати. Я не очікував таких масштабних бойових дій. Ми думали, що буде щось схоже на 2014 рік. Я чекав якихось маячків ‒ от якщо, наприклад, захоплять Бердянськ, то ми виїдемо. Але коли ми зрозуміли, що потрібно тікати, виїхати було вже неможливо”, ‒ згадує Черник.

Олексій Пекарев жив у центрі Маріуполя, біля вже всім відомого Драмтеатру. В перші дні вторгнення він запросив родину Черників пожити у себе. Вони жили на околицях міста і переїхали в центр одразу після того, як окупанти почали обстрілювати їх район з “Градів”.

“В той час в моєму районі в центрі було більш-менш спокійно ‒ я чув артилерійські обстріли, снаряди прилітали лише час від часу. Але тоді це були поодинокі випадки ‒ тобто раз на два дні або раз у день. Коли Олексій з родиною приїхали до мене з околиць, вони здивувалися, як у центрі тоді було спокійно. Хоча тут люди також бігали в укриття ховатись від обстрілів”, ‒ розповів Пекарев.

Але потім бойові дії почали проходити по всьому місту, а російська армія скидувала все більше і більше бомб. З початку березня Маріуполь залишився без зв’язку, води, електрики та газу. Жити у місті ставало неможливо.

“З другого березня в нас зникла вода, опалення, світло, зв’язок. Маріуполь повністю ізолювався від світу і ми залишись без будь-яких умови для життя”, ‒ розповів Черник.

Люди готували їжу на вогнищі і кип’ятили сніг у дворі

“Ситуація лише погіршувалась. У більшу кількість будинків потрапляли снаряди, все більше людей з околиць підтягувались до центру. Люди готували їжу на вогнищі і кип’ятили сніг у дворі. Ми виживали, а не жили”, ‒ додав Пекарев.

“В якийсь момент російська авіація почала все активніше бомбардувати місто. Таких вибухів і руйнувань, як від авіаційних бомб, немає від жодної артилерії. Люди, коли чули літак, одразу бігли в підвали і ховались. Це було неймовірно страшно. З артилерією всі якось змирились, а от коли чули літак, ховались, хто де міг. І відбувалось це кожного дня, весь день”.

Тоді чоловіки з родинами вирішили, що потрібно їхати з міста. Але було запізно, щоб виїхати спокійно. Російські окупанти оточили Маріуполь і активно обстрілювати його околиці, через які жителі могли залишити місто.

Один із зруйнованих будинків

Зелені коридори

З початку березня чоловіки шукали можливості вибратись з Маріуполя. Кожного дня Черник та Пекарев ходили до Драмтеатру. Це була точка збору, де військові оголошували про зелені коридори. Втім, кожна евакуація зривалась через постійні обстріли.

“Люди виїжджали з міста, але ми боялись. З однією колоною в нас повністю пропав зв’язок. Ми не знаємо, що з ними трапилось. Всім було дуже страшно. Ми чекали якогось офіційного зеленого коридору і режиму припинення вогню. Але атаки на місто не припинялись. Відсутність зв’язку і будь-якого доступу до новин теж лякала нас”, ‒ розповів Пекарев.

“5 березня ми дізнались, що на цей день запланована евакуація. Як тільки ми почули це, ми за годину зібрались, посідали в машини і поїхали до місця збору. Але там дізнались, що евакуація відміняється ‒ наші військові не випустили перші машини, які виїжджали з міста. Росіяни не переставали обстрілювати Маріуполь”.

кожного дня все більше людей залишались без своїх машин, які були їх останніми рятувальними шлюпками

Через декілька днів барикади перенесли з передмістя у сам Маріуполь. В деякі частини міста військові вже не пускали жителів ‒ там проходили активні вуличні бої з танками.

“Обстріли наближались до центру міста, де ми жили, кожного дня в сусідніх дворах згорали машини від артилерійських снарядів. Люди молились, щоб їх автівки залишались цілими, щоб вони могли на них евакуюватись, коли буде така можливість. Але кожного дня все більше людей залишались без своїх машин, які були їх останніми рятувальними шлюпками”, ‒ додав Пекарев.

Небезпечна дорога

Через 9 днів після першої спроби виїхати з Маріуполя у Черника, Пекарева та їх близьких з’явилась надія. 14 березня вони дізнались, що одній колоні машин вдалось виїхати з міста та дістатись села Урзуфа. Вони чекали оголошення нової евакуаційної колони.

“З 14 по 15 березня ми не спали всю ніч. Саме тоді обстрілювали центр міста, дивом наш двір не зачепило. Зранку ми навіть не могли вийти зі сховища, щоб дізнатись, чи буде формуватися колона, адже обстріл не закінчувався”, ‒ розповів Пекарев.

“Тоді рано зранку я вийшов на вулицю, ми жили за два квартали ‒ це десь за 300 метрів ‒ від Драмтеатру. Але від постійних вибухів піднявся настільки щільний дим, що я не міг побачити величезну будівлю театру перед собою. Тому ми вирішили перечекати”, ‒ додав Черник.

Колона машин, з якою евакуювалися Олександри . Світло на горизонті - це все світло фар машин з колони

“Але до нас забіг сусід і сказав, що о 8 ранку вже вирушила одна колона машин. А на 9-ту ‒ збирається наступна. Ми знову швидко зібрались, схопили тільки найнеобхідніше, сіли в машину і вклинились в колону ‒ вона вже проїжджала повз наш будинок. Ми знали, що ризикуємо, знали, що будемо проїжджати під обстрілами і по замінованих дорогах. Ми виїхали за день до того, як розбомбили Драмтеатр”, ‒ сказав Пекарев.

Чоловіки розуміли, що їхати під обстрілами по замінованих дорогах ‒ великий ризик. Але альтернативою було залишитись в місті під постійними бомбардуваннями без будь-яких умов для життя.

“Всі ми знали, що дорога буде небезпечною. Тому ми дуже сподівались на колону. Нам здавалось, що не дійде до того, що росіяни обстріляють таку величезну кількість машин. Це була наша єдина надія, хоча ми бачили, як руйнують Маріуполь і вбивають мирне населення. Але нам не залишалось нічого, крім того, щоб вірити. Доводилось хапатися за будь-яку можливість”.

“Тим паче ми думали, що колони їдуть по вже протоптаним дорогах і ми не натрапимо на міни. Але все одно було лячно. Коли люди виходили сходити в туалет, вони робили свої справи одразу біля машини, щоб випадково не стати на міну”, ‒ розповів Пекарев.

Подорож виявилась довгою та небезпечною. Більшість часу машини їхали тимчасово окупованими територіями. Одна частина подорожі виявилась особливо лячною ‒ колона їхала під час комендантської години без фар по замінованим дорогам.

“Наша колона їхала по дорозі зустрічною смугою, адже інша смуга була заставлена протитанковими мінами. Ми проїжджали повз згорілу російську техніку, розбомблені блокпости, залишки танків, БТРів і всього іншого”, ‒ згадує Пекарев.

“Одного разу ми обїжджали підірваний міст. Це вже була комендантська година, тому нас супроводжували українські поліцейські . Місцеві сказали нам, що цією територією треба їхати тільки колоною з супроводом. Там одна машина відбилась від колони і підірвалась на міні. Ми проїжджали повз цю машину і бачили, як вона вже дотліває”.

“Тоді всі боялись вийти з машини навіть у туалет. Нашу колону розділили на декілька частин і супроводжував нас Червоний Хрест. Ми їхали вночі, без фар. Було страшно так їхати, адже на деяких частинах дороги були протитанкові їжаки і ми могли б в них врізатись, бо нічого не бачили. Але ми розуміли, що це потрібно для нашої ж безпеки, щоб нас не обстріляли чи не розбомбили”, ‒ розповів Пекарев.

Щасть купити каву

Врешті герої дістались першого безпечного місця ‒ Запоріжжя. Там вони раділи, що могли витратити гроші. Адже в Маріуполі гроші вже не мали значення ‒ там можливо було лише обмінювати товари.

“Коли ми нарешті приїхали в Запоріжжя, ми раділи, що змогли просто купити чашку гарячої кави. Це було щастя ‒ розплатитись терміналом і загалом витратити гроші. В Маріуполі гроші нікому були не потрібні. Люди обмінювали цигарки на їжу, дрова на цигарки і навпаки. У нас там був тільки бартер”.

Ми раділи, що змогли просто купити чашку гарячої кави. Це було щастя ‒ витратити гроші

Зараз чоловіки зі своїми рідними і близькими прямують на Захід України ‒ подалі від зони активних бойових дій.

І Пекарев, і Черник з родинами мріють повернутися в Маріуполь після закінчення війни. Але героям складно уявити, як можна відновити повністю зруйноване місто в найближчому майбутньому.

“Ми всі дуже хочемо повернутись. Але це більше схоже на мрії, адже міста тепер просто не існує”, ‒ поділився Черник.

“Маріуполь ‒ це була зірочка на Сході України, яка показувала, як добре бути українським містом. І ми зі сльозами на очах бачили, як все, що ми так довго створювали, руйнується. Мені дуже складно уявити, як це можна відновити. Але я дуже сподіваюсь, що місто буде жити, і разом ми зможемо відновити наш Маріуполь”, ‒ сказав Пекарев.

злочини РФ очевидці евакуація маріуполь