«Це місто – наше». Як протестують та виборюють справедливість урбаністи Варшави

Упродовж останніх кількох років Варшава була зразком прогресивних змін для Києва у міському середовищі. До прикладу, в центрі польської столиці озеленюють трамвайні колії, облаштовують ставки в старих вуличних клумбах, підвищують безпеку пішохідних переходів та встановлюють сучасне освітлення на вулицях. Набережна Варшави в 2016 році увійшла в десятку найкращих міських пляжів Європи та отримала кілька архітектурних нагород. Саме на досвід Варшави оглядаються українські містопланувальники як на приклад вдалої відбудови після Другої світової війни. Добре розвинутому і комфортному громадському транспорту заздрить кожен киянин, що приїздить до польської столиці. 

За цими змінами стоять сильні громадські організації, такі як «Mjasto jest nasze». Розташовані на обидвох берегах великих річок, міста-мільйонники Варшава і Київ мають багато спільного, починаючи від комуністичного і соціалістичного минулого, завершуючи спільними проблемами хаотичного міського розвитку. Мар’яна Матвейчук побувала у Варшаві та особисто поговорила з урбаністками, дослідниками, молодими прогресивними політиками та активістками і розповідає про виклики і досягнення боротьби за зручне і доступне місто.

Читайте матеріали «Хмарочоса» про київських урбаністів: 

Команда популяризаторів переходів та острівців безпеки Urban Crew

Віталій Селик та «Рада з урбаністики Києва»

Команда освітньої платформи CANactions

Аналітичний центр Cedos

Транспортні аналітики з «а+с» 

U-Cycle (ГО «Асоціація велосипедистів Києва»)

Боротьба з «дикою реприватизацією»

«Члени організації спостерігали за тим, що відбувається у місті на різних рівнях. Одного дня я познайомився з жінкою, яка жила неподалік реприватизованого дитячого садка. Ми зацікавилися цією проблемою і одразу включилися в неї», – згадує Ян Шпєвак, очільник MJN з 2014 по 2016 рік. 

Після закінчення Другої світової війни у польській столиці не залишилося приватної власності на землю (до 1939 року лише 10% землі належали державі). Безпрецедентна націоналізація, на думку соціалістичного уряду, повинна була сприяти швидшій та ефективнішій відбудові зруйнованого міста.

Після падіння соціалістичної Польщі у 1989 році влада безуспішно намагалася запровадити закон про приватизацію. Зрештою, в 1996 році варшавський муніципалітет вирішив самостійно повертати в приватну власність прибуткові будинки, земельні ділянки та громадські установи. Через позов до суду спадкоємці могли отримати назад втрачене їхніми родичами майно. Тут виникало дві проблеми. По-перше, чимало будинків були зруйновані і відбудовані заново. По-друге, право власності часто продавали стороннім особам, які використовували його для власного збагачення. 

«Ми називаємо це “дикою реприватизацією”, тому що будівлі віддавалися прямо з людьми, які живуть всередині. Приватизовували навіть дитячі садочки, школи та публічні простори. Крім того, з’явився цілий ринок, де можна було купити претензію на власність. Це стало своєрідним бізнесом. І міська влада це покривала. Людей виселяли дуже агресивними методами. Так, активістку та мешканку реприватизованого помешкання Йоланту Бжеску знайшли вбитою і спаленою в лісі», – пояснює Юстина Орховська. 

Щоб підняти розголос довкола проблеми, активісти Miasto Jest Nasze створили мапу зв’язків між бізнесом та муніципалітетом, а також карту самих реприватизованих будівель. «На той момент інформація про те, що людина заявляє про право власності була непублічною. Ми писали запити до міської ради, а тоді публікували їх. Ми також організовували конференції. Нам вдалося привернути увагу ЗМІ до цієї проблеми, і справа набула значного суспільного розголосу», – згадує Юстина. 

Невдоволені акціями MJN власники будівель подали кілька позовів до суду, які, зрештою програли. Як наслідок, кількома гучними випадками реприватизованих будівель зацікавилася варшавська прокуратура та Центральне антикорупційне бюро.

«Ми виявляли та оприлюднювали порушення в діяльності мерії та бізнесу, публікували деталі реприватизації та надавали правову допомогу орендарям», – згадує колишній очільник MJN. За цю роботу Miasto Jest Nasze та Ян Шпєвак особисто були номіновані на відому польську премію Radio Tok FM ім. Анни Лашук за «винятковий вплив на дійсність».

Зрештою, польський уряд заборонив реприватизацію громадських споруд, а також будівель, де живуть люди. Крім того, для подачі заяв на реприватизацію встановили часові рамки, після яких претензія вважається недійсною. «Miasto Jest Nasze привернули увагу громадськості і ЗМІ до цієї проблеми. Тривалий час розмови про це висіли в повітрі, а тому, зрештою, владі довелося знайти вирішення цієї проблеми», – вважає Лукаш Дрозда, польський дослідник та міський планувальник. 

Проблеми вирішуються, але повільно

«Міська влада все ще не готова адекватно співпрацювати з суспільством», – вважає Ян Шпєвак, який після відходу від роботи з MJN заснував іншу організацію і навіть балотувався на посаду президента (міського голови) Варшави. «Так, нам вдалося позбутися підземних переходів у центрі міста, але на це довелося витратити не один рік. Місто повинне змінюватися швидше», – пояснює активіст. 

У 2019 році MJN разом із 15 іншими організаціями з Польщі запустили кампанію «Це про життя», у рамках якої вимагали запровадити пріоритет для пішоходів у місті. Незабаром прем’єр-міністр Матеуш Моравецький оголосив про впровадження цих вимог як таких, що враховують постулати міських рухів. Активісти вважають це великим, але недостанім успіхом. 

«Варшава все ще занадто хаотична, тут є велика нестача соціального житла, місто некеровано обростає висотками, катастрофічно не вистачає стандартів планування на державному рівні. Кожен район має свій мастерплан, але вони зовсім не узгоджені між собою. Ми називаємо це “патодевелоперка”, іронічно поєднуючи слова “патологія” та “девелопмент”», – пояснює Юстина Орховська, яка також викладає на факультеті урбаністики Варшавського університету. Активість представників MJN у боротьбі з незаконними діями девелоперів неодноразово закінчувалися позовами до суду.  

«Ми хочемо змін, тому наразі зосереджені не лише на конструктивній критиці міської влади, а насамперед на створенні їй розумної альтернативи», – йдеться в місії організації. Саме тому організація брала і надалі планує барти участь у виборах до міської ради. «Наразі в MJN є представники в двох районних радах міста, – розповідає Юстина. – Але особисто я віддаю перевагу громадській діяльності. Представникам влади часто доводиться вступати в коаліції і втрачати свою автономію. Як мешканка міста я можу впливати і контролювати ефективніше».

Більшість варшавських урбаністів усе ще оглядаються на Відень, Берлін, Амстердам та Барселону як більш прогресивні міста. На думку Лукаша Дрозди, дослідника і викладача Варшавського університету, влада міста наразі все ще не готова до революційних кроків, але поступово робить маленькі кроки або переймає якісь шаблонні рішення з інших міст. Багато вдалих міських рішень, як-от набережна, створювалися за ініціативи та за кошти Європейського союзу. Водночас активісти  Miasto Jest Nasze бачать своє місце і свою роль саме у проблемній, на їхню думку, польській столиці. 

«Я була в багатьох європейських містах, але жити хочеться лише у Варшаві. По-перше, тому що це моє рідне місто. По-друге, тому що жити в місті, де все ідеально, просто нецікаво. Я відчуваю, що саме в Варшаві є великий потенціал для змін і можливості для пошуку цікавих рішень», – наполягає Юстина Орховська. Здається, в цьому сенсі Київ не просто схожий на Варшаву, але й ставить ще більше викликів своїм мешканцям. 

Читайте також: Рятують життя, вивозять з гарячих точок, доставляють допомогу. Що роблять київські урбаністи під час війни?