“Я убил”. Міхаїл Булгаков і звичайний фашизм

У водіїв є такий термін - “сліпа зона”. Це ділянка дороги, яку не можна побачити через якісь причини. Так от, в українських прихильників Булгакова є своя “сліпа зона”. З жаром обговорюючи українськість письменника, захоплюючись його “Майстром та Маргаритою”, переконуючи всіх і себе у першу чергу, що “Біла гвардія” - це україноцентричний (так, так, і таке доводилося прочитати) твір, вони чомусь у переважній своїй більшості забувають за одне невелике, але дуже красномовне оповідання Булгакова - “Я убил”.

І навіть якщо ви спитаєте їх, прямо дивлячись у вічі, чи знайомі вони з цим оповіданням, вам скоріш за все скажуть, що так читали, але достоту не пам’ятають про що воно. Коротше кажучи, з цим оповіданням - суцільна сліпа зона. І коли починаєш його читати - розумієш чому.

Розповідь у оповіданні ведеться від такого собі нейтрального оповідача. На перший погляд, абсолютно не упереджена людина, і це одразу якось підкупає. І ось цей оповідач у компанії московських лікарів слухає розповідь лікаря Яшвіна про його пригоди у Києві під час російсько-української війни.

Оповідач коротко описує цього самого Яшвіна, і з його слів ми якось одразу розуміємо, що перед нами справжній професіонал, майже ідеальна людина. “Выбрит он был очень гладко, одевался очень аккуратно, чрезвычайно любил ходить в театр и о театре если рассказывал, то с большим вкусом и знанием. <...> и врач он был, надо отдать ему справедливость, очень хороший.”

Тут же Булгаков чомусь згадує і за “білу шкіру” лікаря, яка вочевидь йому дуже подобається. “Темноволосый, он в то же время обладал очень белой кожей, и это его красило и как-то выделяло из ряда лиц.”

Яшвін починає розповідати про своє перебування у Києві якраз перед відступом української армії та окупації міста більшовиками. Одразу ж лікар не скупиться на епітети: “Потому что то, что творили петлюровские войска (українські війська Української народної республіки, - ред.) в Киеве в этот последний месяц их пребывания, — уму непостижимо. Погромы закипали поминутно, убивали кого-то ежедневно, отдавая предпочтение евреям, понятное дело.”

Оце його “понятное дело” в кінці звинувачення про погроми - дуже прикметне. Цією фразою він якби викреслює всіх, хто намагатиметься поставити звинувачення у погромах під сумнів. Один з улюблених прийомів, до речі, сучасних російських пропагандистів, які заявляють про щось у безапеляційній формі. Скабєєва чи Соловйов точно б оцінили цю фразу.

Яшвіна мобілізують лікарем до однієї з українських частин, де він зустрічається зі своїм антагоністом - українським полковником Лещенком. Пам’ятаєте опис прекрасного “білошкірого” лікаря Яшвіна? Тримайте опис зовнішності українця Лещенка: “Раскосые глаза смотрели с лица недобро, болезненно, странно, словно прыгали в них черные мячики. Лицо его было усеяно рябинами, а черные подстриженные усы дергались нервно.”

Звичайно, полковник виявляється махровим антисемітом, але це вже не дивує. Здається, Булгаков чітко дотримується цієї парадигми - якщо українець - значить антисеміт. Всі українці без виключення у цьому оповіданні є антисемітами, всі свої розмови вони починають саме з цієї теми.

Що цікаво, і на що, здається, поки ніхто не звернув уваги - це оповідання, в якому Булгаков дуже чітко і дуже системно акцентує на антисемітизмі українців, буде опубліковано в журналі “Медицинский работник” у 1926 році. І саме цього року у травні Симон Петлюра був застрелений у Парижі Симоном Шварцбардом, процес над яким дасть волю російській радянській пропаганді дуже міцно приклеїти до українського визвольного руху ярлик антисемітизму. Фактично, оповідання Булгакова дуже класно лягає в контекст заданого радянською владою тренду по дискредитації українців.

Мурал Міхаїлу Булгакову у Москві. Самі росіяни звернули увагу, що він тут дуже нагадує Владіміра Путіна. Вочевидь, російська пропаганда використовує письменника до сих пір

Але повернемося до “Я убіл”. Лікаря Яшвіна примушують лікувати обморожених українських солдат. Але лікарю це дуже не подобається і він постійно думає, як втекти. Паралельно йде опис як “петлюрівці” знущаються над якимось затриманими. Звичайно, центральною фігурою тут постає горезвісний полковник Лещенко, всі інші українські воїни виступають лише як сірі виконавці його волі, механізми для виконання злочинних наказів українського полковника.

Апофеоз наступає тоді, коли лікаря приводять до пораненого полковника Лещенко, туди ж приводять дружину одного з розстріляних, яка плює в обличчя полковнику. Їй призначають “25 шомполів”, після чого лікар Яшвін не витримує і замість того, аби лікувати рану полковника, розстрілює того з пістолета. Булгаков дуже смачно розписує вбивство Лещенка.

“Одну из пуль я, по-видимому, вогнал ему в рот, потому что помню, что он качался на табурете и кровь у него бежала изо рта, потом сразу выросли потеки на груди и животе, потом его глаза угасли и стали молочными из черных, затем он рухнул на пол.” Після чого лікар тікає і повертається у вже червоний Київ.

Твір закінчуються дуже знаковим діалогом з червоноармійцями:

Меня остановили, спросили документы.

Я сказал:

— Я лекарь Яшвин. Бегу от петлюровцев. Где они?

Мне сказали:

— Ночью ушли. В Киеве ревком.

И вижу, один из патрульных всматривается мне в глаза, потом как-то жалостливо махнул рукой и говорит:

— Идите, доктор, домой.

И я пошел.

Дуже промовиста кінцівка. Але, насправді, у даному оповіданні основне - це початок. Коли лікарі сперечаються чи має право лікар убити людину. От на це питання і дає відповідь Булгаков своїм оповіданням. Ствердну відповідь.

Убити людину справді можна, але за однієї умови - якщо ця людина - українець.

Булгаков дуже майстерно тут підміняє поняття, коли ставить знак рівності між українцем та злочинцем. Тому що всі українці у цьому творі - без виключення! - садисти та злочинці, або ті, хто виконують накази садистів та злочинців.

У цьому оповіданні немає жодного позитивного чи нейтрального персонажа, який розмовляв би українською мовою, чи, принаймні, тим набором слів, яким вважав українською пан Булгаков. Сам лікар, жінка розстріляного, навіть якісь “простоволосые бабы”, що грозили “петлюрівцям” карою від більшовиків - всі вони послуговуються російською.

У той же час, коли ми чуємо українську - це означає, що хтось з “петлюрівців” буде розпитувати за євреїв чи погрожувати якимось черговим покаранням.

Фактично, сама належність до українства видається як злочин, за який має настати кара. Практично, як у нещодавніх статтях Путіна і Ко.

І ця кара настає. Тому що все оповідання підводить нас до одного висновку - навіть лікар - людина, яка дала клятву не нашкодити, має повне право вбивати українців. Бо українці - це хвороба, шкідливий вивих, який треба вправити. І саме тому перед нами постає цей образ принципового, “білошкірого” лікаря, що здійснює своє правосуддя над “раскосыми”, як він характеризує полковника Лещенка, дикунами.

Буквально вже за кілька років подібну картину вже у реальності ми можемо спостерігати у одній європейській країні - Німеччині. Де подібні Яшвіну гладко поголені “с очень белой кожей ” люди у білих халатах будуть вбивати мільйони людей у концтаборах, єдиною провиною яких буде їхня “неправильна” національність, яку прирівняють до злочину.

Тому коли Булгакова називають російським шовіністом хочеться запитати - а ви впевнені, що він не еволюціонував у своїх поглядах трохи далі, чим нам здається? Ще за часів російсько-української війни він ладен був примиритися (і це прослизає у його творах) з більшовиками, аби лише ті остаточно вирішили українське питання.

Аби ніхто не заважав йому любуватися краєвидами Дніпра і милого його серцю “матєрі городов рускіх” Києва. Зрештою, сучасне нам російське суспільство таки пройшло цей шлях - від шовінізму до реального фашизму. То чому Міхаїл Булгаков, як талановита людина і росіянин, не міг пройти цей шлях трохи раніше?

пропаганда письменники булгаков культура