Як Жан-Люк Годар вплинув на історію кіно?

У наш час захоплення стилем і творчістю Жан-Люка Годара можна вважати кліше — алогічна структура розповіді режисера та внутрішньокадровий монтаж зустрінеться на шляху кожного синефіла чи кінокритика. Режисерська особистість Годара формувалася в середині 50-х у середовищі критиків редакції журналу «Кайє дю Сінема», який став домівкою для представників французької «нової хвилі». Робочий день Годара починався й закінчувався в редакції журналу, звідки він відлучався тільки на вечірні сеанси в кіно. На відміну від своїх колег-кінокритиків (Роберта Брессона, Еріка Ромера чи Франсуа Трюффо), Жан-Люк Годар відрізнявся різкими фразами, використанням численних цитат і постійними посиланнями на живопис. Як казав сам режисер: «Я люблю цитувати, я люблю цитати, я навчався в музеях».

Жан-Люк Годар на зйомках фільму

Перенасичений теорією й сповнений жагою до дії, керуючись слоганом Андре Базена «Теоретиків — у практики!», молодий Годар знімає свій перший повнометражний фільм «На останньому подиху» (1960), який приносить славу невідомому на той час Жан-Полю Бельмондо. За легендою, Годар зустрів молодого Бельмондо в метро й сказав: «Хлопче, я зроблю з тебе кінозірку!», після чого запросив його на головну роль. Як відомо, Годар вимагав від Бельмондо грати «жанри»; в одному епізоді актор — герой вестерну, в іншому — інтелектуал, через що Годара часто звинувачували в нелогічності й багатоликості. Все це було передчуттям постмодерністської парадигми, де світ — суцільна ентропія, в ньому немає ніякого причинно-наслідкового зв’язку.

Жан-Поль Бельмондо та Джин Сиберг у фільмі «На останньому подиху»

У своїх фільмах Годар приділяє чималу увагу жіночим образам («Жінка є жінка», «Жити своїм життям»). Коли Годара запитали, чому він так любить знімати жінок, він відповів, що покаже одну картинку, — і намалював жінку й чоловіка в русі. Коли ж він почав «оживляти» ці фігурки, стало очевидним, що навіть біг жінки значно цікавіший: вона в кожному русі набагато експресивніша, ніж чоловік. Таке ставлення до жіночого притаманне французькому імпресіонізму в живописі, яким захоплювався Годар.

Жан-Люк Годар та Анна Вяземські

У 2014 році на екрани вийшов фільм «Мово, прощавай!», у якому режисер зосереджується на винятковій ролі тексту. У Годара «слово» безпосередньо пов’язане з нашою реальністю, бо нині воно відіграє фундаментальну роль у витісненні цієї реальності з нашої свідомості. Дійсність дедалі більше виявляється зітканою з декларацій, маніфестів, полемік, намірів і словесних сутичок. У фільмі «Мово, прощавай!» усе відбувається швидко, але насправді не відбувається нічого. Так само, як у телевізійних новинах, кожна історія «термінова», поки її не замінює наступна. Як писав Тімоті Снайдер в одній зі своїх праць: «Ми відчуваємо хвилі, але так і не бачимо океану».

Жан-Люк Годар та Жан-Поль Бельмондо

В одному з останніх інтерв`ю Годар сказав: «Усьому кінець, навряд чи можеш створити щось нове. Кінематограф  це маленьке суспільство, сформоване сто років тому, в якому вже відбулися всі ці людські зв`язки, грошові відносини — і це скінчилося. Історія кінематографа — це не історія фільмів, так само як історія живопису — це не історія полотен. Кінематограф існував. Я намагався перетворити його на щось інше. Але тепер я на останньому подиху».