«Для мене це нестерпний біль»: Олександра Миколюк про вплив війни та майбутнє України

Блогерка Олександра Миколюк, відома за участі у шоу «Холостяк», дала ексклюзивне інтерв’ю про рідний Донецьк, ранок 24 лютого, друзів-росіян та майбутнє України.

Ви родом із Донецька.

Згадаймо ранок 24-го лютого.

Яким він був для вас, чи не було відчуття «дежавю»?.

У мене дуже міцний сон, тому коли почалася війна, я не чула нічого.

Потім коли телефон почав розриватися від дзвінків і повідомлень, а в двері стала наполегливо дзвонити моя подруга, вона ж сусідка.

Власне, вона мені й сказала: «Саша, почалася війна».

Усвідомлення того, що сталося, до мене прийшло не одразу.

Я буквально з перших днів почала допомагати людям, багато часу приділяла на доставку допомоги до пологових будинків Києва, допомагала сім’ям виїхати з гарячих точок, знайти нове житло та інше.

Я постійно була в цьому божевільному ритмі і на день 4-й мої друзі просто вихопили у мене з рук телефон із фразою: «Досить! Тобі потрібно поспати».

Я лягла в ліжко і в цей момент до мене прийшло повне розуміння того, що в країні війна.

Але, якщо чесно, мені здається, що і зараз я не до кінця усвідомлюю все те, що відбувається.

Кожна новина про те, що прилетіла ракета, що вмирають люди, призводить до шоку.

Я не можу звикнути до цього і ніколи не звикну.

А щодо «дежавю», якоюсь мірою це для мене якась паралель із рідним містом.

У 2014 році я ще жила у Донецьку.

Коли почалися бойові дії, я не змогла там довго перебувати.

Буквально за 1,5 місяці поїхала звідти.

Як зараз пам’ятаю своє прагнення поїхати, бажання позбутися цих страхів.

Але все те, що я відчувала тоді, всі ті відтінки емоцій, які були і виникають зараз від того, що відбувається, намагаюся ховати.

Для мене це нестерпний біль.

Починаючи з тих днів 8 років тому й дотепер – я не можу повірити, що це все відбувається.

І все ж таки складно назвати всі мої відчуття «дежавю».

Те, як створюються республіки на тимчасово окупованих територіях, як вони намагаються зліпити з нашого Херсона – «ХНР», за тією ж стратегією, якою була в Донецьку – ось це я назвала б «дежавю».

Чи були в перші дні війни думок виїхати до іншої країни, де безпечно?.

Звичайно, були.

Мої друзі, близькі та рідні люди буквально наполягали, щоб я покинула країну найближчим часом.

Але я розуміла, що по суті проживаю всю цю історію вдруге у своєму житті.

Складно прийти до тями і знову переконати в тому, що треба знову бігти.

Я ніби відмовляюся від «синдрому жертви» і подумки, як дитина, тупаю ногою зі словами «не виженете мене вдруге з моєї Землі».

Тим більше, я тут потрібна людям, і поки вони потребують мене, я не маю права залишити Україну.

У мене все добре, є дві руки, дві ноги, є контакти та ресурси, щоб допомагати.

І поки у мене є ця можливість – я це робитиму! Це мій обов’язок.

Як змінилося ваше життя після 24 лютого?.

Це не можна описати словами у цілому.

Життя змінилося кардинально.

Багато хто говорить про те, що змінилися цінності.

В моєму випадку єдине, чого не торкнулася вся ця війна, — це якраз цінності.

А переважно змінилося все.

Насамперед – страхи.

Страшно за своє життя, за життя близьких, страшно за те, що відбувається зараз із людьми.

Так не має бути! Ніхто не має права забирати життя в людини!.

Можливо, на мене вплинуло життя у Євросоюзі, адже я прожила 6 років у Чеській республіці.

За цей час я дуже перейнялася цінностями, на яких збудований Європейський Союз.

Там людське життя понад усе – і це дійсно так має бути.

Тому всі мої думки та дії спрямовані на те, щоб допомогти людям фізично, морально та інформаційно.

Я порушую соціально важливі теми у своєму блозі, доставляю допомогу, якось привозила корм для тварин однієї бабусі, у якої вдома аж 20 кішок (посміхається), разом із моїми друзями із Праги ми шукали житло для біженців з України.

Загалом, волонтерська діяльність – це те, чим я зараз живу!.

«Відсіявся» чи хтось із вашого оточення за цей час?.

На превелике моє щастя, я зараз розчаровуюсь у людях, яких ніколи не знала – у російських солдатах, у російському уряді.

Але в моїх друзях-росіянах я абсолютно не розчарована, оскільки з першого дня вони допомагають нашим біженцям з України в країнах Євросоюзу.

До речі, з однією з моєю подругою з Росії, яка допомагає українцям, сталася дивовижна історія.

Вона познайомилася з новими людьми там, де вона зараз, її запросили за стіл і в розмові запитали звідки вона.

Коли дізналися, що Маша з Росії, прозвучало ще одне запитання: «Що ж ви робите тоді за цим столом?», на що вона абсолютно правильно відповіла: «24-го числа у мене, у росіянки, була повністю знищена в серці та душі моя країна, моя батьківщина.

З того дня батьківщини у нормальних й адекватних росіяни більше не існує».

Я б не пробачила собі, якби помилилася у людях.

Усі мої друзі висловлюють стурбованість питаннями «де ти?» і «як ти?», а не питаннями про те, якої сторони я дотримуюсь.

Для всіх людей у ​​моєму оточенні ситуація очевидна і проста – на Україну напав злочинний та терористичний уряд рф.

Чим ви займаєтесь зараз? Опишіть свої будні.

Зараз мої будні, як і у всіх українців, абсолютно не такі, якими вони були до 24 числа.

Кожен мій день завжди проходить по-різному.

Я намагаюся допомагати людям, купую необхідну допомогу, доставляю її, роблю якісь збори коштів, координую людей.

Іноді з’являється час на підготовку до іспитів в університеті.

Практично щодня я спілкуюся з мамою та бабусею по відеозв’язку.

Вони зараз у Донецьку.

Тримати з ними зв’язок – це неймовірно важливо і для них, і для мене.

За час війни ми вкотре переконалися, що українці – неймовірні люди.

Розкажіть про ваше спілкування з людьми, можливо, чиясь історія найбільше запала в душу?.

Незабаром я братиму інтерв’ю в одного з наших бійців.

Його історія шалено вразила і залишилася у моєму серці.

Поки не говоритиму хто він, але скажу так: з 2014 року він на фронті бореться за Україну, при цьому – він громадянин іншої держави.

Думаю, дуже скоро ви почуєте його історію.

Взагалі мені здається, що героїзм простежується у кожного з нас.

У матерів, які, наприклад, ніколи не виїжджали навіть за межі свого міста, але зараз для порятунку своєї дитини поїхали у невідомому напрямку.

Герої – це ті люди, які ділять один з одним шматок хліба у підвалах Маріуполя.

Герої – це старі люди, які всі свої заощадження перераховують на потреби ЗСУ.

Герої – це навіть власник заправки (усміхається).

Чула одну історію, що навіть коли окупанти заходили до міста, він не залишив свою заправку і сказав, що наливатиме бензин кожному українцю безкоштовно, а ворог не отримає й краплі його палива.

Такі сильні історії оточують нас щодня.

Я вважаю, що після цього ми зміцнилися не лише як нація, ми ще й зміцнилися у коханні та повазі один до одного.

Кожен перейнявся людяністю.

Навіть просто на вулиці більше людей почало підходити один до одного і питати: «Як справи?», «Вам чимось допомогти?» або «Як добре, що сьогодні вийшло сонце».

Я живу в Києві і поруч із моїм будинком є ​​пекарня, де печуть багети.

Пам’ятаю, минув тиждень з початку війни і я вийшла на прогулянку з собакою, а ці хлопці з пекарні впіймали мене прямо на вулиці і дали мені ароматний та хрусткий багет (усміхається).

Щоправда, шкода, що такою ціною.

Чи торкнулося це вас?.

Втрати, на превелике щастя, мене та моєї родини не торкнулися.

Але щодня, коли я прокидаюся і читаю зведення від моїх знайомих військових, відчуваю цей біль.

Це відчуття розриває мене буквально на шматки.

Емоційні гойдалки – головний атракціон війни.

Чи торкнулося це вас? Чи була у вас депресія і як із неї виходили?.

Емоційні гойдалки я на собі добре відчула.

Психологічно це дуже тяжко.

Моя основна проблема полягала в тому, що я намагалася допомогти всім, але абсолютно не думала про себе.

Чи їла я, чи спала я, чи відчувала емоції і чи дозволяла їх відчувати… У моїй голові було так: поки ти фізично в безпеці і тобі всього вистачає, зроби все, щоб допомогти тим, кому пощастило не так, як тобі.

І на цьому все!.

Багато хто говорить, що вийти з цього складного емоційного стану можна за допомогою фізичної активності.

Моя ж проблема в тому, що я гіперактивна і намагаюся просто не думати про свої почуття.

Коли про них не думаю, то мені простіше.

Прикривати економіку в тилу – наш обов’язок.

Як зараз справи із блогерством? Чи вдається заробити?.

Вважаю, що в цей час ми маємо підтримувати одне одного у всіх сенсах.

Блогерство живе зараз не так активно, як у довоєнні часи, але мене це не засмучує.

Більшу частину прибутку, який надходить, пересилаю на допомогу своїх благодійних проектів.

Знову ж таки, намагаюся допомагати людям як можу.

Яким бачите майбутнє рідної України та своє майбутнє?.

Я, як дипломований політолог із європейським дипломом, вважаю, що не буде у світі жодної країни чи компанії, яка не захоче допомогти Україні.

Так, можливо, щоб підвищити свій статус чи впізнаваність.

Але це також і про людяність, адже у нас багато людей втратили свої будинки, вони зруйновані.

Я впевнена, що Україна стане цитаделлю талановитих людей, яким нададуть чудову нагоду відбудувати все наново, щоб усе було ще кращим і красивішим.

Думаю, що у нашому менталітеті закріпиться відчуття того, що ми одна велика родина.

Це саме те, що зміцнює будь-яку країну та економіку.

Звісно ж, надалі Україна стане чудовою країною для іноземців.

До нас їздитимуть за освітою, за якісними послугами, за тим, щоб переглянути архітектуру, заново створену з руїн.

Попереду на нас чекає велике майбутнє!.

Щодо того, яким я бачу своє майбутнє, в цілому нічого не змінилося з початку воєнних дій.

Я б сказала, що просто мої плани та ідеї трохи відійшли на потім.

Але в мене життя довге (посміхається).

Упевнена, що ще буде час і місце для того, аби все вийшло.

Як тільки все закінчиться, я поверну собі те прекрасне життя, буду жити в Україні, чудово тут почуватися, прагнути створювати і втілювати свої мрії в реальність!.