Валерій Маркус про життєві орієнтири, військову справу, сміливість та страхи

Українська нація має молоде обличчя та героїчне минуле за плечима. Сильні, незламні, вмотивовані, безстрашні та талановиті молоді українці змінюють історію сучасної України.

У нашій рубриці ELLE «Сучасний портрет нації» розповідаємо про тих молодих людей, які покращують життя країни сьогодні та вказують правильний напрям руху до майбутнього.

Валерій Маркус — український військовий, ветеран російсько-української війни, письменник, блогер і мандрівник, головний майстер-сержант 47-го окремого батальйону. У 2018 році Маркус випустив свою першу художню книгу «Сліди на дорозі», частина подій якої відбувається на Донбасі під час війни. Книга стала бестселером та однією з найпопулярніших книг в Україні 2019 року. У 2014 році Валерій був нагороджений пам’ятним знаком «За воїнську доблесть».

Наразі Валерій служить на фронті та розповідає про війну широкому загалу в соціальних мережах та на публічних платформах.

В інтерв’ю Валерій розповів lifestyle-редакторці Іванні Петрович про медійність у військовій справі, життєві орієнтири, найстрашніші моменти в житті та Україну.

Про військову службу

Ви з 2011 року перебуваєте на військовій службі. Розкажіть, як у вас виникло бажання стати військовим та чому ви вважаєте це своїм покликанням.

Я не вважаю це своїм покликанням, так склалася доля. У дитинстві мене переповнювали комплекси, як і більшість дітей у нашій країні з пострадянським вихованням. Ці комплекси привели мене в армію, бо потрібно було реалізовувати свій комплекс маскулінності, а армія для цього прекрасно підходила. Так я потрапив до війська — через незрілість. А зараз — з необхідності.

Якими рисами характеру має володіти людина, аби бути військовим?

У першу чергу людина має бути цілісною, інакше вона зламається, коли зіткнеться з критичними ситуаціями. Вона також має бути розумною та швидко вчитися. Ті, хто не вчиться, дуже швидко вмирають.

Ви видаєтеся сильним духом чоловіком, та чи було вам колись страшно? Чи можете ви розповісти про один з найстрашніших моментів свого життя?

Найстрашніші моменти життя — це епізоди з дуже глибокого дитинства. Мені ще й чотирьох років тоді не було, тому описати їх доволі складно. Це скоріше відчуття, емоції та образи, які закарбувалися в пам’яті. Це період, коли мені дійсно було страшно, настільки, що я це пам’ятаю досі. 

Про медійність та цінності

Чи були у вас проблеми на фронті через вашу медійність?

Ні. Однак були певні періоди служби, коли я стикався з нерозумінням з боку командування. Але зараз жодних проблем із цим немає. Суперечності виникали, тому що армія — архаїчна структура і люди в ній також архаїчні. І ніхто не любить, аби щось відбувалося всередині підрозділу, чого хтось не контролює. Медійність дає серйозний ґрунт під ногами — важелі впливу. Класичним командирам з пострадянської армії таке не подобається. Солдат, за їхньою моделлю, маю бути тупим і слухняним.

Чи допомагала вам медійність у розв’язанні питань?

Звісно, завжди. У розв’язанні всіх питань. На сьогодні медійність — це невіддільна частина мого життя. Це мій голос, моя зовнішність, мої думки — це частина мене. Медійність — один з інструментів, яким я користуюся завжди, який впливає на все.

Чим ви пишаєтеся у своєму житті та чому?

Друзями. Вірні друзі — це те, що потрібно заслужити.

У кожної людини є своя вершина. Яка ваша? Що ви б могли назвати досягненням усього свого життя?

Знову ж таки друзі. Мені пощастило досягти того, що поряд зі мною є вірні люди. Моє найбільше досягнення — люди поряд.

А якщо говорити про професійну діяльність?

Знаєте, ніяку професійну діяльність не можна із цим порівнювати. У мене взагалі немає професійної діяльності, я просто живу, роблю те, що мені подобається та хочеться. Пишатися чимось, що колись було, — це шлях у нікуди. Усе минає. Сьогодні ти чогось досяг, і це досягнення живе день, місяць, рік, а потім зникає. Тому зосереджуватися на чомусь та нести це через усе своє життя — це шлях до стагнації.  

Як ви підбадьорюєте себе у складні моменти?

Я живу в перманентному стані складних моментів. Якщо я не буду працювати, я просто помру. Щоб не вмерти, я прокидаюся зранку. Моя робота — це моє життя. Поки я її роблю, я живу. Хочеш жити, треба працювати.

Про Україну

Українців називають нацією сміливих. Ви вважаєте себе сміливою людиною? 

Я бачу багато сміливих людей, але я не один з них. Мені є із чим порівнювати. Я не вважаю себе сміливим, бо я знаю свої недоліки. Я вважаю сміливим Олега Сенцова. Це людина сильного характеру та духу. 

Хто з відомих українців вас надихає та чому?

Люди, які мене надихають, — це ті, кого я знаю особисто. Однак їхні імена та прізвища нікому ні про що не скажуть. Мене надихає шлях, який вони обрали, а цей шлях не передбачає жодної медійності та популярності. Мене надихає самодостатність та зрілість цих людей, те, наскільки далеко вони пройшли у напрямку розвитку. І це для мене також є прикладом та орієнтиром.

А знаходити якісь постаті з історії нема сенсу, адже ми не знаємо, якими людьми вони були.

Як змінилися ваші пріоритети та бажання після повномасштабного вторгнення РФ?

Ніяк. Однак я перестав планувати довгостроково — максимум на кілька днів уперед. Хочеться просто якісно виконувати свою роботу.

Які у вас мрії та плани?

Останні пів року я взагалі не думаю про майбутнє. Яке майбутнє, якщо ми можемо загинути в будь-який день? Я живу в парадигмі, в якій існує тільки те, що я є тут і зараз. Доживемо до перемоги, а вже тоді будемо щось планувати.   

Розкажіть про найяскравіший спогад з дитинства в Україні.

Коли батько та мати приходили додому. Це були хороші, приємні спогади. Однак це було не так часто — раз на пів року чи рік.

Що для вас означає Україна та бути українцем?

Україна — це ідея свободи. А бути українцем — це мати персональну відповідальність за реалізацію цієї ідеї.

Якби ви могли приймати закони, який закон ви б ухвалили чи скасували в Україні?

Дав би дозвіл на короткоствольну зброю, легалізував би продаж марихуани та проституцію. Урегулював би створення приватної армії за прикладом Французького іноземного легіону. А також зробив би доступ до казино, наприклад, лише в Запоріжжі.

Яким ви бачите сучасного молодого українця/українку?

У мене немає якогось уніфікованого образу. Люди не можуть бути однаковими. Це було б дуже погано. Молоді українці мають дотримуватися як правих, так і не радикальних, але лівих поглядів. Проте все має бути в межах україноцентричного напрямку. Повинен існувати конфлікт, щоб будь-яка ідея, система, людина, держава, концепція розвивалися. Люди мають бути різними, але, що особливо важливо, проукраїнськими й однаково зневажати Росію.

Як ви плануєте відсвяткувати День Незалежності цього року?

Я буду працювати на користь своєї держави.

Що б ви хотіли побажати Україні та українцям у цей день?

Бути хоробрими та розважливими.