Підрив греблі річки Ірпінь. Як росіян зупинила вода

Козаровичі, на перший погляд, видаються типовим українським селом, і лише пошкодження на його асфальтованих дорогах і поодинокі зруйновані будинки видають у ньому одне з багатьох українських сіл, що пережили обстріли та недавню російську навалу. Проте село має також ще одну особливість — його вулиці та переходи між будинками де-не-де губляться у воді, що розлилася неподалік. Ні, це не Київське водосховище, хоча воно справді дуже близько. Уся ця вода, у якій досі губляться вулички села й деякі городи, — від колись малопомітної річки Ірпінь, що несла свої води до Київського водосховища.

Саме тут починається історія, яка сильно вплинула на весь перебіг подій навколо захисту Києва від новітніх ординців. Річці Ірпінь судилося стати однією з основних перепон, що не дали російській "махині" змоги розкрутитись у своєму наступі на українську столицю.

Якщо глянути на карту, то синя нитка Ірпеня губиться в густій сітці іригаційних каналів. Заплава річки справді була ласим шматком — з родючими землями, а також великою кількістю місця для можливої забудови. І все це буквально неподалік української столиці. Тому її заплаву почали активно освоювати — ще за Радянського Союзу тут здійснили меліорацію, й болотисті береги річки вкрилися мережею іригаційних каналів, а на висушених землях місцеві радгоспи збирали щедрі врожаї.

Проте виникла проблема. Новостворюване Київське водосховище мало б затопити пониззя Ірпеня, оскільки його рівень був вищим за рівень річки. І радянська влада підійшла до розв’язання цієї проблеми за своєю “радянською” логікою. У місці впадання річки у водосховище звели греблю, щоб вода з моря не затопила заплаву річки. А воду самого Ірпеня відкачували й підіймали “вгору” до моря електронасосами. Водночас рівень Київського водосховища був приблизно на кілька метрів вищим від рівня Ірпеня!

А вже за Незалежності заплаву, особливо ближче до Києва, почали активно забудовувати. До того ж замість запланованих дачних будиночків на сваях зводили окремі житлові масиви.

А потім прийшли росіяни, які будь-що намагалися пройти до Києва. Вони спробували зробити це через міста-супутники столиці, але дуже швидко зрозуміли, що доведеться шукати також якихось інших шляхів. Усі вони так чи так перетинали річку Ірпінь, яка, певно, не видавалася окупантам серйозною перепоною. Тому через річку перекинули кілька мостів і гребель, а в деяких місцях її можна було просто переїхати в разі посушливої погоди.

Проте все почалося дуже стрімко змінюватися, до того ж не на краще. За словами нинішнього радника командувача Сухопутних військ ЗСУ на громадських засадах Олександра Дмітрієва (Тихоход), ще 24 лютого виникла ідея підірвати греблю, що відділяла Ірпінь від Київського водосховища, й так підвищити рівень води в річці (оскільки рівень води у Київському морі вищий за Ірпінь) та не дати окупантам змоги перебратися на іншу сторону річки, що відкривало б їм пряму дорогу до Києва.

“Я звернувся з ідеєю підірвати греблю, а Олександр Сирський (Олександр Сирський від серпня 2019 року є командувачем Сухопутних військ Збройних сил України. Із початком російського вторгнення в Україну став також командувачем оборони Києва — ред.) наказав надати вибухівку, — розповідає Тихоход. — Для оперативності було залучено й військових, і тоді ще цивільних спеціалістів. Я в тому районі знаю майже кожен кущ, багато років організовую трофі — рейди по тій місцевості. Тому підйом рівня води був абсолютно логічним кроком.

Але, звісно, з Сирським щодо цього нам дуже пощастило. Уявляєте — приходить до нього людина, якої він раніше ніколи не бачив, і показує на карті технічно обґрунтовано, чому це треба, які ґрунти, перепади тощо. І все — він дав команду реалізувати цей проєкт.

Усе закрутилося дуже швидко. Для мінування греблі знадобилися буквально години. Після того, як я потрапив до командувача, буквально через 10 хв ми вже їхали по вибухівку. І одразу повезли її на греблю для мінування.”

За словами Тихохода, від ідеї просто підняти заслін одразу відмовилися. Тиск води був таким потужним, що це виявилося неможливо зробити. Тому залишалося єдине — підірвати греблю. Проте було кілька проблем — при сильному вибуху існувала загроза гідроудару, коли велетенська маса води з Київського водосховища могла просто знести села по течії Ірпеня, що спричинило б великі руйнування та людські жертви. До того ж через греблю та міст і далі йшли та їхали біженці, а в разі руйнування греблі шлях їм було б відрізано. Тому вирішили підірвати греблю лише частково, щоб люди мали змогу й далі переправлятися на інший берег.

Як зазначає Тихохід, під греблю заклали близько 500 кг вибухівки, у результаті вибуху утворилася діра приблизно метр у діаметрі, в яку ринула вода з Київського водосховища. А міст над греблею пошкодило лише частково. “Вода почала заповнювати заплаву Ірпеня, але люди мали змогу евакуюватися з тієї сторони. Ми навіть поставили аварійний заслін, щоб у разі чого опустити його та закрити потік води”, — розповідає Олександр.

Розлив у долині Ірпеня

Проте виникла ще одна проблема — вода почала затоплювати територію біля самої греблі, але не пішла далі. А в цей час росіяни вже наводили понтони неподалік Мощуна. “Вони спочатку перейшли недопідірваним мостом невеличкою групою, але ГУР швиденько їх там усіх поклав. А потім навели понтон, і їхня техніка пішла по ньому. Перед тим був величезний артобстріл з того боку, наші відійшли на запасні позиції й помітили техніку, коли вона вже пересувалася на цю сторону річки”.

Ситуацію мала б виправити “велика вода” з Київського водосховища, але вона просто не доходила до Мощуна. І це мало одне просте пояснення. Хтось через непоінформованість або нерозуміння ситуації підняв заслін однієї з гребель навпроти хутора Червоний, що перед Мощуном, і вода просто не доходила до того місця, де росіяни встановили свої понтони та якими перекидали техніку. Українські війська в Мощуні буквально спливали кров’ю.

“Перша дамба і шлюз — у Козаровичах. Друга дамба розташована навпроти хутора Червоний урочища Шевелівка. Нашою метою було, щоб через цю дамбу переливалася вода. Ми намагалися підірвати її, влупити з танка з Гути Межигірської, але там усе заросло й не було видно, куди стріляти. Бойові плавці не змогли підійти, бо з того боку їх обстрілювали снайпери. Витратили чимало снарядів, щоб влучити артилерією. Снаряди падали майже поряд, але ж заслін металевий, до того ж він стоїть на “попах” і зруйнувати його надзвичайно важко. Тому довелося зробити другий вибух”, — розповідає Олександр.

Цього разу підготуватися до підриву виявилося доволі непросто. “Коли ми готували перший вибух, росіяни лише підходили до Козаровичів, а вже під час другого підриву нас прикривала артилерія”, — додає Тихоход.

Але українським військовим таки вдалося закласти вибухівку. Для другого підриву греблі “не пожаліли” аж тонну вибухівки. Водночас тривала робота для того, щоб максимально “наситити” весь регіон водою. “Було забезпечено спуск усіх водосховищ вище по течії Ірпеня, щоб пришвидшити підняття рівня води в річці. Спочатку просто стояли над картою й записували — ось тут треба спустити воду й отут. Потім знаходили місцевих керівників, які мали забезпечити спуск”, — розповідає Олександр.

Але й цього конструкторам українського водяного “валу” виявилося замало. Ухвалили рішення підвищити рівень Київського водосховища. “Підняли й не спускали воду на Вишгородській ГЕС — як наслідок, підвищився рівень не лише Київського моря та Ірпеня, а й річок Здвиж і Тетерів, і там теж застрягала їхня техніка”.

Цього вже виявилося достатньо, щоб “напоїти” заплаву Ірпеня. “Підходи до понтонів стали суцільним болотом. На полі застрягло дуже багато техніки. Деяку техніку вони ще встигли самі евакуювати під обстрілами, а іншу навіть не змогли забрати, бо вона там застрягла повністю — її вже затрофеїли наші”, — розповідає Тихоход.

Заплава Ірпені в районі Демидова — Козаровичів після підриву греблі. Фото з фб Олександра Дмитрієва (Тихохода)

Аеророзвідник Олег Собченко потрапив у Мощун уже після того, як там розпочалися жорстокі бої. Раніше він разом з Ігорем Луценком працював у районі Лютіж — Демидів — Козаровичі. Але саме на його очах відбувалося затоплення заплави Ірпеня після того, як підірвали греблю.

“Греблю підірвали так, щоб вже нормально йшла вода, вже після 5 березня. Першого березня я ще командував стрілецьким боєм саме на цій дамбі, нічого підірвано там не було, підйому води не спостерігалося. По сухому ходили з Демидова до Лютежа біженці по мосту.

Росіяни 1 березня вже билися за цю дамбу, приходили пішки й стріляли, щоб її захопити. Ми знайшли добровольчий рух ОУН і попросили їх підсилити цей напрямок. Хлопці під’їхали підсилювати, а трохи пізніше й ППО з'явилося, і ще більше людей. А 1 березня реально цю дамбу захищало лише семеро осіб. Коли ми вперше туди потрапили, то одразу в стрілецький бій. Раніше ж працювали на іншому напрямку — на мосту на Демидів.

Води Київського водосховища потужно прориваються через підірвану греблю до заплави Ірпеня. Скріншот з відео Олега Собченка

Щодо Мощуна, то на краще ситуація там змінилася, можливо, тижні за два після того, як підірвали греблю. Дуже широка долина — можливо, треба було підірвати ще заслони, щоб вода заходила швидше. Ми також помітили підвищення рівня води в Київському водосховищі. Під водою зник один з придніпровських пляжів, де ми раніше садили дрон. Усе було зроблено дуже правильно — думаю, тому велика вода дісталася Мощуна на два дні раніше".

Понтонні переправи окупантів на річці Ірпінь. У інфографіці використано скріншоти з відео Ігоря Луценка

На Мощуні було три понтонні переправи. Досить довго наша артилерія не могла їх роздовбати. Росіяни не відступали, поки була можливість їздити через понтон. Звісно, технічно вони могли переправитися на певних ділянках і без понтонів. Сенсу наступати самими плаваючими машинами немає. Щоб створити повноцінний плацдарм, потрібна бронетехніка, танки й вантажівки.

Коли пішла вода, то берег почало підтоплювати. У кожній воронці з'явилися величезні калюжі, земля стала мокрою. Зрештою, вони покинули затію з Мощуном, коли один понтон роздовбало, а інший пішов у вільне плавання через підняття води. Певно, були спроби поставити нові понтони, але це не вдалося, адже стало дуже заболочено. Росіяни намагалися мостити якісь дошки. До того ж робили все вночі. Ми літаємо вдень — нічого не бачимо, а наступного ранку біля річки з’являється безліч слідів, де вони намагалися під’їхати до річки, розкидано якісь дошки — певно, мостили, щоб не загрузнути. Але через грязюку та багно їм нічого не вдавалося.

Через той понтон, що пішов у вільне плавання, вони тікали останнього дня, коли були в Мощуні. Перепливли до понтона на своїх машинах, а потім бігали по ньому під обстрілом. Десь двадцять п'ятеро осіб піхоти й три машини. Потім вони заледве злізли з цього понтону. Мабуть, машини було пошкоджено й вони почали тонути — усі три там пішли на дно. Наступного дня їх ще якось було видно, а потім можна було побачити лише масляні плями від них на воді, оскільки вода й далі підіймалася."

Скріншот з відео Ігоря Луценка

Нині Козаровичі зализують свої рани й намагаються пристосуватися до нової реальності. Однією з основних її ознак є справжнє море буквально за городами місцевих мешканців.

Лише по деревах, що видніють удалині, можна зрозуміти, де колись була лінія берега. Фото автора

Вода вже дещо спала, хоча подекуди вулички ще потопають. Фото автора

Та й у підвалах селян досі стоїть вода. Проте, здається, це їх не дуже засмучує. “Якби не річка, ці орки зараз далеко заїхали б”, — підсумовують вони з якоюсь внутрішньою гордістю за причетність до чогось істотного. І вже зі сміхом одразу переходять до нових реалій.

“Ви знаєте, яких ми в себе в городі карасів ловили, коли відступила вода? Ось таких!” — показують і розводять руки.

Ми йдемо до дамби, що розділяє Київське водосховище та гирло Ірпеня. Сліди обстрілів тут значно помітніші.

Навіть інформаційний щит не уникнув влучень

Проте є й зовсім мирні картинки — групки велосипедистів, які заїжджають з боку Козаровичів. Саме місце підриву монументальне на вигляд, але водночас досить мирне — деформовані від вибуху заслони, які підняли краном, тут досі лежать біля місця підриву. Також поруч блокпост українських солдатів, які уважно за нами стежать. Коли я підіймаю мобільний, щоб зробити знімок, один із них забороняє. “Давайте вже після війни”, — мирно каже він. І це зрозуміло — поки на півночі ворог і далі накопичує сили, ніхто не може гарантувати, що не буде ще однієї спроби “прогулятися” до Києва. Тому Ірпінь знову може стати тією лінію оборони, об яку ворог укотре зламає зуби.

росія україна війна ірпінь