Жінки на фронті: 10 запитань парамедикині Ірині Цибух

Уже п’ять місяців українські військові захищають свободу та незалежність нашої держави. Серед них і жінки, які своїм прикладом доводять, що вони можуть подолати будь-які перешкоди. У цьому переконує і героїня сьогоднішнього інтерв’ю — Ірина Цибух з позивним «Чека». 

Вона доброволиця в батальйоні «Госпітальєри» — працює парамедикинею і керівницею п’ятого екіпажу. Ірина разом зі своєю командою забезпечує евакуацію з поля бою та надає повноцінну медичну допомогу.

Шеф-редакторка сайту ELLE.UA Катерина Попова розпитала Ірину про те, чому вона вирішила піти на війну, які виконує обов’язки та що хоче сказати усьому світові про українців.  

Наша героїня — парамедикиня Ірина Цибух

Вік — 24 роки

Звання — доброволиця 

Досвід — 8 років ротаційними періодами

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?

Ранок 24 лютого я зустріла в Краматорську, де мала презентувати свій фільм про дітей у селах Донеччини та Луганщини. Місія цієї кінострічки — мотивувати місцеву й центральну владу, щоб вони розвивали інфраструктуру для дітей, які живуть у віддалених районах. Планували показати фільм у Сєвєродонецьку, потім — у кінотеатрі «Жовтень» у Києві. Але повномасштабна війна все змінила. Зараз майже всі населені пункти, про які йде мова у фільмі, окуповані Росією.

Як ви прийняли рішення піти на війну?

Переді мною постало питання, чим я можу займатися під час війни. Тоді я зрозуміла, що буду найбільш ефективною, якщо працюватиму на передовій парамедикинею. Я вмію робити все за протоколом MARCH і надавати допомогу за найвищими стандартами американських бойових медиків. 

Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?

Наша група працює з бійцями морської піхоти. Ми закріплені за дуже крутими хлопцями, які проводять неймовірні операції, звільняючи українську землю від російської окупації. Я завжди розраховую на те, що мій день пройде без жодного пораненого. Проте зараз дуже активна фаза на фронті, і ми два тижні безупинно чергуємо не відпочиваючи. Ми постійно перебуваємо на зв’язку — нас викликають по рації, коли з’являється поранений, ми приїжджаємо до локації й починаємо надавати першу допомогу, далі евакуюємо бійця в більш безпечну зону, і я передаю пораненого в медичну евакуацію, де його стабілізують і довозять до стабілізаційного пункту або лікарні.

Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?

Мені здається, повага в армії перестає бути гендерним питанням з першого бою. Я не відчувала жодного разу, що у мені сумнівалися через те, що я дівчина. Ми дуже швидко почали співпрацю з морськими піхотинцями, і вони побачили, на що здатна я і наша команда, а під час бою ми евакуйовували бійців буквально під обстрілами в дуже небезпечних зонах. Навпаки — я відчуваю підтримку, адже бійці ставляться до мене як до сестри. Коли ми повертаємося після бою, я бачу, наскільки для них є важливим подякувати мені.

Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?

Повномасштабна війна вражає своєю вседозволеністю. Це бій без правил, де ти не розумієш меж. Росія застосовує все — окупанти спалюють землю і винищують цілі села і міста. Потім приходять до місцевих, що вижили, й вимагають в них їжу.

Вражають люди, які чіпляються за руку і просять залишатись, не покидати їх російським військовим. Вражають бійці, які безстрашно вступають в бій, а, отримавши поранення,  крізь крик, знаходять в собі сили жартувати зі мною під час евакуації. А ще до глибини серденька захоплює відданість хлопців з нашого 5 екіпажу, які так вправно рятують життя нашим героям. Люблю з ними відчувати ейфорію і щастя за успішну роботу.

Що не дає зараз упасти духом і зламатися?

Є дві речі, які не дають упасти духом. Перша — я вибрала жити цей найкращий варіант життя. Я б могла бути на міжнародній програмі для отримання нового наукового ступеня або очолити грантовий проєкт, щоб розбудовувати освітню інфраструктуру в Україні. Це все не матиме змісту, якщо у мене не буде країни, тому рятувати тих, завдяки кому ця країна є, — задача номер один. Це водночас і друга причина — люди. Морські піхотинці — це надзвичайні бійці, з якими честь йти в бій і заради яких я ризикую життям. Це люди, яких не хочу підвести. І побратими, які загинули — хочу, щоб вони пишались подругою «Чекою».

Які перспективи розвитку України ви бачите?

Сумно, що для національного становлення нам довелося переживати війну, покидати свої домівки або їхати на фронт. Але ніхто себе так добре не розумів, як зараз. І я думаю, що в нас велике майбутнє. Україна завжди була дуже вільною, завжди була місцем можливостей, проте ми це бачимо тільки зараз. Війна закінчиться, ми переможемо, і тоді можна буде розбудовувати й реалізовувати себе кожному. Я думаю, це найкраще майбутнє для країни, коли її громадяни ставатимуть тими, ким хочуть бути, й будуватимуть себе такими, якими б вони хотіли себе бачити. 

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?

Не знаю, я і до війни носила турнікет у своїй сумці, і до війни любила цю країну, як пише Жадан, «без кокаїну», і до війни знала, наскільки сильно я ціную цю землю і як я хочу тут жити, розбудовувати освіту й можливості для дітей. Тому війна тільки підкреслила те, що я все роблю правильно. Дуже хочеться вижити, щоб іти тим шляхом, який я мала в планах. 

Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?

Я б дуже хотіла, щоб світ цінував подвиги українців, тому що це один з найкращих світових прикладів того, як люди відстоюють свою свободу. Ми боремося за демократію, рівність, свободу й за те, щоб бути вільними людьми в Україні. За це віддаємо своє життя. Я б дуже хотіла, щоб усі це усвідомлювали. Щоб у світі мені ніхто не міг сказати, що моє суспільство надто мілітаризоване. Я не хотіла бути на війні ніколи. Я ненавиджу все, що з нами відбувається, і це не моя історія. Я дівчина, яка любить подорожувати й робити освітні проєкти для дітей. Я не є людиною, яка все життя мріяла працювати парамедиком. Але російська агресія змусила мене стати на захист своєї країни.

Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю. Мені подобається подорожувати, але жити я хочу тут. І тому я захищаю свою країну, тому й готова померти, щоб мати волю у своїй країні.

Я хочу, щоб ліберальний світ, який я поважаю, цінував нашу силу, яку ми зараз проявляємо. Ми теж могли б бути такими ж ліберальними й м’якими, але не можемо собі цього дозволити, бо нас хоче знищити російський режим.

Читайте також: 

Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині Маргариті Рівчаченко

Жінки на фронті: 10 запитань офіцерці ЗСУ Вікторії Кравченко

Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині Ластівці

Жінки на фронті: 10 запитань старшій лейтенантці ЗСУ Юлії Микитенко

Жінки на фронті: 10 запитань доброволиці ЗСУ Олександрі