"Передай Байдену, що нам треба зброя". Один день на передовій

На блокпосту, о дев’ятій

Прокидаюсь серед ночі від телефонного дзвінка: з прес-центру повідомляють, що один з офіцерів погодився взяти нас на передову в Старий Салтів; о дев’ятій ранку треба бути на блокпості в Чугуєві. Провалююсь в сон і тут же підскакую на ліжку від вибуху. Серце калатається, як скажене. За кілька хвилин – ще один вибух, значно потужніший. Третя ракета падає геть близько – будинок добряче трусонуло, а фіранка підлетіла до самої стелі. Лежу в очікуванні наступного удару. Заснути вдається з першими півнями.

Рівно о дев’ятій на блокпості зупиняється потертий джип. З нього виходять двоє у військовій формі – молодий хлопець з позивним «Син» та статечний чоловік років п’ятидесяти. Гострий погляд та тонкі, аристократичні риси обличчя видають у ньому харизматичну особистість. Здається, офіцеру більше пасує краватка та солідний костюм; у «нормальному» житті я б подумав, що переді мною – університетський викладач або поважний лікар. Командир коротко привітався і сказав, що протягом дня їздитиме у справах на передовій; ми можемо слідувати за ним, і, скоріше за все, побачимо багато цікавого.

Спершу заїжджаємо у невеличке містечко поблизу Чугуєва. Військовий штаб розташований в адміністративній будівлі, яка сильно постраждала від ракетних ударів - одне крило добротної «сталінки» зруйновано вщент. За самою будівлею зяє велетенський кратер; росіяни промахнулися на якийсь десяток метрів.

– Вони продовжують нещадно довбати Чугуїв та околиці ракетами С-300. Оця - командир вказує на вирву - одна з найсвіжіших. – Мабуть, у росіян вже скінчилися точні ракети, раз вони б’ють застарілим радянським брухтом, – зауважує американець.

– Судячи з усього, вони і не прагнуть точно вражати цілі. - командир переводить погляд на кореспондента, - Їхнє завдання - завдавати великих руйнувань та тиснути на психіку. Ніколи не знаєш, куди і коли прилетить.

У нас є хвилин п’ятнадцять, поки у джип вантажать паливо та припаси. Знайомлюся з бійцями в штабі. Виявляється, це - Київська тероборона Дніпровського району. Мені пропонують каву та наїдки, однак у нас обмаль часу: мусимо шукати цікаві кадри. Один з бійців зголошується провести екскурсію - обходимо їдальню, склад, імпровізований лазарет.

Штаб відгонить чимось постапокаліптичним: проламані стіни, крізь які пробивається синє небо, під ногами валяються потрощені меблі та вазони з квітами; усюди лежить військове начиння - автомати, ріжки, бронежилети. Заводжу балачку зі зв’язківцем, який сидить за ноутбуком. Він розповідає про життя під обстрілами, які щодня забирають життя. Каже, що сумує за Подолом та бенгальским котом, якого залишив друзям. Незабаром з’являється командир: пора висуватися далі.

"Найбільше росіяни ненавидять місцеву школу"

Заїжджаємо в Чугуїв. Командир показує наслідки останніх прильотів: два житлових будинки перетворились на місиво з бетону та скла. Як зачаровані, ми блукаємо по руїнам. Кореспондент зупиняється, щоб зробити кільки кадрів працівників ДСНС, які неквапно розбирають завали. Один з рятувальників гортає сімейний альбом з чорно-білими фотографіями, який він знайшов серед уламків.

– Чугуїв - «ватне» місто, - каже офіцер, - Невідомо, скільки ще треба ракет, аби народ отямився.

– Найбільше росіяни ненавидять місцеву школу, - додає він з посмішкою, - На днях по ній ударили вшосте. Від неї й так нічого не лишилося, а вони продовжують місити цеглу.

Виїжджаємо за Чугуїв та звертаємо на сільську дорогу. Наша наступна зупинка - невелика військова база у селі. Командир передає «Синові» довгий список речей, які треба знайти на складі, а сам запрошує нас у садок на каву. Деякий час ми сидимо в тиші. Я відчуваю, що командир прискіпливо нас вивчає.

– Скажіть, ваш батальйон Київскої ТРО - це друга лінія оборони, вірно?, - американець першим порушує мовчанку.

– Ні, – командир хитає головою, – Ми вже давно на першій лінії. Разом із ЗСУ та Нацгвардією регулярно виконуємо бойові завдання на Харківшині.

– Ви знаєте, проти кого воюєте? ВДВ, чеченці?

– Піхота ЛНР, підкріплена росіянами.

Згадка про ополченців викликає у американця посмішку.

– Ну, тоді у вас не має бути особливих проблем.

– Помиляєшся, – командир вмить стає серйозним. – Піхота ЛНР – як правило, найефективніші бойові одиниці. Ті, хто воює з 2014 року.

Офіцер пояснює, що серед ополченців - багато ідейних бійців, які воюють з високою мотивацією. Вони вірять, що звільняють світ від «київського фашизму»; у них є уявлення своєї землі, яку нещадно експлуатує «режим». Далі балачка заходить за те, що росіяни влітку змінили свою тактику: на деяких ділянках фронту їхня армія перетворилась на справжній молот, з яким важко боротися. Але наша сторона має багато переваг: висока вмотивованість, здатність швидко вчится на полі бою, вміння діяти відважно та ефективно.

"У Старий Салтів, до чорта на рога"

Незабаром знову в дорогу. «Син» каже, щоб ми лишали свою автівку та пересідали в їхній джип. Одягаємо бронежилети, каски та залазимо на заднє сидіння, завалене коробками з дронами та медикаментами.

– Слухайте сюди. – каже командир, як тільки ми виїжджаємо з села. – Якщо мене вб’ють – робіть те, що скаже «Син». Якщо й він загине - що ж, побажаю вам удачі…

Я переклав сказане американцю.

– Ми їдемо в Старий Салтів?, – питає він.

– Ага, - киває «Син», – До чорта на рога.

– Ще такий момент, – каже командир. – Тут літає чимало ворожих безпілотників. Раджу поглядати на небо, – з цими словами він опускає вікно і трохи висовується з машини. Погляд командира обмацує синє небо і кожну хмарину.

Колони російської техніки заходили на Харківщину одночасно з кількох напрямків. Один з них - через село Рубіжне, яке знаходиться північніше Старого Салтова. Звідти окупанти рухалися на Шестаково, далі – в бік Кутузівки і врешті виходили на Салтівське шосе та на 602-й мікрорайон Харкова. З перших днів війни Старий Салтів був у тилу наступаючих сил противника, однак окупанти зайняли містечко лише 7-го березня. Едуард Коновалов, голова місцевої територіальної громади, одразу ж перейшов на бік ворога: він агітував мешканців Старого Салтова не чинити опору, забезпечував окупантів житлом та усім необхідним.

Містечко звільнили наприкінці квітня ударом з напрямку Велика Бабка - Молодова. В контрнаступі брали участь 92-а ОМБР ім. отамана Івана Сірка та 227-ий батальйон 127-ої бригади ТРО Харкова; подейкують, що до звільнення Старого Салтова долучився Іноземний легіон.

Після деокупації зруйноване вщент місто та його околиці перетворилися на передовий форпост ЗСУ, важливий стратегічний пункт на північно-східному напрямку. Обидві сторони ведуть активні бойові дії: для росіян утримання Рубіжного та захоплення Старого Салтова є запорукою продовження наступу на Харків. Українцям же потрібно вибити ворога з Рубіжного та захопити міст; в такому випадку велика ділянка правого берега Сіверського Донця перебуватиме під контролем ЗСУ.

Джип, баюри, "ділянка прострілюється"

Мене охоплює ірраціональна тривога та страх, як тільки ми опиняємося на відкритій місцевості. Щось подібне я вже відчував на початку березня в Ірпені та пізніше на Донбасі - прискорюється пульс, відчуття загострюються, а розум прояснюється. Ми несемся по розбитій грунтовці. Наш джип час від часу на повній швидкості влітає у величезні баюри з дощовою водою. Багнюка забризкує лобове скло; здається, ще мить –і ми перекинемось. Командирові це не подобається – він дає прочухана «Сину». Той нічого не відповідає; він мовчки витримує шквал критики, міцніше вчепившись у кермо. Видно, що обоє нервують.

За вікном – безкрайні поля пшениці, порослі соняшниками та бур’янами; командир каже, що всі виїхали, і збирати врожай нікому. Минаємо одне село, інше. Ніде ні душі, жодних ознак присутності людини, стоїть гнітюча тиша. «Син» тисне на газ і, здолавши останню перешкоду, ми вилітаємо на асфальтовану дорогу.

– Всім зібратися, - каже командир, - Попереду – найнебезпечніша ділянка дороги, яка прострілюється ворожою артилерією. З Богом!

«Син» розганяє джип. Дорога сильно побита снарядами – то тут, то там з землі стирчать відстріляні ракети «Градів». Водій закладає карколомні віражі, щоб обминути заіржавілі «їжаки» та вирви. Проскакуємо через розтрощений блокпост, біля якого стоїть синій «Жигулі» з міткою «V» на дверях. Обминаємо один обгорілий БТР, інший. Попереду крутий спуск, за яким виблискує Сіверський Донець. На тому березі – ворог, і він, скоріше за все, нас бачить.

Час зупинився. Мені здається, що нас от-от накриють вогнем. Я закриваю очі та втискуюсь в сидіння, але нічого такого не сталося. На повному ходу ми повертаємо ліворуч і опиняємось під захистом будинків. Можна видихнути. Усюди – наслідки важких боїв: обгорілі дерева, що чорними скелетами стирчать з землі, пошматовані будинки, заіржавілі каркаси машин. «Син» не стишує швидкість. На черговому перехресті з-під коліс зривається зграя ворон. Вихоплюю поглядом спалені багатоповерхівки. Якийсь «Сталкер», їй-Богу.

"Юначе, треба швидше бігати"

За хвилин десять скидаємо швидкість та заїжджаємо в густий сад. «Син» зупиняє машину під розлогим горіхом. Нам на зустріч виходять усміхнені бійці, я з радістю потискаю кожному руку.

Передовий штаб знаходиться в добротній двоповерховій будівлі, захованій поміж фруктових дерев. Нас запрошують в альтанку на обід. Американець відмовляється, а я, зголоднілий, з радістю пристаю на запрошення; в меню – каша з тушонкою та літній салат з помідорів. Поки їмо, придивляюся до хлопців. Світлі обличчя, у всіх - гарне почуття гумору, чистісінька, майже літературна українська; взнаю, що всі вони - кияни, і мене переповнює радість за те, що зустрів земляків. Від напруги та страху не лишилося і сліду. Серед цих людей я почуваюсь в повній безпеці, мені затишно та комфортно.

Аж раптом десь неподалік лунає серія глухих вибухів. Хлопці кидають все та забігають до хати. За мить навколо садку починають рватися снаряди, повітря наповнюється шипінням та свистом осколків. Останнім забігаю на веранду.

– Юначе, треба швидше бігати, – роздратовано каже командир. – Позавчора на сусдніх позиціях хлопці проморгали «вихід». П’ятеро «двухсотих» на місці… І не стовбич на вході, лягай на підлогу.

Вікна в хаті завішені ковдрами - для маскування і для того, щоб не посікло битим склом. Артобстріл не вщухає. Снаряди рвуться один за одним, але здається, що вогонь посунувся трохи далі. Помічаю молоду дівчину, яка занотовує в журнал точний час падіння снарядів та приблизну відстань. Це - «Кіпішонок», медик взводу.

За півгодини обережно виходимо на вулицю. Знову п’ємо каву, хлопці смалять сигарети. Артобстріли на цій ділянці фронту – буденщина.

З’являється троє мокрих, захеканих бійців, що ходили на розвідку. Доповідають командиру - «кацапи знову розслабилися - купаються в річці; може, ще раз снайперів прислати?». Один з бійців показує відео, зняті з дрона. Відбувається нарада з приводу того, як краще вдарити по окупантам. Ех, якби ж була одна-однісінька гармата під рукою…

Знищення «Змія Горинича»

Командир з гордістю представляє мені оператора дрона молодого хлопчину, студента-першокурсника київського політеху. Той спочатку ніяковіє, а потім з запалом розповідає про свій (він підкреслює – «наш спільний») великий бойовий успіх – знищення «Змія Горинича».

– У них була рідкісна бойова машина - УР77 «Метеорит», яка стріляє важкими реактивними снарядами, - розповідає хлопець, – З-за неї ми ніяк не могли закріпитися на березі: 600-кілограмові заряди руйнували все в радіусі кілометра, тож ми трималися цієї потвори осторонь. Я почав слідкувати з дрона за переміщенням «Метеорита», і за два тижні зібрав про нього достатньо інформації. Для його знищення нам виділили гаубицю. Одного дня я вистежив УР-77 і скорегував удар - «Метеорит» розірвало на шматки першим же пострілом. Вибух був такий, наче вибухнула атомна бомба», - очі бійця горять. Він показує на планшеті знищення техніки, зняте з дрона.

Знову починається обстріл. Цього разу я ховаюсь в будинку значно швидше. Лежимо всі покотом на підлозі, поки навколо вирує вогонь. Хлопці питають у кореспондента, чи подобається американцям Байден та яка доля руху “BLM”. За балачками на деякий час забуваємо про небезпеку.

"Не збираюсь гнити в окопах кілька років"

Коли наступає тиша, вирішуємо піти в ліс, на дальні позиції - там кілька наших бійців ведуть спостереження за переміщенням ворога в напрямку Рубіжного. Нас супроводжує «Халк», колишній продавець комбайнів та сівалок. Відкриті ділянки долаємо короткими перебіжками. «Халк» раз по раз показує нам дивні металеві болванки, що стричать серед дерев.

– Ракети з вертольотів. - пояснює він, - Як тільки ми тут закріпилися, їхні «вертушки» почали нас довбати. Літали роями, життя нам геть не давали. Аж поки наш не збив одну «Іглою». З того часу вони бояться сюди потикатися: піднімаються над річкою, куди попало відстрілюють БК і тут же дають драла.

По дорозі взнаю, що всі тутешні бійці – без найменшого бойового досвіду. До війни це були студенти (наймолодший у взводі - Тимур, 18 років), бізнесмени, менеджери, юристи. Цвіт нації, каже «Халк». І тут же додає, що щасливий бути поруч з такими людьми. Боєць розповідає за своє довоєнне життя, яке розсипалося на порох 24-го лютого. Він розказує про свою маленьку донечку, про старих батьків, про свої комбайни та мрії. І за те, як він вперше взяв у руки автомат.

На позиціях нас зустрічають двоє стомлених чоловіків. Вони знудилися сидіти у сирому окопі, тому радо пригощають нас цигарками та розпитують, «як там у світі». Один з них, з позивним «Овен», простягає мені бінокль.

– Виглянь обережно з-за цих гілок, – каже мені «Овен». Я тремтячими руками направляю бінокль у потрібний бік. В голову лізе всяка маячня про снайперів. – Бачиш той білий будинок? Вони там облаштовують базу, ми з них другий день очей не зводимо. Почекаємо, поки вони туда налізуть, а потім вжаримо по повній програмі.

Я обвожу поглядом місцевість, яка дивом нагадує «Беверлі Хіллз» – розкішні вілли, басейни, високі паркани. «Гнат», інший боєць, каже, що до війни у цій місцевості мешкали бандюки та олігархи Харкова. Зараз же по розтрощеним маєткам ошиваються орки.

– Не фотографуй, – «Овен» грубо відшиває американця. – Який толк з цих фотографій? Що вони змінять? Дайте нам зброю – гармати, танки, літаки. – роздратовано каже він.

Я втручаюсь у розмову – пояснюю, як влаштована система військової допомоги в Америці: що платник податків має знати, куди йдуть його кошти, що робота медіа – вкрай важливе діло на полі бою.

– Ладно, – «Овен» чиркає запальничкою, – Хай робить що хоче. Але передай Байдену – він плескає американця по плечу – хай нам дасть нормальну зброю. Як ми можемо воювати з цим проти танків, скажи?, – він показує свій потертий «калаш».

– Наші люди зроблені зі сталі, – продовжує «Овен», – але навіть сталь не вічна.

– І справді, нехай передасть там кому треба. Нам треба зброя! – повторює «Гнат». Він вірить, що кореспондент зможе вплинути на ситуацію.

– Я перекажу все Байдену слово в слово, – посміхається американець.

В штабі нам повідомляють, що командир поїхав з «Сином» на позиції в сусіднє село і повернеться за кілька годин. Заводжу балачку з «Кіпішом». З подивом взнаю, що він – етнічний росіянин, ветеран першої Чеченської війни. Питання про мотив переїзду в Україну він пропускає повз вуха; каже, що про майбутній напад РФ знав ще минулого року. Звідки, питаю. «Кіпіш» на пальцях перераховує аргументи, які красномовно свідчать про невідворотність вторгнення.

– Я почав готуватися ще з літа, - каже «Кіпіш», - Купив собі «правильний» бронік, назбирав на глушник. Написав заповіт.

Нашу бесіду перериває черговий обстріл. Луплять з автоматичного міномету, чахкає артилерія. Кидаємо все і мерщій рятуємось в підвалі.

– Підозрюю, що нас «спалили», – каже «Халк», спершись об стіну. – Останні кілька днів вони підбираються все ближче і ближче.

Десь на поверхні бахнуло так, що зі стелі посипався порох. Питаю, чи витримає цей будинок пряме влучання.

– Запросто, – всміхається «Кіпіш». – Головне, щоб не було авіаудару. А так… Витримає.

Мене цікавлять прогнози бійців на майбутнє. Як довго Україна може змагатися з ворогом у позиційній війні? Невже вона переросте у безкінечний заморожений конфлікт? Думки розділяються, але більшість стоїть на тому, що позиційна війна - не в наших інтересах.

– Навіщо тоді оце все? – питає «Халк», – Ні, маємо вибивати ворога за межі України. Інакше вони оговтаються та знову підуть у наступ, в цьому немає жодних сумнівів.

– Нє, я не збираюсь гнити в окопах ще кілька років, – сміється «Кіпіш». – У мене купа справ у Києві. Треба відбивать наші землі, спалити Москву, і зі спокійною душею жити далі.

За годину обстріл вщухає, і ми вилазимо на світ Божий. «Кіпішонок» готує всім каву. Хлопці дістають цигарки, знову лунають жарти та сміх. Страхілива війна взяла паузу. В садку цвірінькають пташки. Вечоріє.

"Хіба ця земля не варта того, щоб за неї боротися?"

Незабаром приїжджає командир, і воїни збираються в альтанці на нараду. Впадає у вічі те, наскільки вільно та відкрито бійці спілкуються між собою, а надто – з командиром. Це – справжнє лицарське товариство, в якому все на поверхні, в якому цінується Людина, в якому кожен чітко знає своє призначення та роль. Мені здається, що я перенісся на кілька століть назад – у променях призахідного сонця хлопці скидаються на козаків, які планують відчайдушний похід на бусурман. Ловлю себе на тому, що за якихось кілька годин я проникся безмірною повагою до кожного, хто сидить за цим столом. Мені хочеться встати і сказати - «візьміть мене до себе, я хочу жити серед вас – серед справжніх, чистих людей». Але мені бракує відваги.

Нараду закінчено, і нам треба висуватися. Прощаємось з бійцями, як з рідними, обіцяємо обов’язково повернутися. Дорогою назад вже не так моторошно, хоча росіяни посилають нам у спину кілька мін. Припадаю до вікна, повз яке пролітають соковиті ландшафти.

– Ви поспішаєте? –питає командир, як тільки ми виходимо з джипа.

– Наче ні, – відказую я, знімаючи бронежилет.

– Тоді ми вам дещо покажемо. Це до твого питання, за що ми воюємо…

«Син» везе нас через соняшникові поля, підсвічені золотавим сонцем. Раз по раз з дороги злітають одуди, і ці божественні слобожанські пейзажі – справжня винагорода за день, сповнений напруги та хвилювань. По широкій грунтовці скочуємося вниз до невеликого озера, облямованого рідким очеретом. На водній гладині віддзеркадюється небо з одинокими хмаринами.

– Хіба ця земля не варта того, щоб за неї боротися? – питає мене командир. Його обличчя випромінює незворушний спокій.

Я не знаю, що йому відповісти. Ми мовчки стоїмо, глибоко вдихаючи сире, наповнене ароматами повітря. Переводжу погляд на командира та «Сина». Заклавши руки за спину, вони спостерігають, як догорає день. Мене охоплюють дивні почуття.
Воїни Світла.
Охоронці Життя.

Фото: Станіслав Стрілець і Вольфанг Шванг

передова війна харківщина російсько-українська війна