Жінки на фронті: 10 запитань офіцерці ЗСУ Вікторії Кравченко

Жінка на війні у свідомості багатьох — усе ще виклик. Якщо вважати це іспитом, то героїня нашого першого інтерв’ю — майор ЗСУ Вікторія Кравченко його успішно здала. Енергійна та смілива дівчина ламає гендерні стереотипи та власним прикладом доводить, що немає нічого неможливого для українських жінок, воюючи пліч-о-пліч із чоловіками. 

«ELLE Україна» розпитав Вікторію про перші думки 24 лютого, про гендерну дискримінацію, про те, що не дає впасти духом і взагалі як це — бути військовою. 

Наша героїня — військовий психолог Вікторія Кравченко
Вік — 30 років
Звання — майор
Досвід — 14 років в ЗСУ

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?

У мене був нескінченний потік думок...
«Це лише жахливий сон». 
«Як добре, що наш cин не тут».
«Батько в Харкові. Дай Боже йому вижити».
«Як же я мрію обійняти маму».
«Як не збожеволіти?»
«Що далі?»

У мене вперше за все моє життя була така реакція на стрес, як паніка та істерика. Тремтіння рук, ридання. Я розуміла, що себе потрібно переключити. Тому почала збирати речі та прибирати в квартирі. Трохи заспокоїлася, прийшла до тями. Мій товариш заїхав за мною, і ми поїхали в нашу військову частину, де отримали вказівки щодо наших подальших дій як військовослужбовців.

Як ви прийняли рішення піти на війну?

У Збройних Силах України я з 2008 року. У 16 років я прийняла Присягу на вірність українському народові. Я зробила свій свідомий вибір ще тоді й розуміла, що передбачає діяльність військового, я усвідомлювала всі потенційні ризики обраної професії. 

Коли ще у 2014 році Росія почала вторгнення на територію нашої країни, я вже розуміла важливість своєї діяльності. Я — військовий психолог. Тому я навіть не розглядала інших варіантів. У мене був лиш один варіант — застосовувати свої знання, набуті за всі роки перебування в армії, на практиці заради допомоги нашим захисникам і всім тим, хто цього потребує. 

Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні? 

Кожен мій день несхожий на попередній. Переді мною стоять різні завдання (не лише від командирів, але й завдання, які я ставлю сама перед собою), і я намагаюся все встигати по максимуму. Я навчаюся, намагаюся займатися науковою діяльністю, тому що минулого року вступила до ад’юнктури і написання дисертації є наразі моїм обов’язком (хоча, будемо відверті, зараз зовсім не до цього). За запитом виїжджаю на передові позиції та в центри підготовки наших бійців, де проводжу психоедукаційні експрес-заняття з нашими захисниками щодо надання першої психологічної допомоги під час виникнення негативних психічних станів, заняття щодо збереження та відновлення психічного здоров’я військовослужбовців, навчання методів самодопомоги та саморегуляції. Звичайно, проводжу індивідуальні бесіди з тими, кому це необхідно. 

Також займаюся волонтерською допомогою військовим підрозділам і цивільному населенню, і це виходить дуже добре завдяки нашому небайдужому народові. 

Якщо з’являється вільна хвилинка, я присвячую її сім’ї (по можливості) або займаюся верховою їздою. Це є моїм ресурсом.

Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?

Ні, в жодному з підрозділів, де я проходила військову службу, проявів гендерної дискримінації щодо мене не було. Вважаю, що тільки від людини залежить ставлення оточуючих до неї. Незалежно від статі та гендерної приналежності.

Які складнощі вам довелося подолати?

Кожного дня мені доводиться долати певні складнощі. Про деякі з них я зараз говорити не можу. Але колись, думаю, обов’язково поділюсь і цим. 

Головна болюча тема для мене на сьогоднішній день — моя дитина. Мій Марк, який уже більше чотирьох місяців перебуває не поряд зі мною. Більше чотирьох місяців я не можу його обіймати та просто бути поряд (слава Богу, що у нас із чоловіком була можливість його побачити хоча б пару разів після трьох місяців повномасштабної війни). Я не бачу, як зростає та дорослішає моя дитина. Я почуваюся винною. Але кожного разу нагадую собі, для чого я у Збройних Силах України. Я роблю свій внесок для нашої скорішої Перемоги. Для того щоб кожна дитинка якомога швидше мала змогу обіймати своїх батьків. 

Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?

Кожного дня щось вражає, якщо чесно.

Особливо мене вразив наш народ. Найкращий, непереможний, сильний та вільний. За свободу та життя такого народу я точно готова віддати своє життя, якщо буде потрібно. 

Мене постійно вражають наші захисники, які перебувають на передовій. Їхнє бажання захищати свою землю, свої сім’ї, свою свободу. Кожен з них — герой уже тільки тому, що вирішив не відсиджуватися в безпечному місці, а робити все, що в його силах, заради нашої Перемоги.

Що не дає зараз упасти духом і зламатися?

Моя сім’я. Віра мого сина в те, що ми дійсно переможемо того клятого злого «дракона».

Очі наших захисників, з якими я спілкуюся під час своїх відряджень. Вони сповнені вдячності. А коли після бесіди людина, яка тільки-но вийшла з бою і спочатку навіть в очі не могла дивитися, усміхається мені, хочеться просто ридати від щастя. У такі моменти я розумію, що перебуваю на своєму місці й роблю те, що я повинна робити. Роблю це добре. Це дуже надихає, мотивує, наповнює ресурсом.

Які перспективи розвитку України ви бачите?

Найкращі! Вважаю, що тепер наймогутніша країна з найвеличнішим народом — це наша Україна. І весь світ це також бачить. За останні місяці трансформацій відбулося надзвичайно багато. В усіх сферах. А далі нас чекає тільки найкраще.

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни? 

Я більше не буду відкладати своє життя на «потім». Я буду подорожувати всім світом разом зі своєю сім’єю. Я буду якомога більше часу приділяти своїм близьким та рідним. Я буду цінувати ще більше кожен свій ранок, коли буду прокидатися. І цінувати кожен захід сонця. 

Звичайно, постійно буду тренувати свою бойову підготовку. Навіть після нашої Перемоги, на жаль, ми не зможемо відчувати себе у безпеці на 100%. Тому бути постійно готовим, вважаю, повинен кожен свідомий українець. 

А ще я, безперечно, буду приділяти своєму сину стільки уваги, скільки він захоче. Обов’язково компенсую свою відсутність у його житті. І обов’язково народжу донечку. Можливо, і не одну (посміхається).

Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?

Іде війна. Вона ще не закінчилася. Не забувайте про це. Не звикайте до цього. Допомагайте нашій Україні перемогти. Хто чим може. Не будьте байдужими, я благаю кожного.

Залишайтеся людьми. Не ставайте схожими на тих, хто вбиває наших дітей. Бережіть СЕБЕ в собі.

Живіть сьогоднішнім днем. Насолоджуйтеся тим, що у вас є. Дякуйте Всевишнім силам за те, що ви маєте сьогодні. 

Представникам усіх країн світу, які підтримують нас, хто допомогає нам перемогти те зло, яке прийшло на нашу землю, я б хотіла від усього серця, від усієї душі подякувати та вклонитися. Ваша підтримка — безцінна! Кожен українець безмежно вдячний вам за те, що ви для нас робите.

І ще одне. Підтримуймо одне одного! Разом ми — непереможні. Разом ми — сила та міць.

І ми обов’язково здолаємо того злого «дракона» й очистимо нашу рідну землю від російської нечисті.