Б’юті-волонтери: навіщо фарбувати брови після окупації

Підстригтися і поговорити

Повільним кроком поріг школи переступає 77-річна пенсіонерка Ніна Мусієнко. Запнута хустка ховає зачіску, якої вона соромиться: коротке, ріденьке, щойно вимите волосся. Не у всіх приміщеннях, де працюють б’юті-волонтери, є проточна вода, отож завчасно попереджають селян мити голову вдома. Якщо волосся фарбують і треба змити фарбу, жінки біжать із рушниками через городи додому.

Ніна Мусієнко, зачувши новину від сусідки, прийшла не так підстригтися, як поговорити.

«Ніколи в перукарні не стриглася, тільки як заміж ішла, хімію робила. А так то або невістка, або я сама перед дзеркалом: аби в очі не лізло і по шиї не кололо. Хочеться з кимось поговорити, бо домашні стару бабу не дуже хочуть слухати. “Відцвіла як вишня, стала дітям лишня”», — цитує пісню.

Майстрів у команді близько 20, їхня поїздка у Литвинівку — 16-та за рахунком. Вони розривають ранкову сільську тишу сміхом, жартами і музикою з колонок. Перед тим як вирушити в дорогу і почати стригти, фарбувати, масажувати, самі налаштовуються на гарний настрій: разом п’ють каву, обнімаються, посміхаються одне одному — це обов’язковий ритуал кожного їхнього волонтерського понеділка.

«Похмурі обличчя — точно не те, що потрібне деокупованим селам», — каже засновниця ініціативи, візажистка Ольга Белицька. Отож вони везуть із собою фени, фарби для волосся й брів, манікюрні інструменти, олії для масажу — але передусім настрій.

Розпаковують усе це добро й облаштовуються у двох класах сільської школи. В одному — перукарня, в іншому — манікюрний салон, масаж, брови. Частину парт виносять, натомість ставлять кушетку для масажу. Про приїзд завчасно домовилися з місцевим самоврядуванням, закинули оголошення у фейсбук-групу Литвинівки.

Ніна тим часом шукає, кому б то віддати помідори з власного городу — вочевидь, думка про те, щоб стригтися задарма, не дуже комфортна для неї. Волонтерам на знак вдячності часто приносять різний домашній урожай.

Сарафанне радіо — більш ефективний інструмент комунікації в селі, тож люди підтягуються, коли перші задоволені клієнти з кучерями й нафарбованими бровами дефілюють школою. Коридором просочуються запахи лаку для волосся і салонних фарб. Перші клієнти несміливо сідають у крісла майстрів, але коли встають, то від їхньої скутості не залишається й сліду.

На манікюрі. Догляд за собою допомагає відродитися людям, які пережили жах

Поки Ніна записалася (аркуш із послугами перукарів найдовший) і чекає черги, встигає трохи розповісти про себе. Вона колишня працівниця колгоспу й артистка самодіяльного ансамблю. Як багато старших людей, більше любить згадувати минуле, аніж говорити про сучасне, хоч воєн у її житті випало і на початку, і на схилі життя. Народилася у 1945 році в сім’ї німецьких остарбайтерів у місті Дессау. Дитиною не бачила війни, але ось у лютому росіяни зайшли в Литвинівку.

Навідалися й додому до Ніни. Обшукували обійстя, відбирали телефони. Жінка тоді ще чомусь вірила, що зуміє переконати російських солдатів відійти, і з властивою її любов’ю до цитат взялася декламувати вірш поета Євтушенка «Хотят ли русские войны». Розказувала, як замолоду їздила в Росію продавати ягоди, переконувала, мовляв, вас же чекають живими матері, рідні. Коли солдат виставив автомат, сусід шарпнув за рукав: «Договоритеся».

Поки Ніна чекає, трохи знітившись перед вагомою подією, односельці проходять повз неї, жартуючи: «Стригтися — то вам не з росіянами сваритися».

Ніна сміється теж: каже, ніщо так не допомагає їй у скруті, як гумор. Із перукарського крісла встає задоволеною, пасма акуратно вкладені назад, зачіска стала об’ємнішою, а сивина — благороднішою. Дивується, що так довго перукар працював із її таким рідким волоссям. Ділиться враженнями: рада не так, що підстриглася, як що набулася поміж людьми. Без хустки Ніна почувається наче без сорочки, але додому йде вже без головного убору. Три волосини, як сама каже на свою зачіску, стали професійною стрижкою, мов зі стрічки інстаграму.

«Це не солі — це стрес»

Тим часом у сусідньому залі фарбують брови, роблять манікюр і масаж. Коли хтось записується на кілька послуг, адміністратор намагається так розподілити навантаження майстрів, щоб клієнт чекав якомога менше.

У кріслі масажистки Римми сидить шкільний вчитель фізкультури. Він уже встиг підстригтися, а тепер набрався сміливості на масаж. «Солі дошкуляють», — каже. «Це не солі, це — стрес», — чутливі руки Римми розминають шию чоловіка.

Той не заперечує: «Війна мене потріпала». У час російської окупації чоловік возив ліки з вільного Вишгорода та Петрівців для пенсіонерів, кілька разів росіяни його обшукували (шукали татуювань), та відпустили. Школу, де вчителює, росіяни спустошили: вкрали комп’ютери, повиламували двері, побили посуд у їдальні, лишили після себе гармидер. Не спав ночами через вибухи, оговтується і досі. Встає з крісла у доброму настрої: «Ніби кілограм із себе скинув».

Римма — масажистка з 15-річним досвідом роботи, має власний кабінет у Києві. Щойно почула про ініціативу, приєдналася з першої поїздки.

«Я можу допомогти тим, чим умію: руками і справою, яку люблю. Щоб люди трохи розслабилися, щоб їм стало легше. Воювати не вмію, а бути осторонь не хочеться».

Від роботи легшає і самій Риммі. Її син на фронті, у Бахмуті. У волонтерських масажах їй до вподоби те, що вони дають людям і тілесне задоволення, і нове усвідомлення самих себе:

«Роблячи щось маленьке для себе, розумієш, що життя триває. Багато людей після окупації, з якими ми спілкувалися, ставили на собі хрест: мені, мовляв, нічого не треба. Це допомагає їм відродитися, показує, що можна до чогось прагнути. Важливо, коли в людини є мрії і плани — це дає наснагу жити».

Перш ніж узятися до роботи, Римма запитує клієнта, що болить, на що скаржиться. Її пальці добре відчувають больові точки, затиснуті м’язи, пережиті стреси.

Масаж від Рими допомагає людям відродитися

Салон Римми після повномасштабного вторгнення відновив роботу у квітні. А з травня вона кожного понеділка рушає в мандрівку деокупованими селами разом з іншими майстрами. З волонтерами заприятелювала, команда стала для неї емоційною підзарядкою.

До Римми стають у чергу: якщо підстригтися у Литвинівці є де, то масажист — це розкіш, що випала тільки сьогодні.

Маленький порядок у великому хаосі

Наступною в крісло масажистки потрапляє Оля Кулаченко — висока брюнетка середніх років з витонченими рисами обличчя й затаєною печаллю в очах. Оля родом зі Слов’янська, вже понад місяць вона живе в Литвинівці. Привела свою сільську сусідку Альону на манікюр, сама не збиралася на жодні послуги, але не встояла перед масажем.

«Золоті руки», — каже вона про масаж Римми. Усміхається, але в атмосфері салону тужить за тим, що залишила вдома. Тобто за всім попереднім життям, а найбільше за роботою:

«Я була майстром депіляції — тепер я ніхто».

Перед роботою в салоні Ольга, живописець і кераміст, виготовляла посуд на знаменитих керамічних підприємствах Слов’янська.

Ольга (на передньому плані) сумує за своїм життям і роботою у Слов'янську. Вона теж працювала у б'юті індустрії.

Салон, де працювала Ольга, закрився ще в березні, тож послуги надавала вдома — до останнього перед евакуацією дня. Облаштувала на двох із коліжанкою квартиру (натоді вже без вікон) під салон: подруга робила манікюр, Ольга — депіляцію, під свист ракет. Сміється, щоб не плакати:

«Дівчатка такі дівчатка — на школу навпроти нас падали снаряди, а ми сидимо, нігті малюємо, волосся видираємо».

25-річна дочка Олі, банківська працівниця, виїхала до Києва ще раніше. Жінка залишалася з матір’ю і лежачою 88-річною бабусею. По-справжньому страшно стало, коли в будинок Олиної подруги поцілила ракета. Не розірвалася, але подругу розрізало навпіл. Наступного дня Ольга зібрала речі й найняла машину:

«Загинути — гаразд, але як руки-ноги відірве, що робитиму зі своїми бабусями? Ще й дитині клопіт».

Оля кинулася шукати роботу на новому місці. Їздила Вишгородом, залишала свої візитки. Після стабільних салонних заробітків почувається ніяково на двох тисячах переселенської допомоги й гуманітарних пакунках із їжею. Дивиться на клієнтів, що прийшли до б’юті-волонтерів: каже, такими ж розслабленими й умиротвореними виходили і її клієнти.

Помічаю, що руки Олі — доглянуті, з манікюром, а брови вищипані тоненькою ниткою. Згадую, як у березні їхала в автобусі до Польщі з сім’єю з уже окупованого Бердянська. Мама й дочка гуглили, скільки у новій країні коштує наростити вії, зробити манікюр, та переводили ціни зі злотих у гривні. Намагалися облаштувати маленький особистий порядок у великому хаосі війни.

Неочевидна ідея

Коли у травні візажистка Ольга Белицька придумала ідею з б’юті-волонтерством для деокупованих сіл, вагалася, чи варто це постити в інстаграм. Натоді вона з колегами вже якийсь час наводила красу для пацієнтів «Охматдиту» й бачила, що деякі жінки, заледве оговтавшись після падіння біля них снарядів і касетних бомб, нарікали: лежать ось це нерозчесані, ненафарбовані.

З березня вона з колегами-майстрами, які залишилися в Києві, навідувала таких людей, щоб трохи навести красу. Від сидіння вдома й нескінченних новин можна було з’їхати з глузду, ринок краси закрився, й це була єдина нагода застосовувати свої вміння.

Ідея продовжувати по Київській області виникла одного травневого вечора. Ольга — головна візажистка французького бренду Guerlain, мама в декреті, енергійна жінка з манерою швидко говорити й діяти — міркувала:

«Треба щось робити. Хочу допомогти людям, які пережили окупацію, а що я вмію? Зробити гарні брови. Також можу запитати колег, які стрижуть, роблять манікюр, чи готові вони приєднатися. Соромилася постити, боялася, що захейтять: мовляв, у людей хат немає, поховали родичів, а ти зібралася брови їм робити».

Засновниця ініціативи Ольга Белицька: "Після перших поїздок ми приїздили виснажені від людського горя. Важливо співчувати, розрадити".

Але не спробуєш, то й не знатимеш, отож Оля натиснула «опублікувати». Ідея отримала відгук, пішли репости й приватні повідомлення. На першу поїздку в Ірпінь, до санаторію «Дубки», зібралося до десятка волонтерів. З тієї подорожі Оля запримітила жінку, яка, сама того не знаючи, підказала їм, як будувати подальшу діяльність. Вона стояла осторонь зсутулена, ніби не знала, де дітися, а коли Ольга підійшла до неї, розплакалася. Та взяла її за руки, заспокоїла, запропонувала стрижку, брови. Жінка потрохи розпружувалася, почала розказувати, як знищило її хату.

«Щипаєш брівки і говориш про окупацію», — каже Оля.

Жінка вийшла від б’юті-волонтерів із розпрямленими плечима, а Ольга для себе зауважила: вони будуть чимало слухати.

«Після перших поїздок ми приїздили виснажені від людського горя. Важливо співчувати, розрадити. Більшість цих людей ніколи не звернеться до психолога, ми — їхні психологи. Це така собі терапія: зняття стресу і через оновлення процедурами, і завдяки спілкуванню з майстром».

За одну поїздку волонтери можуть прийняти 50-70 людей. Рекорд був у Бучі: на вулиці Яблунській, де розстрілювали цивільних, кілька місяців по тому торжествувало життя: зійшлася сотня людей на косметичні послуги.

Гроші на пальне збирають на спеціальну монобанку, звідти ж беруть на частину розхідних матеріалів. Один виїзд у середньому обходиться в 3 тисячі гривень. Донатять і постійні клієнти, вже навчені, що понеділок — день волонтерства для їхніх майстрів.

Один із волонтерів, Кирило, збирає на невеличку гуманітарну допомогу: щоб по приїзді мати змогу роздати селянам по тюбику зубної пасти, пачці порошку чи якісь смаколики дітям.

«Б’юті-волонтери у нас популярніші за лікарів, що навідуються з безплатними місіями»

«Наче дрібниця, але в людей обмежені можливості, бо у кращому разі треба перекласти дах, в гіршому — від твого будинку залишилося тільки подвір’я», — каже Оля.

Андрій Дзюба, співробітник Димерської громади, приїхав у Литвинівку познайомитися з волонтерами та запросити їх до інших сіл громади.

«Б’юті-волонтери у нас популярніші за лікарів, що навідуються з безплатними місіями», — каже.

Якось у команді міркували, а чи не розширити справу по країні. Наразі Ольга від цієї ідеї відмовилася — успіх справи багато в чому залежить від людей:

«Я за своїх волонтерів упевнена, що вони не тільки добре нададуть послугу, а й вислухають, бо це значно важливіше, ніж манікюр. Ми слухаємо більше, як говоримо, але водночас не ліземо в душу, не випитуємо з цікавості. Кожен у команді має неймовірний рівень емпатії, може віддавати — це складніше, ніж брати.

Працюємо, щоб показати: у такий час нема «я і ти», а є «ми» — бо ми єдині й ми українці».

Чого не здолати

Литвинівка у час березневої окупації зазнала чимало горя. Без світла, води, їжі для себе й домашніх тварин люди сиділи по льохах через бої, що не припинялися. Повз Литвинівку їздили росіяни на Бучу, Ірпінь, Гостомель, вони ж шастали по хатах, шукаючи військових і погрожуючи зброєю.

Селяни воліють дуже це все не згадувати — повертаються до життя.

«Треба розворушуватися, відволіктися, — каже шкільна завгосп із модною, щойно зробленою стрижкою. — Приїхали київські спеціалісти, то чого не скористатися?».

«Я до свого дєдушки підійшла, брови звела, кажу: “Привіт!”. Він аж прокинувся, дрімав у машині», — заливається сміхом шкільна двірничка Ніна з добре промальованою лінією брів. Вона сидить у підсобці з поламаними росіянами дверима. Брови у своєму житті зробила вперше, але, каже, не востаннє.

У перукарському залі тим часом кипить робота. Майстри крутять локони, наче малюють картини: плавними рухами, з паузами, щоб роздивитися, як виходить. Перукарів та їхніх клієнтів за інших обставин важко уявити в одній тусовці. Тут є власники салонів, й фени Dyson, якими послуговуються майстри, коштують як піврічна пенсія тутешнього селянина.

Барбер Гліб коментує свою мотивацію сленговими словами, яких, напевно, не знає 77-річна Надія:

«Я отримую такий фідбек від людей, що це дає мені ресурс працювати далі. Волонтерство для мене — не хайп і не тренд. Взаємодопомога — це необхідність, щоб нам як народу вижити».

Столичний барбер Гліб Атаманенко стриже клієнта із Литвинівки

До залу, спираючись на два ціпки, поволі заходить 66-річна Людмила. У неї довге сиве волосся — хоче зістригти, бо після окупації почало вилазити.

«Ми все чули, що летіло на Гостомель, на Бородянку, — літаки, ракети», — каже Людмила. Згадує часи, коли її коса була густою й русою.

Сідає в крісло до майстрині, теж Людмили. Перед тим як почати роботу, та радиться з жінкою: як бажає, якої довжини, як вкласти. Перукарка приєдналася до б’юті-команди з третьої чи четвертої поїздки, відтоді, каже, волонтерські понеділки дають їй енергію на весь робочий тиждень.

«Що може змінити гарна зачіска?» — запитую.

«У людини ніби виростають крила», — відповідає.

За 40 хвилин Людмила виходить зі школи, її супроводжує внучка — видно, що фарбувала брови й теж стриглася. Людмила розсипається компліментами своїй майстрині.

66-річна Людмила вирішила змінити зачіску: після окупації вилазить волосся

Повільно віддаляється, накульгуючи на обидві ноги й спираючись на ціпки, аж раптом згадує, що ще хотіла сказати, обертається:

«Нашу націю не здолати, якщо в нас така молодь. Щоб такі добрі справи робила, безплатно! З віддачею — я ж бачу, що кожен вкладає душу».

Хоч хода Людмили важка, але горда — яка буває, коли виходиш із перукарні у піднесеному настрої.

київщина окупація волонтери краса