Стефанія Нагірна. Із моїх музичних спогадів

Сьогодні пропонуємо читачам Фотографій Старого Львова познайомитися із музичними спогадами Стефанії Нагірної – співачки, педагога та громадської діячки.

Стефанія Нагірна – активна учасниця Українського жіночого союзу.

1919–1944 виступала в українських концертах у Львові, Празі, Берліні.

Викладала в українських гімназіях у Подєбрадах , Рахові, м.

1945–1948 перебувала у таборі для переміщених осіб (м.

Реґенсбурґ, Німеччина), де брала активну участь в Об’єднанні українських жінок на еміграції.

Стефанія Нагірна (фото ЕСУ).

У 1949 емігрувала до Нью-Йорка, де провадила педагогічну діяльність, була членом управи Українського літературного мистецького клубу, очолювала батьківський комітет Українського музичного інституту (м.

Чикаґо, США).

Спогади Стефанії Нагірної, які ми пропонуємо читачам, були опубліковані у часописі “Наше життя” (1952 р., ч.

6) під назвою “Із моїх музичних спогадів”.

Найбільше автор у них згадує про талановитого композитора Нестора Нижанківського (текст спогадів подаємо оригінальним).

Титул часопису “Наше життя”, ч.

6, 1952 р.

Із моїх музичних спогадів.

Оце недавно в одній книгарні переглядала я ноти й натрапила на “Ах, де ж той цвіт” Остапа Нижанківського.

Ця пісня збудила в мене цілу низку спогадів із давноминулого.

Я співала її востаннє у 1919 році, коли ще свіжа була могила автора цієї пісні, жорстоко розстріленого поляками.

Акомпаніював мені син його Нестор, з яким я випадково тоді познайомилась.

Пригадались інші переживання, звязані з музичними виступами.

Впродовж декілька десятків літ, коли я вчилася співати й виступала – було в мене їх багато.

Більшість із них мають значіння тільки для мене.

Але деякі можуть бути цікаві для всіх, що люблять музику та переживання, звязані з нею.

Перший листопада 1919 застав мене у Львові, де була студенткою Музичного Інституту.

Трагічний відступ Української Армії відтягнув також частину цивільного населення.

Разом з ним опинилась я у Манастириськах над Дністром, Там саме зустрілась із Нестором Нижанківським, який відступав разом із своїми братами із армією.

Він був дуже прибитий, бо весною поляки розстріляли були його батька, священика коло Стрия.

Нестор Нижанківський.

Мене представили йому, як співачку.

Він зацікавився.

Повели нас в якусь велику залю, де стояв добрий фортепіян.

Зібралося декілька старшин, Нестор Нижанківський просив мене заспівати дещо з творів його батька.

Я почала піснею “Ах, де-ж той цвіт”.

Знаменитий акомпаніямент Н.

Нижанківського поривав мене.

Ледве ми закінчили пісню, як він зірвався з крісла й вибіг із залі.

Всі зрозуміли, що його зворушила музика батька.

За деякий час вернувся спокійний, але з почервонілими очима.

Стиснув мою руку й сказав: – Яка шкода, що мій батько ніколи не чув вашого виконання цієї пісні!.

Після цього я співала ще декілька пісень його батька, а він свої молодечі композиції “Снишся мені” та “Не співай на весні, соловейку, мені”.

На другий день я зустрінула Н.

Нижанківського на вулиці з перевязаною лівою рукою.

Що сталося? Необережно поводився з револьветом і перестрілив собі руку.

Сумно сказав: – Вже певне ніколи не буду грати.

Мені защеміло серце.

Я змогла сказати тільки декілька слів співчуття.

Ми розійшлися.

Дальший відступ, полон, Бригідки й знов я на волі у Львові.

Та продовжувати науки співу я не могла, бо тяжкі були мої матеріяльні умовини.

Треба було пробиватися життям.

Остап Нижанківський.

Та саме на той час припадає переживання, що заважило на дальшій моїй дорозі.

Ще коли я була ученицею Музичного Інституту, вибрала раз була для кінцевого попису оту саме пісню Остапа Нижанківського.

На одну з лекцій прийшов послухати директор Інституту В.

Коли я почала, побачила на його обличчі здивування.

Він вислухав мій спів до кінця й вийшов без слова.

На пописі, який відбувся у великій залі Муз.

Інституту, я співала, як казали, дуже добре.

І ось весною 1920 я одержала запрошення взяти участь у концерті, присвяченому памяті композитора Остапа Нижанківського.

Я співала в дуетах зі Стефою Туркевич.

Ми виконували “Люблю дивитись” та “Люба ластівочко”.

Це був перший мій концертовий виступ.

Я була рада, що він повязаний із улюбленим моїм композитором.

Стефанія Туркевич.

Зараз після того попрохав мене директор українського театру О.

Стадник заступити хвору артистку в опері М.

Лисенка “Ноктюрн”.

В якому хвилюванні вивчила я за три дні партію “Панни з рожою”! Партнером моїм, себто “офіцером” був відомий співак Орленко.

“Вакханку” співала артистка Стадникова.

Орхестрою диригував молоденький ще тоді, Антін Рудницький.

Та осінню цього ж року зустрінула мене найбільша несподіванка.

Я одержала запрошення співати на концерті, де мав виступати В.

Барвінський, як піяніст, та оперовий співак Мартіні (Масляк).

Для мене,студентки Музичного Інституту, це був великий успіх.

А вже коли появилися на вулицях Львова афіші й я побачила своє прізвище побіч Барвінського та Мартіні, я повірила у дійсність.

Василь Барвінський (1888-1963) – композитор, піаніст, педагог, музичний критик, у 1932 році – директор Вищого музичного інституту ім.

Миколи Лисенка у Львові.

Концерт пройшов з великим успіхом.

Появилася в «Ділі» рецензія С.

Людкевича, яка мене оголомшила.

Я читала її стільки разів, що вивчила була напамять.

Довгий час затер дещо, тому подаю тільки уривок із неї: «С.

Чабанівна (моє дівоче прізвище) являється співачкою “зроду”, з гарним гнучким, з натури поставленим голосом.

І коли її природна техніка й наскрізь інтелігентна інтерпретація робить вже сьогодні враження школи, то при всесторонньому удосконаленні вона ішла б все вище й вище.

Хто знає тернисту дорогу її дотеперішніх мистецьких змагань, то може хіба звернутися з гарячим апелем до всієї музикальної суспільности, щоб цьому талантові не дала загинути, а помогла йому розвинутись всесторонньо”.

Не згадую тут моїх дальших виступів у театрі О.

Стадника, де я співала ролю Оксани в “Запорожці”, Софії в опері “Галька” та Арсени в “Циганському Бароні”.

Та запамяталась особливо академія 22 січня, влаштована новою наддніпрянською еміграцією.

Композитор С.

Людкевич запропонував мені співати його нову пісню на слова О.

Олеся “Подайте вістоньку”, присвячену емігрантам із Великої України.

Я була одушевлена, що перша буду виконувати цю композицію.

Глибокий зміст вірша та надзвичайно цікава музика цієї пісні мені дуже припали до вподоби.

Пізніше я згадувала її, коли мені прийшлося співати на ювілею 40-ліття літературної праці О.

Станіслав Людкевич.

Перемишль, 1934.

Коли в 1923 році зявилася можливість студіювати на високих школах у Празі, я переїхала туди з чоловіком.

Із цим культурним та гарним містом, звязано в мене багато спогадів.

Та в першу чергу згадаю свою зустріч із Нестором Нижанківським, щоб доповнити спогади про нього.

Одного дня побачила я його в їдальні Укр.

Комітету, де тоді зустрічалась велика частина еміграції.

Він не пізнав мене, а я чомусь не признавалась, що ми колись були знайомі.

Глянула тільки мимохіть на його ліву руку і з радістю ствердила, що нема знаку від колишнього пострілу.

За якийсь час мене запросили взяти участь у Шевченківському концерті.

Нижанківського представили мені, як акомпаніятора.

Перша проба відбулася в його помешканні.

Коли я співала першу пісню, Нижанківський був неначе задуманий, далі декілька разів глянув на мене, врешті зірвався з крісла, взяв мене за руки й спитався схвильовано: Пані, це ви співали пісні мого батька в Манастириськах? Я була щаслива, що він пізнав мене по голосі.

Від того часу він став моїм постійним акомпаніятором.

Працювати з ним було дуже приємно.

Ми докладно студіювали кожну пісню й дивували слухачів великою зіграністю.

Особливо радісно згадую оперу М.

Лисенка “Ноктюрн”, що її ми ставили в Подєбратах.

“Вакхантку” співала О.

Мамонько, яка потім стала оперовою співачкою в Ризі.

Ролю “офіцера” виконував О.

Самойлович, один із трьох братів Самойловичів, знаних співаків.

Ролю “Панни з рожею” по мистецьки співала чешка Ріхтрова, яка ніяк не могла навчитися вимовляти українського твердого “л”.

Ролю “цвіркуна” виконала приємним альтом Н.

“Цвіркунку” співала я.

Підготовку всіх партій вів Н.

У 1929 р.

Нестор Нижанківський виїхав до Львова.

Останній раз я зустрілася з ним у червні 1934 р.

у Львові, куди я приїхала як делегатка на Український Жіночий Конгрес разом із З.

Мірною та Л.

Нестор Нижанківський (1893-1940) – композитор, піаніст, музичний критик.

Нижанківський запросив мене послухати його нові композиції.

Він грав мені один твір, що мене сильно зворушив.

Написав його в той день, коли гинули з рук польського ката хлопці-герої – Білас та Данилишин.

Потрясаюче вражіння у цій композиції – це наслідування дзвонів українських церков, які проводжали мучеників в останню дорогу.

Мабуть ніхто не виконував цього твору, бо був написаний потайки.

Чи зберігається де?.

Згадую покійного Н.

Нижанківського з великим признанням за його прекрасний акомпаніямент, за цінні поради та глибину музичного таланту.

Український музичний світ втратив у ньому передчасно здібного композитора.

Стефанія НАГІРНА.