Львівський оперний театр: історія будови і реставрації. Частина 6. Легенди

Сьогодні продовжуємо розповідати про історію зведення Львівського оперного театру.

Першу частину про вибір місця побудови театру можна прочитати тут, частину другу про проведення конкурсу на будівництво – тут , третю про учасників конкурсу – тут, четверту про фундаменти – тут, п’яту про спорудження – тут.

Панорама Львова (Оперний театр), 1920-30 рр.

їх і донині розповідають туристам львівські екскурсоводи.

Дивуєтеся, що ці легенди потрапляють не лише на шпальти газет і журналів, а й до солідних розвідок.

Як і усі подібні твори людської фантазії, вони не відповідають дійсним фактам, однак обумовлюються певними підставами.

Раптова смерть архітектора З.

Ґорґолевського стала поштовхом для виникнення домислів про ніби-то самогубство автора театру.

Згідно з легендою, це трапилося через виникнення тріщин у стінах споруди, викликаних осіданням фундаменту, незважаючи на запевняння Ґорґолевського у надійності останніх.

За іншою версією, причиною самогубства став невдалий жарт одного зі знайомих архітектора: мовляв, твій театр тільки що зруйнувався.

Дискусії навколо фундаментів театру вплинули і на версію про спорудження театру на дерев’яних палях або просто над руслом Полтви.

Хоч авторство З.

Ґорґолевського у створенні театру є незаперечним, однак досить часто споруду приписують іншим архітекторам.

Найчастіше зустрічається легенда про те, що автор львівського театру проектував також і театр в Одесі.

Однак відома віденська фірма Гельмер і Фельнер”, якій належить авторство одеського оперного театру, немає нічого спільного з львівською спорудою, хоч її інші реалізації – готель “Жорж” і сучасний Будинок вчених – є оздобою міста.

Навіть про зовнішній вигляд театру ходить легенда, ніби він є копією чи то паризької, чи то віденської Опери, а не оригінальним твором.

Ця версія базується на певних збіжностях у оформленні фасадів цих будівель.

Однак з того, що більшість збудованих в другій половині XIX ст.

театральних споруд були тою чи іншою мірою відгуком на паризьку Оперу Шарля Гарньє, зовсім не впливає на їх ідентичність.

Варто зауважити, що ментальності сучасних львів’ян притаманно не підкреслювати оригінальність архітектури свого міста, а порівнювати його з іншими світовими центрами.

Звідси і “маленький Париж”, і “статуя Свободи” (а насправді алегорія Ощадності) на фасаді музею етнографії тощо.

Алегорія Ощадності.

Львівський музей етнографії та художнього промислу НАН України.

Фото Остап Лещук.

Ще однією з легенд, повторюваної у декількох версіях, є розповідь про парадну завісу, яку автор Г.

Семірадський ніби-то подарував місту.

Насправді цей твір було йому замовлено театральним комітетом ще у 1898 р., а гонорар за завісу, остаточно виплачений у 1901 р., склав порядну суму в розмірі 15 тисяч зл.

Дивно, але до усього вінка легенд не потрапила фатальна непридатність площі перед театром для спорудження пам’ятників або фонтанів.

Якщо це місце, запроектоване у 1905 р.

Лепким одеському меценатові К.

Володковичу для спорудження пам’ятника Т.

Шевченку було ним забраковане через агресивність архітектурного оточення, то справа побудови на цьому місці пам’ятника Ю.

Словацькому тягнулася протягом довгих років, навіть було оголошено конкурс на кращий проект, який, однак, так і не реалізовано.

Пам’ятнику Леніну пощастило більше, адже простояв він перед театром майже 40 років (споруджений у 1952 р.; скульптор С.

Меркулов, арх.

Шарапенко, І.

Француз), був демонтований у вересні 1990 року.

Львівський міський театр.

Подібною була доля і проектованих там фонтанів.

Не був реалізований ані проект М.

Лужецького з 1905 р., ані виконаний у 1930-х рр.

проект світлового фонтану на головній алеї перед театром.

Виконана під час реконструкції на початку 80-х рр., чаша фонтану так ніколи і не наповнилась водою, і донині служить квітником (дана стаття була написана у 2001 році (“Будуємо інакше”, 2001, № 1), а у травні 2008 року перед Оперним театром таки запрацював фонтан – ред.).

А поки навколо театру створювалися легенди, проектувалися пам’ятники та фонтани, невпинний час підточував споруду, і кінець кінців необхідною стала її реставрація.

Павло ҐРАНКІН, Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ.

Статті (1996–2007).

– Львів: Центр Європи, 2010.