Як це — бути журналісткою під час війни, працюючи у глянці?

Лінія фронту та лінія правди

Коли я читала біографію Вінстона Черчилля «Ніколи не здавайтеся», особливо про початок його кар’єри, то уявляла собі, як це — бути військовим кореспондентом. Напевно, невимовно складно. Боляче. Страшно. І навіть подумати не могла, що через два роки і сама щодня писатиму про війну в моїй країні.

І цей досвід не порівняти ні з чим у житті. До нього ніхто не готував. Про це ніхто не розповідав в університеті. Журналісти в Україні сьогодні прокладають новий шлях, і роблять це інтуїтивно. І якщо покласти на шальки терезів мою журналістську освіту в КПІ тривалістю в 4 роки та досвід роботи під час війни, я сміливо можу сказати, що друге дало мені набагато більше. Досвід — усе. Для роботи журналістом іноді навіть досить пройти курс навчання у кілька місяців, але зараз стало зрозуміло, що цього недостатньо, найголовніше — практика, умови, в яких ти опиняєшся, аби розповісти про те, що відбувається, згідно з фундаментальними принципами свободи медіа та редакційною політикою видання.

Щодо першого, то важливо пам’ятати: питання свободи слова сьогодні стоїть як ніколи гостро. Дезінформація поширюється зі швидкістю світла, адже це один зі способів психологічного впливу на суспільство. Із цими пропагандистськими метастазами українські журналісти щодня борються на інформаційному фронті (часто на шкоду своєму здоров’ю та навіть ціною життя).

Значення роботи журналіста під час війни важко переоцінити. Адже саме вони можуть оприлюднювати ті чи інші відомості про військові злочини та гуманітарні катастрофи, привертаючи увагу міжнародної спільноти до найважливішого. Про те, що сьогодні відбувається в Україні, світу відомо багато в чому завдяки українським журналістам, недаремно всі вони удостоєні Пулітцерівської премії — 2022 за мужність, витривалість і відданість правді.

Не дивно, що особливо популярною ця професія стала під час Другої світової війни, коли багато кореспондентів, дикторів і фотографів записувалися добровольцями і йшли на фронт, щоб розповісти і показати людям, якою ціною дістається кожна п’ядь відвойованої землі.

Жінки та війна

Серед уламків розбомбленої будівлі стоїть жінка, бездоганна, в капелюсі та рукавичках, в завуженому костюмі, що кричить про шик 1940-х років. Вона стоїть спиною до камери, оглядає руїни. Але підпис під фото свідчить: «Мода незламна». Ця фотографія легендарного британського фешн-фотографа Сесіла Бітона каже, що жінки залишаються жінками навіть під час війни. Проте вони не можуть не реагувати на жахливі події, які відбуваються навколо них.

Фотографія була зроблена для британського Vogue у 1941 році. Вона буквально прикувала мою увагу на The Guardian: я довго розглядала її та розмірковувала про роль жінки на війні.

На той час професія журналіста вважалася «нежіночою». Роль жінки під час війни часто залишалася непоміченою та неоціненою. Зацікавлені переважно у військових та дипломатичних аспектах будь-якого конфлікту, історики раніше зосереджували увагу виключно на діях чоловіків. Однак жінки посідають важливе місце і в тилу, і на лінії фронту (і тут я просто не можу не згадати про низку інтерв’ю на сайті ELLE.UA «Жінки на фронті»).

US Army Official Photograph / 1943 рік

Серед них і військові кореспондентки, які висвітлюють події у гарячих точках різних куточків світу. Досить пригадати видатних журналісток, які розповідали про найбільші світові конфлікти: Марту Геллгорн, Клер Голлінгворт, Маргариту Гіггінс, Маргарет Бурк-Вайт, Кетлін Гарріман Мортімер, Діксі Тай.

Після всіх своїх роздумів я дійшла до думки, що все, що було до цього, — лушпиння. Аби вистояти на інформаційному фронті, потрібно мати загострене почуття справедливості та обов’язку, бажання говорити незалежно ні від чого. З особистого досвіду скажу: працювати під час звуків сирен та вибухів — можна, під час обстрілів — цілком реально, в бомбосховищі — теж. А саме — брати інтерв’ю, писати новини, вибудовувати новий алгоритм роботи залежно від ситуації та неможливості бути на зв’язку когось із команди. Сайт ELLE — це набагато більше, ніж мода. Точніше буде сказати, саме видання — це мода на активну соціальну та громадянську позицію і на свободу самовираження.

Робота журналістів під час війни важлива, необхідна та відповідальна. Тепер я відчуваю, як усе в моєму світі набуло особливого сенсу, і точно знаю, що рішення стати журналістом (дякую, мам) — одне з найправильніших у моєму житті.

Фото: Катя Кондратьєва

Для себе я зробила простий висновок: важке «почуття війни» змінило нас усіх. Усе зумовлено контекстом, звісно, але і я, і мої близькі, і моє ставлення до життя, навіть мої думки та тексти стали іншими. Добре це чи погано — поки що не знаю, але це той факт, який я вже прийняла. Так я зараз відчуваю.