Село на лінії фронту: як живуть в Лиманах Миколаївської області

Мирне життя на передовій

До кінця березня тут стояла звична для степу тиша. Люди бачили жахіття війни по телевізору та чули далеке відлуння. Але потім все змінилося. Село опинилося на лінії фронту.

Та жителі села Лимани намагаються жити звичним життям. Вранці на зупинці люди чекають на маршрутку до міста – їх небагато.

2 червня громадський транспорт, що курсує напрямком Лимани-Лупарево-Галицинівка – потрапив під ворожий обстріл. Тоді з водієм їхало лише двоє пасажирів. На щастя, ніхто не постраждав.

Осколки від артилерійських снарядів пошкодили салон, фото з соцмереж.

За годину перед нашим приїздом окупанти знов обстріляли село. Староста одразу двох населених пунктів, що розташовані поруч – Лупарево і Лимани – Наталія Панашій – зустріла біля сільради з радістю і міцно обійняла військового, що супроводжував нас. Її сприймають тут як свого “Арестовича” – заспокоює в непрості часи.

– Ходімо, познайомлю вас з колективом, який в мене тут залишився, – хутко повела в нас маленьке приміщення, що тепер служить складом.

Дві жінки невисокого зросту – соцпрацівниця і касир-рахівник, як їх назвала Наталія – розподіляли продукти, щоб кожен житель отримав все рівномірно. Печиво, крупи, вода. Водій допомогає розвозити це по іншому селу – Лупарево.

Жінки рахують печиво щоб роздавати мешканцям

Наталія Панашій дістає білий великий зошит.

– Є в нас вулиця, ми знаємо, скільки на цій вулиці дворів, людей проживають і ми записуємо, коли вони отримують пайочок. Ми це все тримаємо на жорсткому контролі і наразі трошки, як би, порядкували видачу, тому що деякі повиїжджали, – показує вона заповнені сторінки. Волонтери везуть продукти з Миколаєва і Одеси.

Їжу також можна і купити, працюють три магазинчики. Люди повертаються в Лимани, не дивлячись на обстріли. Наразі тут живе близько 600 людей. До війни – 3500.

За продуктами і взуттям прийшов літній чоловік. Наталія розповіла йому, коли і що чекати, і попросила не приходити сюди о 6 ранку.

“Да куда там, нас гатили так... По посадкам, по лінії йшло. Слава Богу до нас не дістало. Ще б кілометр, і нас б накрило. І кабздець”, – емоційно розказував чоловік, розмахуючи руками.

Селянин ледь стримував сльози, розповідаючи про черговий обстріл

Чоловік поскаржився, що в селі немає світла і відремонтувати через постійні обстріли складно.

– Ресевці восстанавливали, махаю їм, стоп, скажіть, надежда хоч есть, а вони – “есть. Але скажіть їм, тільки щоб не стріляли…, – махнув він рукою.

Чоловік не хоче їхати, бо тут його дім. Він його не залишить ворогу.

– Как говорится, хай я тут і… Ну.. Не можу я. Діти уїхали.. Ще й дітей гублять. Росіяни хотят усе забрать. Але наші солдатіки… Я їм готов і кабана зарізати, – заплакав він.

Його село, майбутнє і діти допомагають йому триматися.

Але наші солдатіки… Я їм готов і кабана зарізати, – заплакав він

– Мені 70 років, маю 200 баранів. Що у мене є, я все готов віддати солдатам. Може це моя надежда і вона допомагає перемогти цих тварей. Жалко, що дітей немає. Душа болить. Дай Бог, щоб ми вижили. Хто ж знав, що так буде, – каже чоловік.

Окрім дорослих, тут живуть й діти. Є декілька багатодітинх родин, які тут залишилися. Чи зможуть учні розпочати наступний навчальний рік у рідній школі – ще невідомо. В ній побиті вікна, сходи, а на площі біля входу – невеличке углублення від влучання уламку.

Розбомлена сільрада

Наталія Панашій показала свою сільраду, яку вперше вночі 2 квітня розбомбили окупанти. Тоді тільки вибило вікна. А вже 7 квітня влучили в кабінет. Дивом обійшлося без жертв: охоронців відпустили додому.

Розбита сільрада

– Це моя сільрада. Галицинівська сільська рада. Голова в Галицинівці – Іван Васильйович, а я тут. Оце в нас такий кабінет – вибуховою хвилею двері вибило. Наразі повністю знищено поштове відділення, ще дах там цілий, пенсію видають на вулиці. Бібліотека – шикарна була. Знищили повністю. І моє крило – паспортний стіл, тільки нам поробили ремонт.. Мій здоровений кабінет…, – показує Наталія.

Тут колись був кабінет в який влучили росіяни.

Завали не прибирають і відновлювати поки що нічого не планують

– Виживемо. Ми сильні. Я жодного дня не виїжджала з села. В мене є причини. Свекруха, якій 72 роки. Чоловік, який працює на заводі. Мене підтримують тут люди і ми разом тримаємось в тилу. Вперше плачу за оці 114 днів, – не витримала Наталія.

Під завалами залишились важливі документи і 123 квітки. Дивитись на те, у що перетворили рідну сільраду Наталії нестерпно. Вона тяжко зітхає.

– Відбудуємо. Головне – перемога. Ми відчуваємо, що вони оці останні дні сильно налягають, але наші їм дають там. Ми чуємо. Говоримо людям триматися. Бо якщо ми звідси поїдемо, то розкатають в пиляку. А так, ми з вами все це разом відбудуємо. Ми тут, щоб все зберегти, – каже Наталія Панашій.

Поки Наталія проводила екскурсію по сільраді, до будівлі під'їхав великий бус. З нього вивалися здоровенні хлопці у броніках, а позаду них – ще й дівчата. Виявилося, це одеські волонтери з Hello Moto. Привезли продуктові набори. Кажуть, спитали, куди ніхто не їде через небезпеку і їм відповіли – в Лимани. Ті й поїхали сюди.

“Щотижня ми збираємо набори з Одеси. І щотижня ми їдемо у передмістя або в Миколаївську область. Сьогодні приїхали сюди, почувши, що мало хто потрапляє сюди. Ніякого страху немає. Ми усі треновані. Усі тут члени мисливського колективу, до пострілів звикли”, – розповів волонтер Сергій Сергієнко.

Позаду промчалися пожежні автівки – гасити пожежу за селом, можливо, спричинену ранковим обстрілом.

Щоденні і хаотичні обстріли

Росіяни стріляють хаотично. Люди ховалися у будинку культури, але й ту будівлю розбомбили, тепер вона – небезпечна. Снаряди знаходять на вулиці і навіть на кладовище.

Вже звичний елемент пейзажу українських степів - елементи ракети із реактивної системи залпового вогню

Влучають росіяни не лише в адміністративні будинки, а й в житлові. Після перших серйозних обстрілів місцеві почали виїжджати.

– Страшно стало, коли люди почали виїжджати. Це так моторошно, коли біжать за машинами коти й собаки. Я тоді поняла, що ми повинні їх рятувати. Тварин розвозили по людям. А потім підключилися й волонтери. Через складну ситуацію місцеві масово поздавали корів. Порізали свиней, – з болем каже Наталія.

Це так моторошно, коли біжать за машинами коти й собаки

Від обстрілів люди ховаються в підвалах, а також у власноруч створеному сховищі в школі. Не завжди це рятує. Вже загинуло 2 людини – їх посікло касетними снарядами, доправити їх до лікарні не встигли. 4 людини травмовано.

– У одного, чоловіка 60 років, наразі не можуть витягти два уламка, які в ньому застрягли, – додала Наталія.

Деяким "пощастило" відбутися лише зруйнованим майном. Наталія провела до одного такого будинку літнього подружжя. Кілька днів тому по їхньому будинку вдарили окупанти.

– Ой, ходімо всередену, покажу, – позвала нас до себе жінка.

Вона завела нас просто всередину своєї домівки. У спальні був безлад – снаряд влучив поруч у сусідню прибудову і вибуховою хвилею побило скло у вікнах.

– Ходімо далі, ой, покажу, – відвела нас вона у двір.

– Как мы остались живы, вообще не понимаю. Мы были в гараже з дедом, он мне помогал. Тут что-то заскрипело, зашумело, тут такой звук и я потом не поняла ничего, я оглохла. Я даже не слышала, что на меня стекла полетели, не помню, как в ноги стекло летело, – плаче, розповідає жінка. Вона не могла прийти до тями і зрозуміти, що відбулося.

Бабуся плаче згадуючи про те, як снаряд прилетів у її будинок: "Як вийшла, глянула, що з моєю хатою, то й остовпіла. В нас дах – подняло і опустіло”.

Біля її будинку впало вже три боєприпаса. Поки вона показувала, вдалені знов роздалися звуки обстрілу.

– О. Гремить, – зауважує.

– Та нічого страшного. Усе буде в порядку, – заспокоює її чоловік.

Жінка тяжко заплакала ще раз і прикрила рукою обличчя, як згадала, скільки років вона витратила на цей будинок і скільки часу ще знадобиться на відбудування.

Це далеко не єдиний будинок, котрий постраждав тут від окупанських обстрілів. Знайти щось без розбитих вікон вибуховою хвилею або від уламків – важко.

Прихильники “русского мира”

Тим не менш, в селі досі є люди, які чекають на росіян. Ними тепер займається СБУ Дехто з цих прихильників русского міра середнього віку, а є навіть молоді.

– В них є родичі в Росії. Там не показують того, що в нас є. І вони розказують, що там все прекрасно. Але ми намагаємось знаходити таких місцевих дуже швидко. І кожна інформація відпрацьовується СБУ. Були й такі, яких вивозили звідси, – розповіла староста.

За її словами, молоді “шпигуни” працювали за гроші. В них помітили нові телефони. Вони скидали російським військовослужбовцям важливі дані.

Ми сильні

Тиждень тому у Наталії з’явився страх опинитися в полоні. Бо зникло світло і пропав зв’язок.

– Вночі думаю, що живу дуже близько до окупантів. А потім розумію, нє, ну чого вони сюди повинні зайти. Не повинні. Наші збройні сили сильні. Ми сильні. Витримаємо, – впевнено говорить Наталія.

Підтримка односельчан додає сил старості Наталії Панашій

село війна обстріли миколаївщина