«У наших героїв немає часу на ненависть». У Берліні показали фільм «Життя після Бучі – травма і надія»

У квітні режисерка Міла Тєшаєва запропонувала подрузі та режисерці монтажу Євгенії Даниленко змонтувати фільм, над яким вони з Маркусом Ленцом почали працювати.

Міла декілька разів перепитала Женю – чи не занадто вона травмована, щоб взятися за кіно – адже у будинок її батьків у Києві влучила ракета, а сама Даниленко волонтерить з початком війни, створивши фонд «Паляниця» разом з групою ізраїльських волонтерів, який закуповував та доставляв ліки у окуповані та щойно звільнені міста.

І Міла, і Женя - колишні киянки, які з початком війни повернулися в Україну.

«Якщо війна прийде у мій дім, я хочу бути вдома», - пише про це Тєшаєва у своєму щоденнику.

Вона вела щоденник з 1 березня по 20 квітня, де фіксувала думки, замітки та фото. Ця робота стала фотопроєктом «Осколки життя. Щоденник України», який демонстрували в Музеї європейських культур (Берлін).

2 квітня Міла вперше потрапила в Бучу та почала фільмувати, все що бачила.

Спочатку - прибирання

Фільм починається з кадрів зруйнованого мосту через річку Ірпінь та прибиранням уламків у будинку, куди влучила ракета. Авторка немов натякає, що доведеться замести залишки старого світу та почати будувати щось нове.

«У наших героїв немає часу на ненависть. Коли війна відходить, люди потрапляють у стан «clean the mess» - їм треба було прибрати уламки будівель, викопати тіла загиблих, опізнати їх і знову поховати. Так, люди переживали колосальний біль і травму, але водночас вони мали вирішувати багато задач та відновити життя у своїх містах. Сподіваюся, це свідчить ще й проте, що у мого народу є ця здатність», - розповідає Міла.

Глядачі очікують воєнну драму, але спостерігають за людьми, які ховають загиблих та лагодять паркани.

У фільмі кілька героїв показують, як війна спотворила їхні будні. Мешканка Ірпеня Ольга перетворила свій ресторан на прихисток для сусідів.

Вона готує їжу на вулиці та згадує, як напередодні війни закінчила ремонт квартири та мріяла про кухню в подарунок на день народження, а в результаті у цей день отримала ексгумацію трупа сусіда.

Тіла, як і смерть, - усюди. Юрій, голова комунальної служби Бородянки бідкається, що закінчилися гроби, а Червоний хрест допомагає лише живим. Ось жінка звертається за допомогою до патологоанатомів, бо труп її чоловіка загубили, а збентежений копач на кладовищі, ховаючи невпізнані тіла під номерами після 400, розповідає, якою гарною буда Бородянка до війни, «навіть моря не треба було».

Міла згадує, як у день зйомок на Бородянському кладовищі було викопано 15 могил для загиблих, а сама вона збирала у Фейсбуці кошти для закупки гробів, які стали дефіцитом. Друзі Тєшаєвої - переважно фотографи та режисери - переслали їй 1,5 тисячі євро, за які купили 50 найдешевших гробів - по 800-1500 грн кожен.

Пазли горя та сліз

Особливість роботи режисера монтажу – сотні раз передивлятися картинки та складати їх, як пазли.

«Зрозуміла, що я найвразливіший член команди, - каже Женя. - На деяких кадрах як-от вивіз дітей з містечка, я плакала разів по десять. Дитина реве, дорослі відвертають обличчя, і я сльозах. Так шкода малого, якого позбавили права жити з батьками у своєму будинку».

Євгенія порівнює роботу над стрічкою з волонтерством, коли ти наче закриваєш одну проблему, але насправді вже мостиш дорогу, збираєш кошти та залучаєш людей для вирішення наступної.

Зізнається, що наснаги закінчити цей монтаж додавав власний проєкт фонду «Паляниця» - поставки наборів Rape kit. Вони допомагають жертві згвалтувань або катувань власноруч зібрати докази та передати їх слідчим. Докази зберігаються 50 років, що означає, що рано чи пізно всіх злочинців знайдуть та покарають.

Одна з найбільш щемливих героїнь фільму - 13-річна Оля – єдина учениця у класі бородянської школи. Крім неї у кадрі ще її вчителька. Педагог по зуму робить перекличку учнів, запитує хто де і намагається підбадьорити дітей. Оля повернулася в Бородянку і вона рада, що вже дома, бавиться з кошеням, проходить крізь садок у квітах, але визнає, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. «Ніби час зупинився», - зітхає підлітка.

У фінальних кадрах фільму все ж більше надії, ніж смерті. Він неначе позичений з фільмів Кустуріци - посвячення військових, яке закінчується одруженням новобранця. Молодята цілуються та танцюють під аплодисменти глядачів.

«Сподіваюся, стрічку переглянуть якомога більше глядачів. Ми хотіли, щоб за назвою Буча люди побачили людей і на мить уявили, що окупованим може бути кожне містечко Європи»,- каже Міла.

У майбутньому режисерка планує слідкувати за долями героїв та знімати нові стрічки про наслідки окупації.

Довідка

Міла Тєшаєва народилась у 1974 році у Києві. Після проходження курсу «документальна фотографія» змінила професію фінансового аналітика на фотографію.

З 2004 року Міла займається проєктами на території колишнього СССР, багато років працювала на Кавказі та у Каспійському регіоні. У 2004 році випустила збірку «Багатообіцяюча вода».

У 2010 році Тєшаєва перемогла у американському фотоконкурсі «The best of photojournalism 2010» з серією робіт про перші повоєнні місяці в Грузії.

Її персональні виставки відбувался у музеях Німеччини та США.

бучанська різанина документальне кіно війна буча