Балет між повітряними тривогами: портрет української артистки Анастасії Шевченко, змальований у воєнний час

Національна опера України продовжує в липні-серпні свій 154-й сезон. І хоч наразі вистави лише «денні» та лише у вихідні, а кількість глядачів у залі дуже обмежена (до 450 осіб), основну місію мистецтва — надихати та лікувати душі — театр виконує.

Балетна трупа відновила роботу в червні. Заслужена артистка України Анастасія Шевченко, яка працює в Національній опері України з 2011 року, повернулася з евакуації до Києва на початку травня та вже встигла виступити в одноактній виставі «Широко заплющені очі» у постановці Віктора Іщука. З балериною поспілкувалася Мирослава Макаревич. 

Пригадайте, будь ласка, ранок 24 лютого, перші місяці війни.

Коли пролунали перші постріли, я не могла зрозуміти, що взагалі коїться. Спочатку навіть була думка таки їхати на роботу, настільки нереальним здавалося все, що відбувалося навколо. Я сиділа й не знала, що робити. Мене охопило повне заціпеніння.

Так, я склала тривожну валізку. Але думала про батьків: куди всім їхати? Бо всі в той драматичний момент перебували в Києві, поблизу Вишгорода, де все з першого ранку було сильно чутно, гуркотіло, стріляло. Неможливо було перебувати поряд. За 35 годин я дісталася до Варшави. Поруч були люди із зовсім гарячих, насправді пекельних точок. Суцільний біль, страх, переживання, що буде з кожним з нас завтра... Працювати бажання не виникало... Я намагалася підтримувати свою форму. Це були вимушені канікули. Коли їдеш так, як їхали ми кілька місяців тому, то не можеш відчувати себе собою. Важкі часи. За цей час у мене помер батько. На відстані ми бачимо серйозні речі. Я зрозуміла цінність життя, здоров’я, сім’ї, рідних людей, які найважливіші. Декого навіть війна не змінює, а декого змінює. Одкровення. А ще я відчула, наскільки для мене є важливим моє рідне місто Київ.

Ви вирішили повернутися до Києва, коли багато киян сумніваються, чи варто це робити, багато ваших колег розсіяні по світу.

Попри те що йде війна, я повернулася. Київ мене надихає та заспокоює, коли гуляю улюбленими вуличками, місцями. Хоча у мене є повне усвідомлення того, що життя докорінно змінилося, ти ніколи не будеш почуватися так, як до війни. І нині не можна нічого планувати. Узагалі. Прийшло усвідомлення «життя у моменті». 

Війна багатьом завдала страшних ран. Не можна дивитися на те, від чого все стискається всередині. Усе, що відбулося та відбувається навколо, спонукає до філософського осмислення сенсів буття...

Проте, попри тиск зовнішніх обставин, ти віриш, мрієш про закінчення війни. І я для себе вирішила: лишаюся тут, у рідному місті. А театр у Києві — моя робота, життя. Рідний театр є рідним театром.

На вашу думку, що можуть артисти балету зробити для Перемоги України сьогодні? У чому свою місію нині вбачаєте ви?

Мистецтво — це й пережиті емоції, й сублімація старого й нового досвідів. Мистецтво є своєрідним лікуванням людей. Ми на сцені переносимося у світ мрій, фантазій. Мистецтво задля того й існує, щоб люди надихалися, відпочивали навіть зараз, могли відволіктися хоч на годину від руйнівних інформаційних потоків, від тої жахливої реальності, куди нас втягнула війна. На нашу спільну Перемогу кожен працює на своєму фронті, робить свою справу. Мистецтво для людей і презентація нашої багатої культури для іноземців — це теж наша місія. Наш театр — частина національної української культури. Наш балет дуже вагомий, у нас гарна трупа, прекрасна хореографічна школа. У репертуарі є унікальні вистави, які є ідентичними саме для нашої національної культури. Ніде у світі такого немає! Наше завдання — тримати, захищати мистецький фронт. Усі сьогодні неймовірно виснажені. І людям хочеться побачити щось гарне, почути живу музику й розчулитися від дотику до мистецтва, поплакати й таким чином оновитися.

У вас багато яскравих партій, проте кілька вирізняються особливо. Наприклад, сучасний драматичний балет «Дама з камеліями», створений у 2014 році тодішньою очільницею балетної трупи Аніко Рехвіашвілі. Аніко ставила «Даму з камеліями» саме для вас. У вас був сильний тандем з пані Рехвіашвілі.

Праця з Аніко Юріївною — це велика удача. Не кожній балерині випадає такий дарунок долі, щоб хореограф створював балетний спектакль, виходячи саме зі здібностей артиста. «Дама з камеліями» стала моєю першою роботою з Аніко Юріївною. Я була дуже юною, мені було 20 років, як і героїні роману Дюма. На той момент я працювала у театрі перші два-три роки. Проте Аніко Юріївна побачила у мені потенціал, і нам було дуже цікаво одна з одною працювати. У цьому спектаклі все надзвичайно глибоко. Ти розумієш текст кожного жесту. Хореографиня давала мені свободу для реалізації того, що я відчувала. Але ми збігалися у розумінні образу, і між нами існувала довіра. Аніко дуже багато сил вклала у моє становлення. Відбулися такі вистави: «Дафніс і Хлоя», «Снігова королева», «Ночі в садах Іспанії» і «El sombrero de tres picos», «Юлій Цезар». Незадовго до смерті Аніко Юріївна розпочала процес підготовки балету «Красуня й Чудовисько». Був амбітний авторський задум, який, певне, сьогодні неможливо втілити.

Аніко Рехвіашвілі мала талант створювати масштабні вистави, показувати багату палітру всієї нашої трупи. Коли я як глядачка дивилася спектаклі Аніко Юріївни, то завжди думала: «Як це можливо — так творити, бачити процес ізсередини, потім перекладати на людей, створювати живу картину, яка так тонко й вишукано взаємодіє з музикою?» Такі люди, як Аніко, — справжні генії.

Ще пригадую наші з нею гастролі до Франції, ще до пандемії, у 2018, 2019 та 2020 роках. Це був певний етап для нашого театру, для демонстрації українського балетного мистецтва, коли театр запросили до Парижу, звідки йшов розвиток світового балету. Ми виступали в історичному місці, у Театрі Єлисейських полів.

Що не дає зараз упасти духом і зламатися особисто вам? Ви даруєте натхнення іншим, а що дарує натхнення вам?

Підтримує та надихає мене близька людина. Зараз ще більше надихає, заспокоює природа і медитація. Раніше займалася йогою, зараз трохи менше. Працюю над собою. Розраду дарують прості, навіть мінімалістичні речі. Дуже підживлюють прогулянки містом: Пейзажною алеєю та Володимирською гіркою.

Візуалізуйте, будь ласка, Україну вашої мрії.

Національний дух став настільки сильним, люди так об’єдналися, що це нарешті дало розуміння нашої ідентичності: хто ти, звідки ти, де твоя рідна земля. Думаю, зараз усі намагатимуться відбудувати те, що маємо, й Україна буде іншою — сильнішою, ще красивішою, ще для людей ціннішою. Ми будемо розвивати своє мистецтво. Це буде інший виток життя. Це буде перелам. Наш народ вистоїть, переможе та розквітне ще більшим квітом. Вважаю наших людей найталановитішими й дуже сильними духом!