“Знамьона доблєсті”: до генеалогії московської мерзенності

Увесь склад обслуги кремлівського спецоператора № 1 – «вєрноподданний народ», медіа-пропагандони, пєскови, захарови, салавйови, лаврови, мєдвєдєви та ешелони каратєлєй різних мастей – демонструє не лише тваринну патологію люті, але й крайню тупість у реалізації тактики війни.

Втім, це не заважає їм ситуативно перебудовувати «пріоритети» й оголошувати нові й нові цілі, принагідно розкрадаючи майно мешканців українських міст і сіл та руйнуючи економічну інфраструктуру держави.

Путін, чільний представник такої собі «кагебістської субкультури», вже не дає собі ради зі своїми маніакальними фантазіями, довірившись наразі ще вірному йому союзу «тварей да мразей», які використовують кожну нагоду задовольнити свої збоченські «апетити».

Указами таємними, це важлива частина його «естетики», його наскрізь фальшивої сутності.

Тепер же, напередодні «9 мая» в його «царстві» щедро роздають відзнаки за геноцид українського народу медалями «жукова», «суворова», «за отвагу», орденами «мужества» та іншим мотлохом ще з часів «вєлікой атєчєствєнной».

За такі «високі» відзнаки вірнопіддані спецоператора № 1 повинні надіслати на свою родіну певні свідчення своє мародерської «доблєсті» – «всьо на благо отчізни і своїх родствєнніков»!.

Михайло Дмитренко.

Кого б ще з братніх народів визволити? Політична карикатура.

Журнал «Лис Микита».

Детройт, 1951.

1 листопада.

Втім, така поведінкова модель в московській традиції виробилася віддавна.

Ще 1902 року в журналі «Разведчикъ» у статті з промовистою назвою «Принудительная благотворительность» [1] описаний цікавий епізод про грошову компенсацію офіцерів за військові відзнаки, які нав’язували їм задля прибутку вищі військові чиновники тоді ще царської імперської армії.

Натомість для зовнішнього споживача московська тварь намагалася демонструвати картинки «височайшей государствєнной роскоши», як це описано відомим українським художником Михайлом Дмитренком, якому вдалося втекти з совєтського «раю»: «В 1937 році я мав можливість студіювати музеї Ленінграду.

Цим скориставшись, відвідав цілий ряд царських палаців, де большевицька пропаганда урядила показ способу життя узурпаторів-царів.

/ У палаці Катерини другої безліч фантастично удекорованих кімнат матеріялами з країн підкорених народів – показ могутньости імперії.

В залі-їдальні, обслуги не було, зате за зразком французького двору часів Людовика, гості, які трапезували, могли замовити собі все, що хотіли в спосіб дуже простий: на столі, де стояла тареля, перед кожним гостем була маленька плятформа, яка, разом з тарелею, коли гість забажав щось, мусів написати крейдою бажане і натискав на ґудзик.

Тареля відповідним механізмом провалювалась просто крізь стіл до пивниці, де негайно накладали бажану страву і подавали її бажаючому.

На столі стояв удекорований стояк на якому було написано «меню», що вміщало приблизно 250 різних страв.

/ Серед тих страв я вичитав дві, яких ніколи в житті не забуду, а саме:.

Раґу із очей ненароджених телят.

Соус язиків солов’їв убитих на світанку.

Михайло Дмитренко.

Політична карикатура.

Журнал «Лис Микита».

Детройт, 1951.

15 листопада.

Фантазія не дозволить уявити собі, скільки треба було забити тільних корів, щоб з них витягти спочатку ненароджених телят, а потім уже, з них витягати очі, щоб зробити раґу, для трутнів, що ссали людську кров?! Скільки треба було вигнати до лісу людей, щоб наловити наших чарівних соловейків і щоб з них добути малесеньких язичків та приготувати соус, щоб нагодувати паразитну отару.

Чи це не є типовий московський садизм?! / Та в цьому був теж свій розрахунок.

/ Звичайно, коли чужинець прочитає таке меню, та ще й попоїсть цього чудо-єства, йому і в голову не прийде подумати, що в країні є тисячі нещасних, через надлюдську експлуатацію, сотворінь» [2].

Без особливих труднощів можна вбачати генетичний зв’язок між цим епізодом та інформацією, як наближені до божевільного кремлівського спецоператора № 1 «дбають» про здоров’ячко свого викоханого, готуючи йому криваві ванни з екстракту рогів оленів, який здобувають в особливо жорстокий спосіб.

Михайло Дмитренко.

Сталін перед дзеркалом.

Політична карикатура.

Журнал «Лис Микита».

Детройт, 1952.

15 лютого.

Очевидно, що мерзенність каналами генеалогії найвиразніше передається в улюбленій діяльнісній сфері москви – воєнно-загарбницькій.

Історія Другої світової війни та повоєнний час рясніє прикладами особливого блюзнірства, яке приховувалося під патріотичним наративом «вєлікой атєчєствєнной».

Деякі ілюстрації питомих особливостей «русской души», інтегрованих у московську політику, наводяться на маргінесі рецензії на книгу про взаємини між сталіним та лідером Югославії Йосипом Броз Тітом.

«На підставі зізнань старшин і жовнірів і цивільного населення, наведених переважно в ориґіналі, виникла книжка, а радше акт обвинувачення проти «доблесної Красної армії» за її розбійницьку поведінку на території союзниці – Югославії – під час останньої світової війни, – написано в цій публікації 1965 року.

– Образи відомі аж надто добре з України, Німеччини, Австрії і інших країн, кудою проходила «доблесна армія».

Грабежі, ґвалтування жінок, включно з дітьми і 80-літніми жінками, розстріли.

Ця книжка була підготована не тільки як обвинувачення солдатів, серед яких були маси кримінальних елементів, що їх Сталін наказав випустити зі сибірських концлагерів і в’язниць, щоб рятувати «родіну», не тільки проти нижчого і вищого старшинського складу, що не тільки дозволяли на бешкети і ґвалти, але і самі в них брали участь, але зокрема проти самого «вождя» Сталіна, який до представника Тіта – Мілована Джіласа на його скарги проти поведінки Червоної армії під час «визволювання» Югославії виразно сказав: «Ви собі уявляли Червону армію дуже ідеальною.

А вона не є ідеальною, і навіть нею не може бути, навіть, якщо б не мала деякого проценту злочинців – ми відкрили брами наших в’язниць і їх всіх включили в армію… Червона армія не є ідеальною.

Важне, що вона б’є німців, а вона б’ється добре, все інше не відіграє ніякої ролі».

Ці слова цитує Джілас у своїй книжці «Розмови зі Сталіном».

У невинних словах «вождя» – «все інше не відіграє ніякої ролі» – криється оце славне московське «погулять» – бешкети і вбивства солдатески, відомі з попередніх воєн, як нагорода за «доблесть».

Можна ще дивитися по-різному на поведінку Червоної армії на території окупованої Німеччини, як пише у своїх споминах один із вищих старшин при штабі маршала Конєва, що після війни перейшов до американців.

При вступі ЧА на терен «Райху», при дорогах на границі був поміщений великий напис: «Вот здесь етая проклятая Германія».

Це, як він сам пояснює, був офіційний дозвіл «погулять», що очевидно не треба було два рази повторювати.

Навіть сам генерал і його штабовці тягнули всякі криштали, зрібні застави, меблі і все, що попадало під руки та тащили військовими автами на «родіну».

Або нагадує, як вийшов від військової команди наказ до населення одного міста під Берліном, що всі 16-літні дівчата мають зголоситися на команду з мітлами для роблення порядків.

Сотки таких дівчат, що зголосилися, розділили поміж вищих офіцерів, які їх уживали до всього, тільки не до порядків» [3].

Михайло Дмитренко.

Кацап з балалайкою.

Фрагмент політичної карикатури.

Журнал «Лис Микита».

Детройт, 1952.

1 травня.

…Кілька розрізнених сюжетів з історії XX століття як ніколи гостро резонують крізь призму сучасної війни росії проти України.

З генетично спорідненою методологією смерті кремлівський спецоператор № 1 дав сигнал своїм вірнопідданим – силам темряви і мракобісся – «вдоволь погулять» во славу зганьбленого ним же «дня побєди».

Путін зі своєю обслугою вже не порятуються від презирства.

Генетичний код «доблєсті» московської мерзоти набуває глобальної ціннісної оцінки, а злочини його режиму повинні отримати належні політичні і військові кваліфікації та покарання.

Михайло Дмитренко.

Маємо атомову бомбу чи не маємо… Політична карикатура.

Журнал «Лис Микита».

Детройт, 1952.

Статтю проілюстровано гострополітичними карикатурами уродженця м.

Лохвиці на Полтавщині, визначного живописця і графіка Михайла Дмитренка (1908 – 1997).

Вони достатньо влучно розкривають окремі питомі риси московської ідентичності, яка продовжує мігрувати як у часі, так і в геополітичному просторі.

Ці твори були опубліковані в журналі гумору і карикатури «Лис Микита» у 1951-1952 роках.

Роман ЯЦІВ.

Принудительная благотворительность // Разведчикъ.

Журнал военный и литературный.

– С.

Петербургъ, 1902.

– 24 сентября.

– С.

Дмитренко М.

За ширмою соцреалізму совєтські будні // Альманах-календар «Гомону України» на 1957 рік.

– Торонто: Гомін України, 1957.

– С.

Григорович А.

Про Тіта і московське «погулять» (на марґінесі одної «Білої книги») // Гомін України.

– Торонто, 1965.

– 27 листопада.