Вирватися з пекла і не потрапити в Росію. Історія про втечу з Маріуполя

Подружжя маріупольців поважного віку, що вирвалися з облоги наприкінці березня, розповіли ТЕКСТАМ про те, що пережили у Маріуполі та як виїхали.
Ще тисячі жахливих історій залишаться нерозказаними. 8 квітня мер міста Вадим Бойченко заявив про п’ять тисяч загиблих мирних мешканців. Близько 130 тисяч людей залишаються в місті - без води, їжі, електрики, тепла і зв’язку. 90% будівель пошкоджені або зруйновані. Російська армія почала використовувати у Маріуполі мобільні крематорії - щоб знищити сліди своїх злочинів.

Далі - історія, яку розповідає 72-річний Михайло Кузьмович з Маріуполя. Вони разом з дружиною спакували валізи ще першого березня. Але виїхати з міста змогли лише в кінці місяця. Увесь цей час ночували в підвалі, під обстрілами носили воду та готували їжу на вогнищі біля під’їзду. Коли врешті вдалося виїхати, пригоди не закінчились ‒ до Запоріжжя добиралися майже тиждень.

Могили, трупи і бродячі пси

Десь з сьомого березня ми з дружиною переселилися у підвал нашого будинку. Тоді у місті почались дуже сильні обстріли. Росіяни бомбили з літаків, обстрілювали з артилерії і танків. Вони знищували територію і просувалися далі, щоб продовжувати руйнувати.

У підвалі ми заткнули дірки в каналізаційних трубах ганчір’ям і сиділи просто на підлозі, підклавши картонки. Ввечері та зранку виходили готувати їжу і кип’ятити чай біля під’їзду - під обстрілами, до яких вже звикли.

Біля будинків на вулицях вже тоді лежали трупи. Скільки їх там уже було - не злічити Спочатку тіла лежали по три дні, але потім люди почали їх прибирати швидше. У кого лопати були ‒ викопували могили одразу у дворах. Бродячі собаки іноді їли трупи на вулицях.

Росіяни обстрілювали і школи, і садочки. У дворі дитсадка неподалік було дві могилки з хрестами. В обласній лікарні теж кошмар був ‒ пацієнти там лежали без рук і ніг. Не вистачало не тільки ліків, але й води і їжі.

Снаряди прошивають будинки наскрізь

Всюди по місту тривали бої. Я бачив наскрізні діри у багатоповерхівках, розміром з цілих поверх. В моєму районі бомба потрапила прямо у приватний будинок ‒ усі, хто там був, загинули.

В мій дім потрапили чотири снаряди. Один з них застряг на горищі, інший прошив шахту ліфта. В сусідній будинок теж прилетів снаряд, який залишив наскрізну дірку в будівлі. Коли снаряд влучив, ми з дружиною спускались у підвал, тому нас не зачепило. Але осколками вибило вікна.

15-метровий кратер від бомби

Ще один обстріл ми пережили в квартирі у сина. Дружина якраз підмітала підлогу на кухні, і коли почали стріляти, вона одразу залізла під стіл. А в сусідню кімнату потрапив снаряд. Добре, що був невеликим і не зачепив нікого. Поряд з нами тоді ще прозвучав сильний вибух. Мене оглушило і я відійшов лише за три хвилини.

Авіаційні бомби залишили по місту величезні кратери. Мої знайомі бачили діру діаметром метрів 15 і 5 метрів углиб.По всьому місту також валяються снаряди. Біля електростовпу поряд з моїм будинком теж торчав снаряд з землі. Ми боялися до них підходити.

Їжу просто брали в магазинах

Ми жили в 23-му мікрорайоні, неподалік є річка Кальчик. Звідти й набирали технічну воду.

Поряд з річкою, біля підніжжя схилу, є три джерела з питною водою. Біля них збирались величезні черги ‒ по 50-100 чоловік стояли з бутлями.

Якось біля мого під’їзду снаряд влучив у двох молодих хлопців, що саме набрали води і йшли з бутлями. Один з них помер на місці ‒ йому розірвало живіт. Я бачив його кишки. А другого ранило осколками.

Щодо їжі ‒ перший тиждень ми намагались економити і розтягнути їжу, яка в нас була. Потім всі магазини закрились. Тоді люди почали просто вриватися в магазини і забирати їжу звідти. М’ясо, борошно, крупа, цукор швидко закінчились. Залишились тільки соуси і цукерки ‒ цим ми і харчувались. Потім дійшла черга до складів на околицях міста. Звідти теж тягли, хто що міг.

Хворі і літні люди, що не могли туди дійти і принести собі продукти, голодували.

В чаті нашого будинку благали допомогти мамі трьох дітей, вона була щойно після кесаревого розтину. Сусіди над нею змилостивились. А що сталося з тими, хто залишився сам у будинку?

Ми почули по радіо, як росіяни розхвалювали, що в Маріуполь привезли гуманітарну допомогу. Вона дійсно під’їхала і біля неї зібралась величезна купа людей. Але виявилось, що тієї допомоги вистачило десь на двадцятьох. Роздали і поїхали. Пообіцяли ще повернутися, але ніхто так і не приїхав.

Люди їдуть, куди везуть

В кінця березня дочка, що живе далеко, через друзів знайшла нам машину. Ми не знали, як виїхати, у місті де-не-де ловив зв’язок і не було доступу до інтернету. Всі канали, через які можна отримати хоч якусь інформацію ‒ російські.

Ми тільки виїхали з міста, побачили купу автобусів росіян. На них, як і на військовій техніці теж намальована буква “Z”. Це були автобуси, які вивозили маріупольців у Донецьк і Ростов-на-Дону.

Люди, які намагаються вибратись з Маріуполя, навіть не знали, що ходять автобуси на безпечну українську територію. Коли хочуть виїхати, просто сідають в транспорт і їдуть, куди їх везуть.

Ми теж не знали, як дістатись до Запоріжжя, допомогла донька, винайнявши для нас авто.

Дорогою з міста, у кількох кілометрах від Маріуполя, ми бачили труп чоловіка. Він саме віз тачку з їжею з тих складів, коли йому прострелили голову. Тачка була перевернута. По дорозі ще бачили багато розстріляних обгорілих автомобілів.

Далі назустріч нашій машині по всій ширині дороги їхали Гради. Водій одразу з’їхав на обочину. Пояснив, що нас би змели одразу, якби не поступилися дорогою.

Автобусів на Запоріжжя не дочекалися

Водій довіз нас до села Нікольського, що у 18 км від Маріуполя. Звідти відправляли автобуси лише на Ростов. Ми два дні просиділи на автостанції в Нікольському, щоб дочекатися автобусів на Запоріжжя.

Ночували в музичній школі з купою інших переселенців. Багатьом довелось спати, сидячи на стільцях.

Хтось розповідав, що автобуси, на які ми так чекали в Нікольському на Запоріжжя, зупинили окупанти. Вони арештували водіїв і нібито направили ці автобуси на Донецьк і Ростов.

Нам порадили найняти таксі, щоб доїхати до Бердянська і вже звідти вирушити в Запоріжжя. Але на щастя, там побачили своїх знайомих, які й відвезли нас з Нікольського в Бердянськ на своїй машині.

Біля в’їзду в Бердянськ ми побачили цілу купу автобусів ‒ їх не пускали в місто. А в Бердянську на ці автобуси вже чекали багато людей, що намагалися виїхати в напрямку Запоріжжя.

Там, у Бердянську, ми бачили, як горів російський корабель. Також бачили безліч російських солдат на околицях міста, серед них і чеченців. Дізналися, що на околицях є шанси потрапити на автобуси до Запоріжжя. Тому переночувавши в Бердянську, замовили таксі і доїхали до російського блокпосту за містом. Там російські солдати перевірили наші документи й ми сіли на автобус. Водій розповів, що росіяни затримали його і колег і ув’язнили на два дні. Забрали в них аптечки і термоси.

За львівську прописку - прикладом по голові

Окупант на блокпосту поставився до мене добре, побачивши, що я росіянин. У паспорті вказано, що я народився в Нижньогородській області в Росії. До українців ставлення було набагато гіршим. Чоловіків віком від 18 (а іноді й від 17) до 60 років примушували виходити з автобуса, роздягатись.

Перевіряли паспорти, дивилися, чи є слід від прикладу на плечі чи мозоль на вказівному пальці - це свідчило б про причетність до військових. Також звертали увагу на тату, на військовий одяг і взуття, навіть на зачіски. Російські солдати говорили, що такої країни як Україна взагалі не існує.

На одному з блокпостів з нами проходив чоловік, йому було десь під 60. Росіяни почали в паспорті, що він зі Львова. Паспорт забрали, його вдарили прикладом в лице, розсікли брову. Але відпустили. Рану ми потім йому заклеїли пластирем, щоб не виникло проблем на наступних блокпостах. Окупанти не люблять бачити рани, можуть за це навіть розстріляти.

По дорозі до Запоріжжя нам довелось ночувати на заправці. Там стояла колона з 53-х набитих пасажирами автобусів і ще швидкі з пораненими дітьми.

Зранку усі захотіли їсти і пити. Але на російському блокпосту ні їжі, ні води не давали. Нам допомогли волонтери.

На першому українському блокпості військові просили швидко проїжджати, щоб не потрапити під обстріл. Тих, хто хотів вийти, попереджали, щоб не відходили від транспорту - можуть бути міни.

Нам пощастило вибратися.

маріуполь бердянськ війна російсько-українська війна