Йозеф Маєн. Каварні віденського типу

Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи.

Фото першої пол.

XX ст.

Я несамовито полюбив осінь.

За останні кілька днів, завдяки нашим ЗСУ, я несамовито полюбив осінь.

Адже що може бути кращого ніж пити каву в улюбленій кав’ярні і читати про чергове місто, яке звільнили наші хлопці.

А ще знати, що певно в цьому є і твоя малесенька заслуга.

З цієї нагоди можна дозволити собі подвійну каву, і в товаристві нашого партнера Кави Старого Львова продовжимо переповідати кавові історії Йозефа Маєна.

Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”.

Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів.

Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн.

Болячки каварників.

Нині продовжуємо.

Життя клубів та каварень Львова, ще донедавна специфічне, характерне і типове віденське життя, тепер перебуває під впливом життя і звичаїв варшавських.

Хоча за часів існування монархії впливи Відня на життя каварень у столиці Галичини, були особливо вираженими.

Сліди цієї віденської пракультури знаходимо в перших описах каварняного життя у Львові ще з 40-их років: каварень Вольфа та «Пекла».

Приблизно тоді з’явилась у Львові дуже відома каварня, якої до сьогодні збережена назва є найліпшим виразом цих впливів: «Віденська».

Цю свою історичну назву «Віденська» берегла мужньо: коли у 1918 р.

переможні захисники Львова хотіли знищити усі сліди австрійського панування і вимагали від власника змінити назву, то лише за допомогою відомого директора Чоловського, який намагався зберегти давні традиції Львова, змогли зберегти цю назву для каварні.

До збереження віденського «Betriebu» (нім.

«Виробництво» – ред.) у львівських «Kaffehausach» (нім.

«Дім кави» – ред.) спричинився значною мірою той факт, що з давніх давен найелегантніші каварні Львова, подібно як і велика частина бізнесу у цілій країні, була у німецьких руках.

Хоча це не місце для такого аналізу, та все ж можна це пояснити за допомогою однією з рис характеру нашого народу, що на словах звучить: чим хата багата, тим і рада.

Кав’ярня «Американська».

Варто усвідомлювати, що застосування цього прислів’я до каварняного бізнесу могло б зашкодити його інтересам.

Подібно, як львівські власники каварень зберегли у себе віденські «Betrieb», так львівські бувальці каварень залишили в них аж до сьогодні віденський «Stimmung» (нім.

«настрій, дух» – ред.) Одне з другим створило найвищий рівень каварняної культури, що промінням поширилося з Відня не лише на колишні країни монархії, але і на цілу Европу, створюючи ній каварні віденського типу.

Такий віденський тип каварні ділиться на три ґатунки: на каварні самітників, каварні товариські та каварні «фахівців».

Усі ці три ґатунки були і є представлені у Львові.

Найбільш характерною, що збереглась до наших часів без змін – це каварня самітників.

Цією каварнею є «ДОК», що розташована навпроти колишньої Korpskommando.

Це vis-a-vis спричинилось значною мірою до збереження її характеру.

Колись, ще перед війною, а навіть ще якийсь час після, називалась вона злегка революційно «Secesja».

Сьогодні її назва – «Европейська».

Однак із сьогоднішньою Европою, з Европою debacle’u, нічого спільного вона не має.

Вона залишається Европейською, в давньому розумінні «европейської» Европи.

Її назва виражає не сучасну Европейську велич, але є радше сентиментальним спогадом.

Дивна, але цікава доля випала цій каварні, яка колись була дрібноміщанською, потім, під час війни, неофіційним місцем зустрічі офіцерів з Korpskommando.

Восени та взимку 1918 року тут не раз засиджувались солдати та офіцери усіх рангів та усіх народностей монархії, що затримались у цій повоєнній завірюсі на шляху до своїх родинних країв.

Сиділи, чекаючи годинами, днями і тижнями на полагодження своїх репатріантських справ у комендатурі навпроти.

Протягом кількох наступних років ця каварня була одним з найгучніших місць нічного життя.

Тепер, особливо відтоді, коли «Центральну» перенесли в инший бік міста, стала вона найтиповішою каварнею самітників та мовчазних читачів газет.

Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”.

Здається, що ніби для цього вона і була започаткована.

Твереза внутрішня атмосфера не накидає жодних настроїв, є реалістичною та буденною.

Ця каварня також не має жодних амбіцій, щоб стати якимось особливим місцем для святкових днів, а радше навпаки, має шляхетнішу та більш креативнішу тенденційну мету: це місце для щоденних зустрічей, місце постійних клієнтів (штамгастів – stamgast).

Тому кожен новий гість завжди звертає на себе увагу инших.

Можна сказати, що це каварня бувалих галичан-пенсіонерів.

Декілька відвідувачів, яких там можна зустріти вечірньою порою або недільного ранку, в сумі мають близько тисячі років.

Сидять, кожен при окремому столику.

Однак, окрім відокремлення, у цій мовчазній тиші від столика до столика існує все ж взаємна приязнь, наповнена привітністю старости, що вирівнює давні, вже давно неістотні різниці темпераменту та вподобань.

Вони вже у такому віці, у якому люди, вперше від часу свого дитинства, починають знову ставати подібними до себе.

Та все ж зобов’язують тут ще деякі рештки дистанціювання, відповідно до давніх становищ, до рангу, яким у хвилинах привітань та в коротких розмовах з педантичною прецизійністю себе титулують.

Сидить придворний радник і радник цісаря (Hofrat i kajserlicher Rat), сидять радники, очима втягнуті у газети, витягуючи з них екстракт життя, духовні калорії та вітаміни, такі необхідні для старості.

Старші, часом навіть дуже старші панове, при горнятку з чаєм або при чорній, в малих або великих філіжанках, по-віденськи приготованій в спеціальних дзбанках каві.

Не відважився б тут я замовити, за Варшавським звичаєм, половину чорної у філіжанці.

Вважали б це за велике дивацтво, так ніби пиво хотів замовити у філіжанці.

І лише одного каварняного обряду мені тут бракує: церемонії розношення безлічі склянок свіжої води, які подає малий «пікколь» у кожній віденській каварні та щохвилини, раз від разу инший.

Бракує мені також за лядою традиційної, золотоволосої касирки у шовковій сорочці, крізь яку проглядається несамовитий бюст (ein fesches Maedel, пане радник!), та її усмішки, прикритої товстим шаром губної помади на виснаженому обличчі.

На буфетній ляді під старомодним дашком, яку підпирають дерев’яні скульптури, в’яне у вазі з водою троянда – останній спогад про неприсутню, але шановану усіма мрію про минуле.

Зовнішній вигляд цих мрійників є дуже різноманітний.

Є тут і розкішні панове зі старанно виплеканими бакенбардами, як також енергійні та штивні екс-достойники, одягнуті в урочисто-парадні костюми.

Видно гумові стоячі коміри з краватками, що защіпаються на шиї та гумові «rollmankiet», які виглядають з під рукавів.

Видно чорне взуття, витягнуте на взірець офіцерського «Salonschuhe» та мешти з довгими шнурівками, обмотаними кілька разів довкола ноги у кремовій шкарпетці з білою смужкою, що безсило звисають з під старанно підтягнутих штанів.

Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи.

Фото першої пол.

XX ст.

На порозі більярдної кімнати, а вечорами також на сходах бокової кімнати, де грають у карти, з’являються час від часу на декілька хвилин молодші панове без маринарок, у самих лише камізельках та модних кольорових сорочках, вносячи легкий, спортивний характер у мовчазну читальню.

Час від часу зашумить на повороті старий трамвай.

З сусідньої кімнати долітає стукіт по кульках, заглушений сукном більярдного столу.

Поза тим лише шелест карт та сухий звук газетних рамок перериває густу, цупку тишу.

І все так само, як тоді, коли Львів, відповідно до інформації старого Brockhaus, нараховував 159787 мешканців та був «eine Bezirkshauptmannschaft und Sitz der Statthalterei von Galizien am Bache Peltew».

Тих понад двадцять томів Brockhaus – лексикон, що вкупі з ще грубішим довідником Королівства Галичини та Володимирії разом з Великим Князівством Краківським, були головною та фундаментальною частиною віденської каварні, що свідчить більше про її культурне значення, аніж будь які найвищі слова похвали.

І двадцять з лишком томів не стоять тут недоторканими! Безлад, який панує на поличці, свідчить про те, що неодноразово ще сягає нетерпляча рука по якийсь з них і нервово, неуважно відкладає їх назад.

Беру і я один із томів, після літери «Л» та читаю, що вже під час виходу цього тому, дані Бедекерівського опису Лембергу були застарілі.

Хтось з гостей-патріотів дописав своєю рукою на полях – почерк довголітнього урядовця – інформацію, яку вважав за потрібне: не перераховані пам’ятники та деякі історичні дрібниці.

Кав’ярня «Американська».

Час від до часу можна при деяких столиках почути німецьку мову, а навіть стовідсоткову, правдиву австріяцьку говірку: бо німецьку, швабську мову, порівняно з львівською, пом’якшеною мовою галицьких німців, чути навіть у иншій каварні самітників: в найближчій «Sewilli».

Але «Sewilla», окрім симпатичного внутрішнього вигляду, самотня та опущена, не змогла ще створити жодної специфічної, власної атмосфери.

Як і усі львівські каварні, «Севілья» також є каварнею віденського типу.

Однак, жодна з них разом із «Віденською», не здається мені настільки віденською, як «Европейська».

Продовжимо наступного тижня.

Запасіться терпінням і дочекайтеся.

Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва.

Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2.

У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою.

Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ.