Сила української жінки: Анастасія Арестович про те, як це — бути дружиною радника Офісу Президента України

Українська жінка сьогодні — це символ незламності. Повномасштабне вторгнення підкреслило це як ніколи чітко. Українки сміливо боронять державу на передовій, допомагають у тилу, волонтерять, піклуються про дітей, родину та власну безпеку і добробут. Усі ми різні, але об’єднані одним болем.

Свою стійкість та силу демонструють і дружини впливових чоловіків нашої держави. У рубриці «Сила української жінки» ми розповідаємо, як їм вдається триматися, бути сильними та продовжувати боротися. Сьогодні наша героїня — дружина радника Офісу Президента України Олексія Арестовича Анастасія Арестович.

Про Анастасію мало що відомо широкому загалу. Сама ж вона не бажає поки що виходити в публічне поле та змагатися із чоловіком за популярність та увагу.

Анастасія народилася 14 квітня 1987 року в Києві, де живе і зараз. Навчалася у київському Університеті «КРОК», здобула ступінь бакалавра у сфері економіки та магістра — з управління проєктами.

«Я працювала приблизно 10 років у багатьох сферах, до того як зустріла Олексія. У мене був досвід у будівельному консалтингу, нерухомості, рекламному бізнесі й навіть ІТ, але я всюди так чи інакше займалася проєктною діяльністю, керуванням чи адмініструванням. Зараз я навчаюся на майстер-курсі позитивної психотерапії в Київському психологічному центрі Inspiris», — розповідає про себе Анастасія.

Своїм хобі вона називає вокал.

А от зі своїм майбутнім чоловіком — Олексієм Арестовичем — Анастасія познайомилася, прийшовши на навчання до його авторської школи, куди її запросила подруга. У пари є син — шестирічний Сашко. Окрім родини Анастасія активно займається психологією.

Lifestyle-редакторка сайту ELLE.UA Іванна Петрович поспілкувалася з Анастасією та дізналася про її переживання 24 лютого, про роботу в умовах війни, романтику в стосунках, піклування про дитину та про те, як це — бути дружиною радника Офісу Президента України.

Про життя під час війни

Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?

За два тижні до 24-го я відчувала, що щось насувається. Пам’ятаю свої тривожні почуття тих днів. Ще до наступу ми обговорювали цю тему з Олексієм та знайомими. До останнього мені не вірилося, і це, мабуть, було легковажно з мого боку. 23 лютого ми обговорили, що будемо робити, і домовилися, що попередньо залишаємося в Києві, тому що тут в Олексія буде змога нас захистити.

Я майже не спала вночі, лише 1-2 години. Пам’ятаю, як прокинулася і побачила Олексія, який сидів з телефоном у руках. І в цей момент я все відразу зрозуміла. Буквально через хвилину я почула перший вибух, потім другий, і Олексій сказав, що війна почалася.

Тоді я вперше в житті відчула такий неймовірний страх. І насамперед я боялася за свою дитину. Коли ти мати, то в такий момент у тебе думки лише про те, як захистити своє дитя.

Перші 10 хвилин я була у стані розгубленості — коли ти не знаєш, що тобі робити. І ось, перебуваючи в такому стані, я бачу, як Олексій одягається. У цей момент мене охопила паніка, і він сказав: «Мене викликали в офіс». Через 15 хвилин ми залишилися із сином самі у квартирі, і я мала взяти себе в руки. Згодом мені почало писати дуже багато людей, і на фоні того, що я їх заспокоювала, я сама зібралася.

Після цього в мене, на диво, був доволі оптимістичний настрій, і я пішла готувати Саші суп на обід та, навіть, планувала відвести його в басейн. Це було дуже «оптимістично» з мого боку.

На щастя, Сашко проспав початок наступу, коли були дуже гучні вибухи. Потім зранку я його попередила, щоб він не лякався, якщо почує вибух, і знав, що це працює наша ППО.

Пам’ятаю, як він почув один вибух і сказав: «Мамо, я не налякався».

Згодом я про всяк випадок зібрала найнеобхідніші документи та речі. Олексій сказав, що вже не приїде ночувати, а залишатися вдвох із сином у квартирі мені було некомфортно. Десь в обід подзвонив Олексій та сказав, що висаджується російський десант, у десантників є наша адреса і вони нею скористаються. Тоді ми ще не розуміли, що ця спроба буде невдалою. Олексій сказав: «10 хвилин — і вас у будинку не повинно бути. Їдьте на захід». Я встигла одягнутися, зібрати Сашка, і ми виїхали.

Далі стан невідомості — я вдвох із сином вирушила в дорогу. Їдучи, плани на кінцевий пункт призначення декілька разів змінювались. Пам’ятаю дуже великі черги в супермаркетах. Усе, що мені вдалося взяти, — це багет і купа льодяників Chupa Chups на заправці. Щастю сина не було меж, коли я дала йому цукерки. Він був радий, і це мене заспокоювало.

Олексій періодично писав, давав вказівки — куди та як рухатися.

Як змінилося ваше життя після 24 лютого?

Як і в кожного українця. Тепер ми живемо у країні, де повномасштабна війна, і це зовсім інше життя, ніж у країні, де є мир. Це постійні обмеження — як у пересуванні, так і в часі, який ми можемо провести як родина, і в можливостях, які недоступні під час війни.

Як реагує ваш син на війну?

Сашку 6 років, і він ще занадто малий, щоб відслідковувати порядок денний. Я йому пояснювала, чому ми були вимушені поїхати, чому ми довго не бачимо тата, чому він не ходить у садочок, чому ми не можемо робити те, що робили зазвичай. Я пояснювала, що Росія напала на Україну і хоче забрати наші території, підкреслюючи, що наша армія захищає нас. Загалом ми нічого не приховуємо від сина.

Про повсякденні обов’язки в мирні часи

Розкажіть більше про свою професійну діяльність та про те, чим ви займалися після одруження у мирний час.

Після одруження відразу народився наш син Сашко, і я займалася його вихованням. Паралельно я дуже багато навчалася, абсолютно різних речей. Найдовше це була психологія. Я вивчала медицину і пройшла багато різних курсів, котрі, як я вважала, будуть розвивати мої внутрішні якості.

Чим саме ви займаєтеся зараз та що плануєте робити далі в професійному плані?

Я займаюся ком’юніті Space Love Community, яке допомагає людям на шляху саморозвитку та набуття свого істинного стану. Функціонує воно здебільшого в Києві, але вже стало всеукраїнським та міжнародним. До нас долучилися люди з різних країн — зі Швейцарії, Латвії, Литви, США, Італії та інших. Ідея створення цього ком’юніті належить моїй подрузі з Латвії — тренеру з особистісного росту Олені Вавіловій.

Декілька років тому в нас виникла ідея створити простір, де кожен, хто цікавиться темами психології, особистісного розвитку, фізичного та ментального здоров’я, зміг би знайти підтримку та однодумців. Ми починали з того, що організовували сніданки, зустрічалися з учасниками та говорили на різні теми. Згодом ми почали проводити майстер-класи, психологічні ігри, лекції, запрошувати майстрів зі сфери фінансів, здоров’я, психології. Оскільки ми піклуємося про атмосферу всередині нашої спільноти, ком’юніті працювало в закритому форматі. Однак з початком вторгнення ми відкрили двері для всіх охочих, кому була потрібна підтримка, допомога, хто стикався зі страхом, розгубленістю.

За чим з довоєнного життя ви сумуєте найбільше?

Найбільше сумую за відсутністю страшних новин і за можливістю подорожувати всією сім’єю.

Про те, як це — бути дружиною радника Офісу Президента України

Як це — бути дружиною радника Офісу Президента України, коли йде війна?

Насправді як і загалом бути дружиною Олексія Арестовича. Ніяка посада не змінює його як людину, тому я не відчуваю якогось специфічного дискомфорту чи навпаки. Різниця лише в часі, який Олексій виділяє на роботу. 

Чи спілкуєтеся ви про воєнні дії зі своїм чоловіком?

Спілкуємося, але ініціатором цих розмов виступаю я.

Я завдяки своєму становищу теж використовую Олексія як заспокійливе. Якщо мені потрібно впевнитися в чомусь, то я, звісно ж, звертаюся до нього.

Попри те що ви одна з небагатьох, хто знає вашого чоловіка краще, ніж будь-хто в його оточенні, чи відкрили ви за час війни для себе якісь якості вашого чоловіка, що стали несподіваними навіть для вас?

Я вкотре впевнилася, що мій чоловік може витримувати великі психологічні та фізичні навантаження і, попри це, залишатися спокійним та впевненим, діяти рішуче, адекватно до ситуації. Запорука мого відчуття безпеки — це якраз відсутність несподіванок. Але я хочу підкреслити, що війна посилила у ньому доброту. Я дуже пишаюся, що Олексій у цей непростий час спонукає людей до співчуття, милосердя та прийняття.

Про стосунки під час війни

Як ви підтримуєте свого чоловіка зараз, у такий складний час?

Я завжди на його боці.

Є якісь традиції, котрих ви досі дотримуєтеся?

Ми часто переглядаємо серіал «Друзі». Ця традиція тягнеться ще з початку наших стосунків. Такий собі острівець стабільності. Уже, мабуть, разів сто ми передивилися всі серії, але кожного разу вмикаємо знову із задоволенням. 

Чи змінилися ваші стосунки із чоловіком під час війни?

Після початку вторгнення ми деякий час не бачилися. Були і дні, коли я взагалі не була впевнена, чи зустрінемося ми ще колись, тож зараз будь-який час, проведений разом сім’єю, сповнений усвідомлення його цінності. 

Чи є місце для романтики зараз у ваших стосунках?

У нашому особистому житті мають значення певні ритуали. Попри війну, ми намагаємося знайти час одне для одного. Ми можемо зустрітися в гарному місці та разом пообідати. Романтика присутня у всьому — від обіймів до щирих розмов.

Про тривогу та синдром відкладеного життя

Як ви боретеся з тривогою, апатією та синдромом відкладеного життя? Що не дає зараз упасти духом і зламатися?

Я не та людина, яка падає духом, піддається апатії чи може зламатися. Це зовсім не притаманно моєму характеру. Навпаки, у складні часи я мобілізуюсь і дію дуже злагоджено. Однак, як і кожній людині, мені властиві переживання, але я добре підкована у психології та вмію швидко давати собі раду.

Про щоденні подвиги українців та майбутнє України

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?

До війни я дотримувалася доволі категоричних поглядів щодо правильного харчування. Війна їх відкоригувала. У перші дні я була рада, що маю хоч щось, аби нагодувати дитину. І потім, не маючи звичних продуктів і гідних умов для приготування їжі, я розуміла, що в мене є два шляхи —  стресувати або знизити планку і насолоджуватися тим, що є. І я повною мірою та з повагою обрала друге. Звісно, я досі дотримуюся здорового харчування, але їжа більше не є зоною мого пильного контролю.

Які епізоди та моменти вселяють у вас оптимізм та віру в майбутнє?

Кожна наша велика чи маленька перемога на фронті вселяє оптимізм. Та я не втрачаю віри навіть тоді, коли удача не на нашому боці, бо все циклічно. Врешті-решт, усьому світові чудово відомо, за ким останній цикл цієї війни.

Які ви бачите перспективи розвитку України?

Я бачу Україну вільною, сильною і самодостатньою державою. Країну роблять люди, які в ній живуть, і я безмежно вірю в українців. Є такий вираз: «Воля або смерть», і українці обирають волю і готові заплатити за це своїм життям. Ворог віддає життя за фейкову ідею, а ось смерть жодного українця не є марною — це ціна за щасливе та вільне майбутнє наступних поколінь, що житимуть на цій території. Результат цього протистояння буде чи не найкращим дарунком нашим дітям, які отримають у спадок історію великої перемоги, мужність і відвагу у генах.

Про популярність

Ваш чоловік сьогодні один з наймедійніших персонажів. До нього прикута велика увага, в тому числі й жіночої аудиторії, завдяки регулярним ефірам на YouTube. Чи важко вам адаптуватися до такої популярності чоловіка? Як ви реагуєте на посилену увагу широкого загалу?

Популярність чоловіка органічно вбудована в наше повсякденне життя ще з нашого знайомства. Я абсолютно свідомо приймала рішення зв’язати життя саме з такою людиною, тож процес адаптації вже давно минув. А те, що до нього прикута велика увага жіночої та, як на мене, не менша чоловічої аудиторії, мене тішить. Чим більше людей почуватимуть себе впевнено та будуть інформовані, тим краще.

Чи не думали ви увійти у публічний простір та стати медійною персоною?

Перед тим як входити в публічний простір, треба запитати себе: «Щоб що?» Коли я знатиму відповідь на це запитання чи виникне така необхідність — можливо.