5 неймовірних історій дружби українських митців

В усі часи найбільшими цінностями у житті людини були кохання і дружба. Їх оспівували у повістях та романах, зображали на картинах і передавали струнами музичних інструментів. Почуття об’єднують людей, стають їм надійною підтримкою й опорою в різних життєвих ситуаціях.

Історія знає чимало прикладів дружби відомих культурних діячів: Ернест Гемінґвей і Френсіс Скотт Фіцджеральд, Трумен Капоте і Гарпер Лі та багато інших. Сьогодні ми розповімо вам про творців українського мистецтва, яких об’єднували дружні чи навіть ближчі стосунки.

Тарас Шевченко і Семен Гулак-Артемовський

Джерело: pisni.org.ua / Wikimedia

Здається, про життя і творчість Тараса Шевченка відомо все, однак мало хто знає, що вірним другом, який залишався поруч із генієм до останніх днів його життя, був автор першої національної опери «Запорожець за Дунаєм» Семен Гулак-Артемовський.

Вважають, що Тарас і Семен познайомилися наприкінці 1838 року в Петербурзі на вечорі у поета Нестора Кукольника. Дружба двох талантів зав’язалася не одразу: Гулак-Артемовський поїхав на навчання за кордон майже на три роки. За цей час Шевченко видав свого «Кобзаря» та здобув славу на території всієї України.

Їхнє спілкування почалося із захоплення талантами один одного, а згодом переросло у справжню дружбу, яка не обірвалася й під час 10-річного заслання Шевченка в оренбурзькі степи. Чимало приятелів відвернулися від Тараса у скрутні часи, але Семен продовжував писати йому листи і надсилати грошову допомогу.

«Чи є така велика душа, яка б згадала мене в далекій неволі... Немає тепер таких великих душ на світі. Може, і були коли-небудь, та в ирій полетіли. Одна твоя залишилася...» — писав Тарас Шевченко у листі до друга.

Георгій Терпиловський, «Стоїть явір над водою»

Джерело: gulak.org.ua

Після звільнення поета із заслання Шевченко і Гулак-Артемовський зустрічалися майже щодня на квартирі композитора та проводили літературно-музичні вечори. Саме під час одного з таких зібрань у Петербурзі народилася музика на текст народної пісні «Стоїть явір над водою», яку Семен присвятив Тарасу. Існують також свідчення, що Шевченко малював портрети Гулака-Артемовського, які, на жаль, не збереглися.

Дружба поета і композитора тривала до останніх днів життя Тараса Шевченка. Семен Гулак-Артемовський дуже важко переживав утрату найкращого друга.

Леся Українка та Ольга Кобилянська

Джерело: urklib.com.ua / WikiMedia

Українська мова надзвичайно багата і красива, проте навіть у ній Леся Українка та Ольга Кобилянська не знайшли правильних слів, щоб описати свої стосунки. На жаль, збереглися лише листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської й один лист Ольги Кобилянської до Лесі Українки, тож суперечки з приводу того, чи це була дружба, чи любов, досі тривають.

Леся Українка почула про Ольгу Кобилянську від Михайла Павлика, який надіслав їй повість «Лореляй». Робота Ольги дуже вразила Лесю. У ній вона почула голос сильної та інтелігентної жінки. У 1899 році, перебуваючи на лікуванні у Берліні, Леся написала листа до Ольги, у якому назвала її «товаришкою». Письменниці обговорювали місце жінки у літературі та самореалізацію. Улітку того ж року вони вперше зустрілися у садибі Косачів у Гадячі.

У 1901 році Леся та Ольга зблизилися на тлі особистих трагедій: Кобилянська розлучилася з Осипом Маковеєм, якого кохала багато років, а Лариса Косач (справжнє ім’я Лесі Українки) втратила близького друга Сергія Мержинського. Письменниці зустрілися у Карпатах, після цього їхні стосунки ще більше сповнилися відвертості й довіри.

Леся Українка та Ольга Кобилянська, фотоательє Яна Кржановського, Чернівці, 1901 рік

Джерело: umoloda.kiev.ua

У листах вони ділилися одна з одною найбільш таємними подробицями свого життя. У той же час виникли імена «хтося» та «хтосічка», а більшість листів закінчувалися словами: «Хтось когось любить». Леся Українка називала подругу «мила пані Ольга», «киця», «мила далека квітка Лотоса» та «ідеальна товаришка». Інколи листування мало й більш інтимний характер.

«Хтось біленький когось чорненького і дорогенького дуже цілує», — писала Леся Українка.

Леся Українка і Ольга Кобилянська, Віра Баринова-Кулеба, 1982 рік

Facebook: Мальовнича Україна. Ukrainian Art

Після смерті Лесі Українки її мама, Олена Пчілка, написала Ользі Кобилянській листа.

«Ви не тільки поважали її як талановиту письменницю, а й любили її. Вона теж любила Вас дуже, між Вами була справді якась духовна спорідненість».

Остап Вишня і Максим Рильський

Джерело: WikiMedia

Король українського гумору Остап Вишня та український поет Максим Рильський не лише ходили разом на полювання, а були справжніми друзями у горі й радості.

«Не пам’ятаю, коли й познайомився з Остапом Вишнею, по-моєму, я знав його все своє життя», — казав Максим Рильський.

Сам письменник, може, й забув, але відомо, що вони познайомилися у 1930 році. Уже в 1931 році Максима Рильського ув’язнили, тоді Остап Вишня вирушив до Києва на допомогу родині письменника. Не отримавши зізнання, через пів року Максима звільнили, і Остап забрав його до себе у Харків на кілька тижнів.

«Остап Вишня оточив його увагою і теплом, які так випромінювала його щедра душа. Своїм зачаруванням, веселою вдачею він благотворно впливав на чуттєву душу поета», — згадувала цей період дружина Остапа Вишні.

Остап Вишня і Максим Рильський, 1951 рік

Джерело: UKRINFORM

Тоталітарна репресивна машина із часом ставала дедалі жорстокішою. У березні 1934 року Остапа Вишню було засуджено до 10 років таборів. Покарання він відбував в Ухтпечтабі, поки у 1937 році не надійшов наказ про розстріл гумориста. Однак доля принесла йому несподіваний подарунок: під час дороги в інший табір для виконання наказу конвоїри збилися зі шляху, а коли приречений письменник дістався пункту призначення, виявилося, що розпорядження було скасоване.

Після звільнення з ув’язнення Остапа Вишню спіткали нові життєві труднощі, здолати які йому допоміг Максим Рильський. Під час війни продукти можна було отримати лише за картками, які одержували робітники, службовці та члени професійних спілок. Гуморист не міг увійти до Спілки письменників України, яка була створена після його арешту. Від голодної смерті Остапа врятував Максим Тадейович, який тоді очолював Спілку. Він видав другові бланк, за яким той зміг отримати продуктові картки.

Відомі й інші факти про їхню дружбу, зокрема, коли Остап Вишня не мав костюма, Максим Рильський віддав йому один зі своїх двох. Вони обмінювалися записками, які підписували «Остапу Вишні від Максима Черешні».

«Папаша! І де ви? М. Р.», — писав Максим Тадейович.

Їхню дружбу скріплювала спільна пристрасть до полювання й риболовлі. Переважно вони поверталися без здобичі, але задоволені та щасливі. Якщо їм усе ж вдавалося когось вполювати, день перетворювався на траур за загиблою твариною. Цей час відображений у творчості обох письменників. Максим Рильський написав вірш «По полях ми з Вишнею бродили», а Остап Вишня присвятив другові одну зі своїх найдотепніших мисливських усмішок — «Як варити і їсти суп із дикої качки».

Остап Вишня і Максим Рильський на полюванні

Джерело: UKRINFORM

Заслання у табори підірвало здоров’я Остапа Вишні. Коли у будинку творчості в Ірпені у гумориста раптово почалася кровотеча, схвильований Максим турбувався про його транспортування у Київ.

«Нічого, Максиме Тадейовичу, це ще тільки генеральна репетиція...» — сказав Остап.

Олександр Довженко і Юрій Яновський

Джерело: Nikolsky / Педагогічний музей України

Олександра Довженка і Юрія Яновського об’єднували спільне житло, одна любов на двох і спільні перші сходинки у кар’єрі. Митці «Голлівуду на березі Чорного моря» познайомилися ще у 20-тих роках ХХ століття у Харкові. Фінансові труднощі підштовхнули Олександра запропонувати Юрію, який на той час не мав своєї оселі, жити разом.

«Спільно снідали, спільно вечеряли, спільно ходили до Будинку літераторів чи до театрів, лише на працю ходили нарізно», — згадує їхнє сумісне життя Микола Бажан.

Про цей період писав і сам Юрій Яновський у новелі «В листопаді», присвяченій «Сашкові».

«Я не розумів мого друга раніше. Я розумію його тепер... Я завжди любитиму його замріяну мудрість і сивину на скронях», — написав він про Олександра Довженка.

У 1925 році Юрій та у 1926 році Олександр переїхали до Одеси для роботи на Одеській кіностудії. Вони жили у готелі «Лондонський», де повернулися до свого спільного стилю життя: вранці працювали, разом обідали, а вечори проводили у театрі. Не без участі Яновського, який був художнім редактором на кіностудії, Довженко отримав посаду режисера.

Джерело: Урядовий кур’єр

Під час одного зі спільних походів в Одеський театр опери та балету Олександр і Юрій зустріли балерину Іду Пензо, у яку обидва закохалися з першого погляду. Усі три образи знайшли своє відображення у автобіографічному романі Яновського «Майстер корабля»: То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіно) — сам автор, режисер Сев — Довженко, а Тайах — Іда.

«Вона кинулася мені на шию і жагуче поцілувала в губи, притулившися всім тілом. Потім вона поцілувала Сева», — написав Юрій у романі.

Згодом доля знову розлучила друзів — Яновського звільнили з кіностудії і він повернувся у Харків. Однак навіть знаходячись за сотні кілометрів від друга, Юрій стає на сторону Олександра у його конфлікті з ВАПЛІТЕ.

«Довженко — козирна карта нашого кіно, і нею кілька років уже затуляють вітер з усіх боків. Візьмемо з колоди її — і решта буде некозирна», — написав він у листі до Миколи Хвильового.

Возз’єднуються Юрій і Олександр у 1929 році у Києві, де останній працював над «Землею». Микола Бажан згадував, що коли Яновський приїздив на кіностудію до Довженка вони замикалися удвох у проекційній кімнаті й продивлялися зняті або вже змонтовані кадри.

На жаль, Юрію Яновському не судилося дожити до 70-річчя і озиратися на свою кінематографічну молодість, як у романі «Майстер корабля». На 51-у році життя письменник відійшов за межу вічності.

«Нещасливий мій друг. Скільки й пам`ятаю я, весь час він мучився, страждав фізично і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень в націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар`єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям. Вічна Вам пам`ять і земля пером, друже й письменнику нещасливий», — написав Олександр Довженко про Юрія Яновського у своєму щоденнику.

Василь Стус та Іван Світличний

Джерело: WikiMedia

Відомо, що молоду українську інтелігенцію, яка не визнавала обмежень у творчості, свободі слова і думки, — шістдесятників об’єднували дружні стосунки. Вони відвідували клуб «Сучасник», проводили літературні вечори у квартирі Алли Горської та помешканні родини Світличних.

З-поміж близького і теплого кола друзів вирізнялися Василь Стус та Іван Світличний. Василь називав Івана «доброоким світильником» та своїм найкращим другом. Стус болісно переживав арешт Світличного у 1965 році. Саме ця подія підштовхнула його до протесту в кінотеатрі «Україна» та надихнула на написання вірша «Не можу я без посмішки Івана…».

Джерело: zn.ua

Не можу я без посмішки Івана

оцю сльотаву зиму пережить.

В проваллях ночі, коли Київ спить,

а друга десь оббріхують старанно,

склепить очей не можу ні на мить,

він, як зоря, проміниться з туману,

але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Обидва письменники зазнали репресій з боку радянської влади. Івана Світличного поховали у вишиванці, подарованій Василем Стусом.

У 2020 році у Києві відкрили спільну меморіальну дошку Василю Стусу та Івану Світличному.