Особиста історія: уродженка Баку Заріна Апресова про життя у Запоріжжі під час війни

Наприкінці 80-х через війну в Нагірному Карабасі Заріна Апресова була змушена вивезти свою сім’ю з Баку, столиці Азербайджану. І ось уже понад 30 років вона мешкає в Україні, у Запоріжжі.

Завдяки силі духу та непохитному характеру, старанній праці та активній громадянській позиції Заріна стала шанованою людиною в місті, успішною підприємницею, головою п’яти ОСББ. Коли 2014 року розпочалася війна в Україні, вона зайнялася волонтерською діяльністю і продовжує робити це й зараз.

У розмові з Лесею Пахаріною Заріна розповіла про те, як ще одна війна прийшла в її життя і як запоріжці згуртувалися, щоб захистити своє рідне місто від російських окупантів. А також поділилася особистою історією про те, як у молодому віці стала головою великої родини і як вони, втративши все, потрапили до Запоріжжя, де спочатку доводилося буквально виживати.

Заріно, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до Запоріжжя? Чому саме це місто обрали для життя?

Я уродженка міста Баку, але за національністю — вірменка. Коли мій батько трагічно помер, я, будучи зовсім молодою, стала головою нашої великої родини, при цьому навчаючись у трьох університетах і працюючи на чотирьох роботах. Незважаючи на те що я була другою дитиною, батько перед смертю зобов’язав мене взяти кермо влади в свої руки.

У 1988 році ми були змушені кинути все і виїхати через війну в Нагірному Карабасі. У нас забрали квартиру, ми залишилися без житла. Тяжкий час був. За один день ми все втратили.

Баку, кінець 80-х
Фото ілюстративне: Associated Press

Спочатку ми поїхали з Баку до Москви, але я зрозуміла, що не потягну всю сім’ю (сім чоловік), і відвезла всіх до Вірменії. Тоді багато людей з’їхалося туди. Ніхто не міг знайти роботу, і ми не прижилися.

Тому я взяла розподіл до інституту в Запоріжжі. Але жодного дня там не пропрацювала, виявилося, що моє місце буде зайняте ще кілька місяців.

Ми зняли закуток у бабусі у Другомайському селищі, де було тільки ліжко та тумбочка. Сусідка запропонувала мені вийти на ринок. І я з усіма своїми вищими освітами вийшла торгувати.

Було дуже тяжко. Бували такі дні, коли я могла купити одне стегенце, знаючи, що з нього можна приготувати і перше, і друге.

Я годувала свою дитину, а сама по кілька днів не їла, щоб розтягнути їжу на три доби. Виходила з дому, щоб не чути ці запахи, гуляла селищем.

Тоді я дала собі слово, що мої діти завжди будуть одягнені та нагодовані, що ми більше не знатимемо, що таке злидні й голод. Хоча це всі пережили. І я завжди працювала, намагаючись виконати свою обіцянку. Нас це не зламало, зробило сильнішими.

Згодом я винайняла будинок і привезла до нього всю свою сім’ю: дочку, маму, сестру, брата. Відкрила одну фірму, потім іншу. Ми почали потихеньку обживатися.

На той час я працювала по 18 годин на добу.

Зараз я голова п’яти ОСББ і приватна підприємниця. У мене своє виробництво постільної білизни. А ще я — директорка фірми.

Ви знаєте, всі дивуються, як мені все дісталося. А я старанно працювала і досі працюю в такому режимі.

І я дуже люблю Запоріжжя, я зобов’язана цьому місту. Воно мене прийняло. Моя сусідка подарувала мені першу постільну білизну та рушник, а працівники «Мотор Січ» допомогли зібрати талони на телевізор, який я дуже мріяла купити своїй доньці Сабіні. Тоді їх давали лише тим, хто офіційно працює. Це була моя перша покупка у Запоріжжі.

Ми жили та раділи будь-якій удачі. Я — людина, яка ніколи не сумує і не опускає руки.

Тут, у Запоріжжі, я створила навколо себе сім’ю (не маю на увазі кровну), яка дихає і думає зі мною в унісон. У нас однакові принципи, є кодекс сім’ї, і всі ми його дотримуємося. Усі вони — мої діти. Я їх так і називаю.

Ми маємо традицію. Щороку 6 січня у нас День мами. Ми збираємося нашою великою родиною, кожен підводиться і розповідає, чого він досяг за цей рік.

Я навчаю своїх дітей, щоб вони завжди пам’ятали, що вони є одне в одного, що їм є до кого звернутися будь-якої хвилини, що люди, які поряд, люблять їх не за щось, а просто так — тому що вони просто народилися, тому що вони просто є. А таких людей у житті завжди мало, і їх треба берегти.

У вас велика сім’я. Ваш син пішов до ЗСУ. Як він прийняв таке рішення і як ви його сприйняли?

Арсен — це син моєї сестри. Але я виховала його та поставила на ноги. Я його мама.

Я вважаю, що мама — не та, що народила, а та, яка виховала та дала тобі душу, та, яка живе тобою та твоїми проблемами.

Узагалі Арсена звільнено від армії. У нього астматична алергія. У дитинстві у нього кожний напад закінчувався реанімацією.

Коли розпочалася війна, він був зі своєю сім’єю в мене вдома. Згодом відправив дружину та дитину до Польщі, а сам сказав, що не може просто сидіти вдома, бо не знатиме потім, що сказати своїй дитині. І почав писати в усі служби, щоб його взяли до ЗСУ.

Я завжди даю волю своїм дітям, я ніколи не сперечаюся з їхніми рішеннями, підтримую їх у всьому. Іноді розумію, що вони чинять неправильно, але вони повинні самі робити свої помилки і ставати мудрішими.

Я зрозуміла, що нікуди дітися. І він пішов добровольцем. До військкомату його відвіз наш близький друг, а я сиділа на набережній і плакала. Це було дуже тяжко.

Спочатку він був у Запорізькій області, потім пройшов навчання та пішов далі. Нещодавно він надіслав мені грамоту. Дуже пишаюся своїми дітьми.

Instagram: @zarinaapresova

Розкажіть, будь ласка, що було в Запоріжжі 24 лютого. Як місцеві жителі відреагували на повномасштабне вторгнення Росії в Україну?

24 лютого, коли почалася ця проклята війна, о сьомій ранку я вийшла з дому, стала навпроти двору з прапором України і написала в чаті: «Вигляньте у вікно. Ми є Україна».

Я стояла так десь годину, люди виглядали з вікон, аплодували.

Я не знала, що треба робити, але не могла просто сидіти вдома і кинула клич: «Давайте робити коктейлі Молотова». Люди підтримали. Якийсь чоловік запитав, чи знаю я, що для цього потрібно. Я не знала. Він під’їхав, розповів, я скинула в чат список інгредієнтів.

І тут я була вражена тим, скільки людей приїхало. Люди викладали каністри з бензином, несли пляшки. Першого дня вийшло десь 70 чоловік. На другий — близько 700 осіб.

Ми попередили всі органи влади про те, що плануємо робити. Нас охороняла поліція та тероборона.

У посадці за будинком одні люди робили коктейлі Молотова, інші набивали мішки з піском. Люди надавали свої машини, щоб усе це розвозити, стояли в черзі, щоб якось допомогти. Усі як могли і чим могли намагалися захистити своє місто.

Так ми працювали цілодобово десь два-три тижні. Забували поїсти, попити води, ніхто не скаржився, що йому болить спина. За день готували близько тисячі пляшок.

А потім міська влада повідомила, що оборона міста отримала зброю. Ми припинили своє виробництво і кинули клич, що потрібен одяг та продукти.

Ми відкрили штаб із прийому одягу, шукали каремати, плащ-намети — збирали все, що може стати в пригоді нашим солдатам, одягали їх спочатку. Я дуже здивувалася, що у наших людей, мисливців та рибалок, у гаражах та на складах виявилося стільки форми, що можна було одягнути цілу роту.

Ми почали збирати продукти, скільки їх могли доставляти. Дякуємо ресторанам нашого міста, які безплатно готували їжу. Майже щотижня я купувала по 30–40 кілограмів м’яса та возила до ресторану. Спочатку годували всіх — і військових, і тероборону. Потім лише солдатів з передової, хлопці з тероборони були біля дому і вже отримали зарплату.

Спочатку я особисто відвозила їжу в найнебезпечніші точки. Чесно скажу вам, що зі мною навіть чоловіки боялися їздити. Спочатку моя машина пахла бензином від коктейлів Молотова, потім їжею. Як виявилося, до неї входить 500 порцій. Ви уявляєте?!

Коли їздила на передову, я зупинялася на кожному нашому блокпості, обіймала та цілувала наших солдатиків. Дуже заряджаєшся цією енергетикою. Дякую мамам, що виховали таких хлопчиків!

У мене на машині шеврони. Уже дванадцять. Це всі види військ, яким допомагала. Перший шеврон мені дали артилеристи, яких я годувала.

Це мої талісмани. Коли на мийці миють мою машину, я спостерігаю, як вони акуратно пилососять мої шеврончики. Коли проїжджаю через блокпости, бачать їх і мене пропускають.

За період війни моя машина проїхала більше, ніж за весь час раніше. Я якось заїхала на станцію. Мені кажуть: «Ви знаєте, у вас тут щось роз’їло». Я посміхаюся і говорю, що це коктейлі Молотова. «Ми вам поміняємо безкоштовно». Ось такі люди.

Низький уклін усім запоріжцям! Такої згуртованості я не очікувала. Про цих людей, звісно, не напишуть у книгах, не покажуть їх у фільмах, але вони герої з першого дня війни.

Як реагували діти на те, що ви їздите на передову?

Я оберігала своїх дітей, щоб вони не хвилювалися за мене. Коли лунали сирени, мені дзвонила Сабіна, питала, де я.

Я відповідала, що біжу в бомбосховище, а сама тим часом робила коктейлі Молотова і розвозила їх у різних напрямах Запоріжжя.

Потім, коли дочка дізналася правду, були істерики, попередження, навіть погрози. Вона говорила, що якщо я не виїду із Запоріжжя, то вона не зі мною спілкуватиметься. Ось як буває: то діти бояться батьків, то батьки — дітей.

Але я набралася мужності та запропонувала їй поговорити не як мама з дочкою, а як дві жінки. Я сказала, що я на своєму місці — на мене дивиться тисяча чоловік.

Коли я виходжу з дому, всі мене обіймають і кажуть: «Ось коли ти тут, нам спокійно».

Мало того, з початку війни я нічого не готую, мене годують сусіди. Як тільки я заїжджаю у двір, мені вже дзвонять і запрошують на вечерю.

До Запоріжжя приїхало багато переселенців. Я чула, дехто зупинявся у вас. Розкажіть, як це було.

Коли почали їхати перші люди з Маріуполя, Мелітополя, мені зателефонували мої знайомі, запитали, чи можу я прийняти шістьох людей. У мене трикімнатна квартира, перероблена у двокімнатну. Звісно, я погодилася.

Коли вони були на під’їзді, ми зідзвонилися, я уточнила кількість людей. Замість шести виявилося близько двадцяти чоловік. Я не могла відмовити людям, які просиділи у підвалах по три-чотири тижні, без світла, без тепла та практично без їжі. Я сказала: «Приїжджайте, розберемося».

У місті вже була комендантська година, і я могла попросити про ковдри, подушки, матраци тільки свій під’їзд. Сусіди принесли стільки, що з моєї квартири ми зробили справжній полігон для сну.

Цієї ночі в мене ночували 21 дорослий, 5 дітей, 7 кішок.

Четверо з дітьми і ми з Арсеном розташувалися у сусідів. На ранок сусідка приготувала 10-літрову каструлю борщу. Ми переодягли, помили, нагодували всіх. Люди раділи їжі та воді.

Маленька дівчинка з Маріуполя підійшла до бананів і запитала: «Це муляж? Я можу це їсти?» Так само діти питали і про хліб.

Для цих людей я була як психолог. Я сказала їм, що то не кінець. Поділилася своєю історією про те, як ми тікали від війни 30 років тому. Адже ми теж тоді все втратили, і я думала так, як вони. Але це виявилося початком нового життя для мене.

Я казала їм: «Незважаючи на всі втрати, найголовніше те, що ви живі. А отже, у вас є майбутнє. І якщо ви розгублені, сядьте подумайте, чого ви хочете, і йдіть до своєї мрії».

Я відкрила їм свої шафи — там були мої речі, речі доньки та онуки — і сказала: «Забирайте все, що вам подобається». Вони відповіли, що все необхідне у них є, а це може бути комусь у пригоді. Хоча самі розумієте, що там вони могли вивезти своєю машиною, тікаючи під бомбардуваннями.

Коли вони від’їжджали від мене, знаючи, що я допомагаю солдатам, вони дістали із сумок блоки сигарет і сказали: «Заріно, це солдатам». Я розплакалася, подякувала. У такі моменти не думаєш про себе.

Далі почало працювати, так би мовити, «сарафанне радіо». Люди, які у мене ночували, запитали, чи можуть вони дати мій контакт. Їхні друзі теж потім приїхали до нас.

Усі, хто в мене зупинявся, були дуже добрі. Мені щастить на людей.

Спочатку люди не знали, як поводитися і що робити. Наразі ж переселенців централізовано розселяють у Запоріжжі.

Потім була ще ситуація — мене попросили розселити солдатів. Їх відпустили на відпочинок на три-чотири дні. Я кинула клич, і ви не уявляєте, скільки людей відгукнулося. Солдати жартували про те, що якщо не загинули в окопах, то помруть від годування.

Наші люди допомагали солдатам, пишалися тим, що вони причетні до цього.

Що змінила війна у вашому мисленні, у мисленні людей, які вас оточують?

Ще до того, як мене обрали головою ОСББ, я багато робила для нашого подвір’я. Тому перший дім обрав мене на цю посаду, можна сказати, без мене.

Коли це сталося, я встала і сказала людям: «Найголовніше, що ви повинні зрозуміти в цьому житті, — це те, що кожен з вас — обрана людина, тому що ви народилися. І коли ви зрозумієте, що ви особливі, ви будете ставитися до цього життя по-іншому».

Ні квартира, ні кришталь — ніщо не має значення.

До багатьох це не доходило. Війна змінила це мислення. Вони зрозуміли, що це не так, а ми зрозуміли, що в одній футболці та в одних штанях можна проходити місяць. Увечері випрала, вранці одягла і пішла.

Я взагалі все зі своєї квартири зібрала зайве та вивезла, роздала людям. І мені стало так легко дихати у квартирі.

Зараз ви продовжуєте допомагати людям?

Я волонтерила у 2014 році й займаюся цим і зараз. Коли приходить налагоджена централізована допомога, я відходжу. Але продовжую робити це точково. Якщо я знаю, що людям можна довіряти, то я обов’язково допоможу.

Я завжди розраховую тільки на себе, на свої матеріальні та фізичні сили. Я витратила всі особисті гроші, які на щось збирала, і ні на хвилину я не засумнівалася, що я роблю правильно.

Я всім казала: «Робіть і несіть усе що можна. Якщо ми не захистимо зараз своєї країни, завтра все, що у вас є, вам буде непотрібно».

Я дуже відповідальна людина. За все моє життя мені ніхто не допомагав, я завжди намагалася робити все сама. І коли Сабіна кинула клич, щоб мені допомагали, мені було так незручно, що люди мені надсилають гроші, що я мушу за них звітувати. Я дуже переживала за це, але вона мене заспокоїла, сказала, що мені люди довіряють.

А ще я зрозуміла, що моя роль — це підтримка людей. Під час війни зазвичай ніхто не будує. А я продовжую це робити — будую огорожі та доріжки, саджаю квіти.

Сусіди ходять і кажуть: «Якщо Заріна будується, то вона щось знає». В усіх знову з’являється надія.

Ми маємо сад, у якому кожне дерево — це історія. Коли я тільки-но починала його робити, мені всі казали, що там нічого не виросте: там же пісок. Зараз виглядаю у вікно, а там — зелене царство.

У мене в планах коралові тюльпани. Хочу посадити їх стільки, скільки загинуло дітей під час війни. Нехай ця алея буде пам’яттю.

Заріно, ви так багато робите для людей, для міста: і зараз, і до війни. Де ви знаходите стільки сил та енергії, як відновлюєтеся?

Я заряджаюсь енергією від того, що допомагаю людям. Я завжди це робила. І моя дочка Сабіна така сама. Ця енергія дає нам сили. Ми ніколи не чекаємо, щоб хтось нам сказав «дякую» або зробив щось у відповідь, ми просто живемо цим і отримуємо від цього задоволення.

Звичайно, бувають моменти, коли я сиджу вдома, не відповідаю на телефонні дзвінки і кричу сама на себе.

Але коли почалася війна, я не дозволяла собі плакати, засмучуватися, розслаблятися. У Бучі в підвалі сиділа ще одна моя дитина — Оксана. Електрики вони вже не мали. Вона зателефонувала мені та сказала: «Заріно, зарядки вистачає буквально на те, щоб увімкнути телефон, написати тобі повідомлення, що я жива, і вимкнути».

«Жива!» Щодня я чекала на це повідомлення.

Коли вона змогла евакуюватися і зателефонувала мені, що вже за 200 кілометрів від Києва, у мене почалася істерика. Я п’ять годин плакала і кричала. Наступного дня мені було дуже погано. Я не могла підвестися з ліжка, схопила спина, потім їздила до Києва на лікування.

Я можу дати собі розслабитися, коли знаю, що мої рідні в безпеці. Коли в нас у родині щось відбувається, я в цей момент так концентруюся, що стаю як їжачок. Я маю думати, мушу щось вирішувати.

Я важка людина, у мене все має бути правильно. І я завжди говорю, що треба жити в гармонії з тим, що в тебе в грудях. Якщо мої дії відповідають цьому, тоді я спокійна.

Який день з 24 лютого був для вас найважчим та найстрашнішим?

Коли бомбардували Київ, а моя Сабіна з дитиною були там. Потім вона мала дуже важку дорогу. І тільки коли вона виїхала, я розслабилася.

Я була настільки впевнена в Сабіні та в усіх своїх дітях, що чимало людей мене не розуміли, чому я не дзвоню кожні п’ять хвилин. І моя відповідь завжди була та сама: «Я виростила самостійних, самодостатніх дітей, Сабіна зможе вийти з будь-якої ситуації. Я у неї вірю».

У мене не було паніки. Був страх. Хвилями. Одразу за Сабіну в Києві, потім за Оксану в Бучі, потім Арсен вирішив піти до ЗСУ. На мене то накочувало, то відпускало.

Я трохи скупа на емоції, розпускати нюні, показувати, що ти не знаєш, як їм допомогти, — навіщо це? Єдине, що я завжди їм говорю, що я в них вірю. Вірю, що вони окремі одиниці, які можуть захистити себе, дітей, людей навколо себе. Вони лідери.

Ви очікували, що може розпочатися така повномасштабна війна?

Усі говорили про це, але ніхто не вірив. Це в голові не могло вкластися. Думали, що він — навіть не хочу називати його прізвище (президент Росії. — Прим. ред.) — попихкає і зупиниться, але те, що це дійде до таких масштабів, ніхто навіть у страшному сні не міг уявити. Коли він оголосив, що визнає ЛНР та ДНР, ми зрозуміли, що це точка, з якої розпочнеться відлік. А Запоріжжя ж розміщене поряд з Луганськом та Донецьком.

Мені дзвонили і говорили, щоб я виїжджала. Але куди виїжджати? Ми на своїй землі, я у своєму домі.

Усі, хто зупинявся з Маріуполя, Мелітополя, в один голос говорили, що в них там було дуже багато проросійських. Багато хто з них, звичайно, «перевзувся», коли побачив, що Росія принесла на їхню землю.

Тому коли вони заїжджали до Запоріжжя, то були вражені, наскільки добре організована оборона міста, кожної вулиці, кожного кварталу. І коли я їм розповідала, що в нас було стільки добровольців у тероборону, що в неї просто перестали записувати, вони дуже дивувалися, у них такого не було.

Єдине, що мене заспокоїло щодо цього, — те, що в частині, де служить мій син, багато добровольців і з Маріуполя, і з Мелітополя. Пишаюся ними!

Як ви вважаєте, чи бояться зараз запоріжці наступу на їхнє місто?

Бояться. Ще як бояться. До нас у місто прилітають ракети. Вечорами ми чуємо, як долинають звуки з фронту. Це просто неможливо не чути. Це ж 20-30 кілометрів від Запоріжжя.

Я не вірю тим, хто каже, що не боїться. Бояться всі. І навіть військові на фронті. Але вони знаходять у собі сили перебороти свій страх.

Єдине, не всі розуміють ситуацію, дехто навіть не думає про те, що вони прокидаються у своїх квартирах завдяки тому, що хтось зараз лежить у мокрій землі, в окопі.

Чи повертаються люди у Запоріжжя?

Спочатку дуже багато людей виїжджало. Затори були страшні. Хоча їх у нас зазвичай не буває. Наразі люди повернулися.

Повірили, що ми відстоїмо місто та свою країну.

Текст: Леся Пахаріна