Куди у Львові понад сто років тому почали ходити в баню

Перша громадська лазня у Львові, Nowości Illustrowane, 1912 рік.

На початку грудня 1912 року у столиці коронного краю Австро-Угорщини Галичини реалізували давню мрію львівських гігієністів і відкрили першу громадську лазню.

У цьому доступному для всіх верств населення закладі за невелику ціну могли помитися під душем (а в жіночому відділенні були навіть ванни) ті львів’яни, яким було занадто дорого відвідувати розкішні купелі, які у той час вже були як у самому Львові, так і поблизу — на курорті в Брюховичах.

У той час все ще траплялися епідемії холери та інших інфекційних хвороб, причиною яких було недостатнє дотримання правил гігієни.

Тому ще з кінця 19-го століття в європейських містах почали будувати громадські лазні, покликані стримувати поширення інфекцій.

Про необхідність таких закладів у Львові найбільше говорив міський радник (депутат), директор школи Ян Солеський.

У 1904 році він видав спеціальну брошуру “Про справу народної лазні”, в якій наводив приклади закордонних банних закладів, порівнював витрати на їх будівництво та доходи від діяльності, вказуючи, що плата за їх відвідування має бути невисокою, а для декого – вхід мав би бути безкоштовним.

Такими лазнями, на думку львівського гігієніста, повинні були б користуватися “найширші соціальні класи, наприклад учні народних шкіл, ремісники, військові, робітники всіх професій тощо”.

Архітектор і також міський радник Іполіт Сливінський одразу зголосився заопікуватися технічною стороною такого закладу.

Але рухалася справа зі спорудженням лазні у Львові дуже повільно.

У 1906 році львівська газета Kuryer Lwowski повідомляла, що у другому за величиною галицькому місті Кракові вже такий заклад почав працювати, описуючи те, як він був облаштований.

Окрім власне душових кабін і ванн, у цій будівлі були просторі зали для очікування з газетами та брошурами, у підвалі були розташовані склади для вугілля та дров, пральня, магазин білизни, а на горішньому поверсі — житлові приміщення.

Внутрішні стіни лазні були облицьовані штучним мармуром, тому їх легко було мити.

Вся будівля опалювалася парою та мала електричне освітлення.

“Ціни у лазні надзвичайно доступні.

Ванна коштує 20 гелерів (0,2 австрійські корони — приблизно 20 гривень за нинішніми цінами, – авт.) з милом і рушником; душова ванна – 12 гелерів також з милом і рушником.

Ванна з душем для дітей до 15 років коштує 8 гелерів.

Додаткове мило – 6 гелерів, додатковий рушник – 2 гелери.

Такі низькі ціни дають можливість користуватися лазнями широким народним колам.

За рік тут можуть 5 100 разів прийняти ванну і 26 800 – душ”, – писала тогочасна газета.

У львівському виданні нарікали, що попри усі старання радника Яна Соленського міська влада у столиці Галичини ніяк не приступить до будівництва лазні.

“Можливо, приклад Кракова пришвидшить появу такого необхідного закладу”, – відзначив Kuryer Lwowski.

Лише у 1910 році кошти для спорудження громадської лазні у Львові нарешті знайшлися.

На ці потреби міська рада погодилася виділити 300 тисяч корон із 14-мільйонної позики, яку наважилося взяти місто.

Оскільки вартість будівництва та обладнання одного такого закладу становила близько 60 тисяч корон (близько 6 млн грн за нинішніми цінами), магістрат вирішив збудувати одразу п’ять лазень — для кожної міської дільниці.

Вигляд на вулицю та площу Бема – посеред плоші будівля лазні.

Першу лазню було збудовано у 1912 році на площі Юзефа Бема (тепер площа Святослава біля вулиці Ярослава Мудрого, – авт), “на вильоті вулиці Кордецького (тепер — Олени Степанівни)”.

Судячи з опублікованого у виданні Nowości Illustrowane фото, будівля мала два поверхи і напівпідвальне приміщення.

За інформацією тогочасних газетярів, у чоловічому відділенні було 10 душових кабін, у жіночому – 6 душів та 2 ванни.

“Першою умовою здоров’я, безсумнівно, є гігієна, а перша умова гігієни – чистота.

Тож для того, щоб полегшити дотримання чистоти тіла для незаможних сфер, у великих містах створюються популярні лазні, належно облаштовані та за найдоступнішими цінами.

Такий заклад під назвою “Перша народна купальня” цими днями введено у громадське користування у Львові”, – писав тижневик Nowości Illustrowane.

Учасниками урочистого відкриття закладу був тодішній львівський мер Нойман та інші поважні персони, а священник Ленкевич освятив лазню.

Про плани збудувати наступний такий заклад газета Kuryer Lwowski повідомила у вересні 1913 року.

Друга лазня з’явилася для мешканців Жовківській дільниці — на вулиці Балоновій (тепер — Гайдамацька).

Але вже наступного року вибухнула Перша світова війна і усім стало не до великого банного будівництва.

Вигляд площі Святослава (колишньої площі Бема) у 2015 році.

Відомо, що під час Другої світової війни (у Мережі опубліковано світлину з 1944 року) лазня на колишній площі Бема все ще стояла.

Тепер тут, поруч з автомобільною стоянкою, височіє готель Таурус.

На фото з 2015 року – це ділянка, обгороджена будівельним парканом.

Богдан СКАВРОН.