Сила української жінки: Анастасія Федорова про те, як це — бути дружиною міністра цифрової трансформації України, коли йде війна

Українська жінка сьогодні — це символ незламності. Повномасштабне вторгнення підкреслило це як ніколи чітко. Українки сміливо боронять державу на передовій, допомагають в тилу, волонтерять, піклуються про дітей, родину та власну безпеку і добробут. Усі ми різні, але об’єднані одним болем.

Свою стійкість та силу демонструють і дружини впливових чоловіків нашої держави. У рубриці «Сила української жінки» ми розповідаємо, як їм вдається триматися, бути сильними та продовжувати боротися. Сьогодні наша героїня — дружина міністра цифрової трансформації України Михайла Федорова Анастасія Федорова.

Анастасія Федорова — приклад сучасної, прогресивної українки. З Михайлом Федоровим вони познайомилися в студентські роки. За 10 років стосунків подружжя пройшло разом багато випробувань, але, попри труднощі, Михайло та Анастасія завжди були вірними партнерами та опорою одне для одного. Анастасія почала свою кар’єру, викладаючи англійську мову для IT-спеціалістів у рідному Запоріжжі. Переїхавши до Києва разом з Михайлом, вона здійснила давню мрію та заснувала бренд жіночого одягу COVER. Паралельно з розвитком власного бізнесу Анастасія разом із чоловіком виховує їхню спільну доньку Марусю.

З початку повномасштабного вторгнення Анастасія проявила лише кращі якості. Попри пропозиції виїхати з країни в перші місяці вторгнення, вона залишилася в Україні, відновила роботу власного бренду, допомагає армії, підтримує чоловіка та піклується про родину.

Lifestyle-редакторка сайту ELLE.UA Іванна Петрович поспілкувалася з Анастасією та дізналася, як саме змінилося її життя з 24 лютого, про роботу в умовах війни, власні трансформації та про те, як це — бути дружиною міністра цифрової трансформації України.

Про життя під час війни

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?

Якщо говорити чесно, ще перед 24 лютого ми розуміли, що щось насувається. 23 лютого ввечері я їхала центром міста після робочої зустрічі й бачила в очах людей стурбованість. Коли 24-го ми прокинулися від вибухів, прийшло усвідомлення, що найгірші очікування справдилися. Було страшно, однак від паніки мене врятувало те, що я раціональна й емоційно врівноважена людина. Я зважено все вирішувала. У голові крутилися питання: «Що потрібно робити далі?», «Які плани у чоловіка?», «Що з його роботою?», «Як тут бути?», «Що з дитиною, моїми працівниками?». І тому я не мала часу для сліз та емоцій. Я збиралася та продумувала план дій.

Як змінилося ваше життя після 24 лютого?

Життя змінилося у кожного, але мені гріх нарікати. Нашим захисникам та їхнім родинам зараз особливо складно. Ми маємо цінувати їхню відданість, тому що ми у відносній безпеці лише завдяки їм.

Після 24 лютого ми зрозуміли, що потрібно бути більш соціально відповідальними. Наш бізнес був офіційним, платив податки і раніше. Ми допомагали, але не в тих масштабах, в яких це було потрібно. Зараз ми зрозуміли: якщо в Україні кожна людина не підтримуватиме армію і всі не об’єднаються в єдиний організм, то буде дуже складно протистояти тому жахіттю, яке прийшло до нас. З першого дня, як ми відновили роботу в COVER, ми були вдячні за можливість працювати, бо після 24 лютого ця перспектива видавалася нереальною. Повернувшись до роботи, ми подумали, як ми можемо допомогти ЗСУ, завдяки яким ми знов у відносній безпеці.

Сподіваюся, що у теперішніх умовах кожна людина в Україні розуміє, що опікуватися потрібно ще кимось, окрім себе.

Як вигляд мають ваші будні сьогодні?

З війною прийшло усвідомлення, що життя дуже швидкоплинне і може зупинитися у будь-який момент. Ми багато чого пережили і не знаємо, якою буде реальність завтра, тому варто змінювати життя, якщо ви ним незадоволені. Я зрозуміла, що людей, з якими ти підтримував контакт заради контакту, без бажання спілкуватися, заняття чи будь-що інше, від чого ти не отримував задоволення і користі, потрібно викреслити зі свого життя.

Окрім цього, стало більше роботи. Вона допомагає відволікатися від жахливих думок, дає розуміння, що ти допомагаєш економіці країни та ЗСУ. Ти плануєш, але вже з певною адаптацією до нових реалій.

Чекати моменту, коли стане легше, аби зробити те, що я хочу, — не мій варіант. Не потрібно нічого чекати, треба робити, розуміти, від чого ти отримуєш заряд енергії й мотивацію рухатися далі, і використовувати це.

Як ви відволікаєтеся?

Від страшних думок насправді відволікає робота. Своєю чергою, сім’я відволікає від роботи, а ще є хобі виключно для себе, аби відволіктися взагалі від усього. Для мене це — спорт, читання чи заняття з англійської. Я вважаю, що баланс не може бути ідеальним, але моя гармонія в житті стоїть на трьох китах: робота, яку ти любиш, сім’я (любов, родичі, діти), самодостатність та самовдосконалення, тобто розширення своїх знань та піклування про себе як ментально, так і фізично. І коли у вас є всі складові, то вони підтримують вас і не дають упасти духом.

Як ваша донька реагує на війну? Як вам вдається її заспокоювати?

Коли у нас із чоловіком народилася Маруся, ми вирішили, що ми їй ніколи не будемо брехати. Ми можемо адаптувати правду, тому що дитині її віку складно зрозуміти деякі речі. У сім’ї ми всі скоріше раціональні, ніж емоційні, тому і Маруся росте такою. Ми розповідали про те, що може статися, що сусідня країна — це країна-агресор, що на нас напали, що вони є терористами. Ми не показували смерті людей у тому масштабі, в якому це є насправді, бо це може травмувати дитину. Для мене було важливо, аби Маруся знала, що відбувається в Україні, і пережила ці емоції. Але я б не хотіла, щоб дочка жила в ненависті. Ми скоріше їй розповідали, яким потрібно бути, щоб це більше не повторилося і ми не стали подібні до нападників, але не через злість і ненависть. Коли ми водимо її на гуртки і лунають сирени, вона знає, що робити. На диво, вона феноменально спокійна та технічна.

Про повсякденні обов’язки в мирний час

Ви викладали англійську для IT-спеціалістів, потім займалися створенням бренду одягу COVER. Яким було ваше життя у мирний час після одруження?

Англійську мову я викладала більш ніж 4 роки тому. Це було зовсім інше життя. Я отримувала задоволення від комунікації з людьми. Мені подобалося робити процес навчання креативним і небанальним. Однак я завжди розуміла, чого я хочу. У Запоріжжі, звідки я і Михайло родом, було складно досягти своїх цілей. Коли ми переїхали до Києва, я спробувала створити свій бренд одягу. Спочатку я зондувала ґрунт, тестувала ринок. Я підійшла до створення бренду виважено та грамотно, тому що для мене це був не просто салон заради салону, а бізнес і душа, який мав бути прибутковим у тому числі, як і будь-який бізнес.

У перший місяць костюми нашого бренду були настільки популярні, що я почала більш детально розбиратися в цій сфері та ринку. Я вивчала аудиторію, правила розвитку бізнесу і визначила план дій. Так разом з агенцією в період ковіду ми створили бренд COVER. Ми розвивали марку і готували літню колекцію. Вона якраз була готова, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. У перший місяць я навіть не думала, що повернуся до неї. Коли Київську область звільнили від окупантів, мої співробітники повернулися до роботи, і я в тому числі.

Ми не знали, чи сподобається ця колекція покупцеві, бо здавалося, що мода зараз не на часі. Однак ми спробували, і вона стала дуже популярна. Ми були здивовані. Можливо, це сталося через те, що зараз фокус на всьому українському. Світ почав цікавитися нами, зрозумівши, що у нас багато сильних, креативних та творчих людей. Тож зараз ми продовжуємо працювати в нових реаліях. 50% прибутку від цієї колекції ми відправляємо ЗСУ на Запорізькому напрямку. Мої батьки жили на окупованих територіях, тому для мене це дуже особисте питання. Також ми проводимо благодійні лотереї, донати від яких ідуть на допомогу армії.

Ми трохи адаптували бізнес, розвиваємо його і віримо, що майбутнє буде кращим, однак цей больовий поріг ніхто з нас уже не забуде.

 За чим з довоєнного життя ви сумуєте найбільше?

Не вистачає безтурботності. Тих моментів, коли ти можеш пофантазувати про майбутнє, подорожі або просто мати плани. У тебе є можливість планувати і розуміти, що лише від тебе залежить, здійсниться це чи ні.

Про те, як це — бути дружиною міністра цифрової трансформації України

Як це — бути дружиною міністра цифрової трансформації України, коли йде війна?

Мені насправді не дуже подобається публічність, а ось мій чоловік, якщо ми говоримо про його професію, робить максимум того, що від нього вимагають. До вторгнення ми любили відвідувати заходи вдвох та проводити час удома. Цього було достатньо.

Раніше мене навіть ображало те, що всі звертаються до мене як до дружини міністра, бо я себе такою не відчуваю. Так, я дружина, але Міші Федорова, а не міністра. Це одна з важливих моїх ролей, але не єдина. У пострадянському суспільстві існували певні стереотипи, як по відношеню до політиків, так і до їх дружин, яких сприймали у якості доповнення до своїх чоловіків. Сучасні тенденції зовсім інші, ці стеретотипи відходять, і наша родина тому підтвердження.

Міша — один з тих, хто показує суспільству, як має виглядати політик XXI століття у серці Європи. А в мене є можливість показувати, якою може бути дружина сучасного політика.

Я вийшла заміж майже 10 років тому, і я перш за все почуваю себе дружиною Міші Федорова, а не політика чи міністра цифрової трансформації. З плином часу змінилися лише ми. Ми познайомилися, коли жили в гуртожитку, завершуючи навчання. Він стартував з агенцією, я почала роботу з ІТ-сектором, викладаючи англійську мову. Ми все будували разом. Були як підйоми, так і падіння.

Звісно, зараз усе набуло нового масштабу, але я все ще просто дружина свого чоловіка, Міші Федорова.

Якщо говорити про війну, то, звичайно, всім зараз дуже тяжко. У тому числі й Михайлу, тому що обсяг роботи став більшим, ніж зазвичай. Але я з ним, я завжди поруч і вважаю, що це і є ключем до міцних стосунків — просто бути поряд та проходити все разом.

Чи спілкуєтеся ви про воєнні дії зі своїм чоловіком?

Ми скоріше ділимось емоціями з приводу тієї чи іншої новини. Це біль, страх, які змінюються вірою, позитивом, особливо коли трапляється щось хороше, наприклад прогрес у наших хлопців на передовій. Ми також тримаємося. Це дуже тонка грань. Хоч ми і європейці, вільні в думках та толерантні у своїх поглядах, однак дуже важко не ненавидіти тих, хто приніс війну в твій дім. Ти починаєш ненавидіти все. Ти повністю дестабілізуєшся. Тож ми стараємося триматися іншої сторони — вірити, розуміти, що ми можемо зробити зі свого боку для перемоги, як ми можемо допомогти, та думати про найкраще.

Попри те що ви одна з небагатьох, хто знає вашого чоловіка краще, ніж будь-хто в його оточенні, чи відкрили ви за час війни для себе якісь якості свого чоловіка, що стали несподіваними навіть для вас? 

За 10 років стосунків у нашому житті відбулося багато поворотних подій, які нас випробовували: переїзди, зміни роботи тощо. Тому ми вивчили одне одного достатньо добре. Я не можу сказати, що була чимось здивована з початку повномасштабного вторгнення. Я знаю чудово, що, якою б справою не займався мій чоловік, він робить це не просто найкраще, а й задає нову планку всім. І це стосується не лише політики. Раніше він займався маркетингом і СММ-агенцією, і я бачила, як він працює і яких успіхів може досягти. Але я пишаюся тим, що в кризовій ситуації він не панікує, а розуміє, що потрібно робити. Він стриманий, і це дуже допомагає. Бо коли ти переживаєш, емоції можуть брати верх над раціо. Тому дуже важливо, щоб поруч із тобою була раціональна людина, яка вміє заспокоювати.

Також була одна показова ситуація. У перший місяць війни моєму чоловіку запропонували вивезти мене та доньку. І «вивеземо» для мене звучало, наче ми мішки з картоплею і нас вирішили вивезти без нашого дозволу. На це мій чоловік відповів: «Моя дружина не погодиться, і вона теж вирішує». І я пишаюся тим, що ми на рівних у прийнятті рішень. Я це дуже поважаю в ньому, бо в таких складних умовах не кожен чоловік погодиться розділити цю відповідальність.

Про стосунки під час війни

Як ви підтримуєте свого чоловіка зараз, у таких складний час?

Усе дуже банально. Інколи достатньо просто вислухати та обійняти. Мені здається, коли ти біля людини й емоційно розділяєш її почуття — це найкращі підбадьорення і підтримка.

Є традиції, яких ви досі дотримуєтеся?

Зараз, із часом, їх стало менше. Але ми намагаємося проводити час разом як пара та разом як сім’я. Раніше вдвох із чоловіком ми ходили в кіно на вечірні сеанси, однак, на жаль, зараз це небезпечно, тому ми проводимо час разом за вечерями, ділимося своїми переживаннями, новинами із життя. Це дуже зближує. Це класно, коли твоя друга половинка — твій найкращий друг, якому ти можеш і душу вилити, і гарно провести час. Як найкращий друг він може вказати на помилку, підтримати у важку хвилину, похвалити чи показати вихід з певної ситуації, коли це потрібно. І ось цю людину, яка з тобою чесна, щира і бажає тобі лише найкращого, ти цінуєш і поважаєш.

Чи є зараз місце для романтики у ваших стосунках? Чи можна попросити вас згадати один з таких моментів?

Дуже складно назвати щось конкретне, тому що в нашому житті романтика відбувається мало не щодня. Чоловік завжди приносить нам з донькою два букети квітів. Він запрошує мене на побачення. Зараз, із початку війни, не було чогось екстраромантичного, але коли романтика присутня у твоєму особистому житті постійно, то ти сприймаєш її як норму. Що, певно, теж не добре, адже треба її цінувати більше.

Про роботу під час війни

Зараз ви займаєтеся власним брендом. Наскільки важко розвивати модний бренд в умовах війни? Що маєте намір робити далі в професійному плані?

Багато з тих, хто виїхав з Києва за кордон чи у відносно безпечні місця, мають хибне бачення того, що відбувається. Менеджери, підприємці, з якими я звикла працювати, бояться навіть виходити на зв’язок чи відкривати склади і магазини. Тож мені довелося вчитися працювати в нових умовах та розуміти, що в усіх різні відчуття і це нормально.

Я боялася, що моя команда вирішить не повертатися до роботи, але була здивована, коли вони сказали, що нічого ці «сусіди» не отримають і ми будемо працювати, і навіть краще. Ось у такому новому ритмі життя ми і працюємо. Це складно, але можливо. Складнощі виникають і тому, що у модній індустрії ти все плануєш наперед, у тому числі й колекції, які розробляються за пів року. Зараз складно знайти та придбати потрібні тканини, фурнітуру. Постачальники працюють нестабільно. До того ж ти не розумієш, який буде попит на твій товар, до кінця. Коли ми стартували з новою колекцією під час війни, навіть не очікували, що продажі будуть більші, ніж у довоєнний час. 

Чи плануєте представляти колекції за кордоном?

Наш бренд є досить крафтовим, тому для мене дуже важливо зберегти якість, котра часто втрачається, коли бренд виходить у мас-маркет. Я хочу, аби, купуючи речі COVER, клієнт розумів, що він купує щось унікальне. Для мене важливо це зберегти. Звісно, ми зараз ведемо перемовини із шоу-румами в США і Європі, але не поспішаємо. Розміститися для галочки ми можемо, але ми несемо відповідальність за своїх працівників. У них є сім’ї, які потребують коштів, і ми просуваємося повільно, щоб зробити все правильно.

Чи є у вас плани у професійному контексті?

Ми дуже вдячні світу за те, що з його підтримкою можемо більше.

І ту увагу, яку нам приділяють з-за кордону, ми цінуємо. У нас є плани. Ми плануємо розвивати бізнес. Я вірю, що українському бізнесу бути. Я вірю у величезне зростання економіки. Тому що, коли ми переможемо, все буде розвиватися так, що всі захочуть до нас долучитися. Я в це вірю, тому ми не занижуємо планку, а навіть завищуємо, аби було до чого прагнути. Звичайно, без планів дуже важко і команду вести, і самому обирати траєкторію розвитку. Як і в кожного бізнесу, в нас є бізнес-план, і ми прописуємо, де ми повинні бути через пів року, рік. Як це станеться, ми не знаємо. Однак будемо адаптуватися.

Про щоденні подвиги українців та майбутнє України

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?

З початком війни я зрозуміла, що не хочу витрачати час на токсичних людей чи заняття, до яких у мене не лежить душа. Я зрозуміла, що потрібно кожну хвилину свого життя витрачати так, аби вона запам’яталася.

Які епізоди та моменти вселяють у вас оптимізм та віру в майбутнє?

Коли ми чуємо добрі новини з передової, коли бачимо підтримку з-за кордону, коли наше молоде покоління росте з національною свідомістю. Наприклад, моя донька крейдою малює герб України поруч із квітами на асфальті, а дівчата на ігровому майданчику співають гімн України чи «Стефанію».

Росте нове покоління, яке буде щиро любити і цінувати Україну. Це вселяє надію, що на нас чекає краще майбутнє. Що якщо дехто зупинився в еволюції й почав усе ненавидіти, то ми еволюціонуємо через любов та повагу. І це нас відрізняє як націю.

Які ви бачите перспективи розвитку України?

Зараз для економіки та бізнесу в Україні дуже складний час. Багато підприємств може закритися назавжди, не витримавши тиску. Проте майбутнє за сміливими людьми, які не пасують перед труднощами, тими, хто не боїться творити, працювати, діяти. Я впевнена, що у нас в Україні дуже багато таких підприємців. Я вважаю, що ними рухає не прагнення до збагачення і не егоцентризм, а бажання зробити Україну кращим місцем для життя. Тому я переконана, що потенціал у наших підприємців величезний.

Коли ми тільки-но повернулися до Києва, у свій житловий комплекс, майже всі підприємства на території були зачинені, з плином часу вони почали відновлювати роботу. І ось уже 90% підприємців відкрили свої двері для відвідувачів. Спілкуючись із ними, я зрозуміла, що ці люди вірять у майбутнє України і не хочуть підводити людей, які на них працюють. І ми працюємо і віримо, що після перемоги ми зможемо відбудувати Україну, і вона буде ще кращою.

Що, на вашу думку, потрібно робити сьогодні кожному з нас, аби створити краще завтра?

Перше — дозволити людям бути тими, ким вони є. Сконцентруватися на собі. Припинити звинувачувати та засуджувати одне одного, натомість зрозуміти, що лише ми відповідальні за свої рішення. Друге — кожен має бути соціально відповідальним. Але не через призму «потрібно», а через розуміння того, чому це важливо. Якщо людина має змогу вчитися, працювати та бути корисною, вона вже допомагає країні. 

Про мотивацію

В Instagram ви часто порушуєте теми ментального здоров`я і висловлюєте свою думку. Поділіться із читачами ELLE життєствердною думкою, яка б допомогла їм повірити в себе. 

Іде нове покоління інтелектуальної жіночності. Жіночність у XXI столітті в цивілізованій країні повинна мати зовсім інший вигляд. Жінка має бути наповненою зсередини, мати власні кордони, мрії. Вона повинна бути самодостатньою особистістю. Я дійсно вважаю це найважливішим для сучасної жінки. Саме тоді вона буде цікавою для свого чоловіка та для людей навколо. Коли в жінки блищать очі — це найкраще, що може бути. Тому я хочу показати, що жінки можуть бути іншими і робити наголос на зовсім інших якостях.

Що особисто для вас є мотивацією в повсякденному житті? 

Можливо, це банально, але для мене це моя донька. Коли в тебе є дитина, вона — твоя мотивація. Ти створила нове, унікальне життя, і те, який приклад ти подаєш, якою людиною ти є, впливає на характер, розвиток та поведінку твоєї дитини. Тому це дуже мотивує не зупинятися. Моя донька — найкраще, що може мене змотивувати. До того ж життя загалом мотивує своєю швидкоплинністю і тим, наскільки воно є цікавим. Варто чимось цікавитися та мати жагу до життя. Не вбивайте в собі цю дитину, яка дивується і мріє. Нехай це залишається назавжди.